Готуйся серйоЗНО
до географії

За сторінками підручників для 11 класу

      Кількість населення України

      Україна посідає 38-ме місце в світі та 6-те в Європі за чисельністю населення. У нашій країні проживає близько 42 млн осіб (2019 р.), що становить 0,56% від населення планети. Протягом ХХ ст. кількість населення в країні змінювалося нерівномірно. Після Другої світової війни була тенденція щодо її зростання аж до початку 90-х рр. ХХ ст. й досягла максимальної позначки 52,2 млн осіб у 1993 р. Але з того часу почалося неухильне скорочення кількості населення. За останні чверть століття в країні громадян стало менше на 10 млн осіб. У наш час тенденції до скорочення кількості населення зберігаються.

    Є три групи чинників: економічні, соціальні та екологічні.

• Економічні негаразди пов’язані з глибинною кризою, що її переживає наша країна на шляху переходу від планової до ринкової економіки.
• Соціальні причини скорочення населення зумовлені недостатнім фінансуванням системи охорони здоров’я, зростанням кількості розлучень, стрімким збільшенням частки людей літнього віку, виїздом з країни людей працездатного віку за кордон.
• Екологічна ситуація в багатьох регіонах країни є складною через значне забруднення навколишнього середовища, аварію на Чорнобильській АЕС. Це призводить до зростання рівня захворюваності та смертності. 

Відтворення населення: показники та чинники народжуваності й смертності

   Для України характерні перший (звужений) тип відтворення населення, дуже низькі показники народжуваності (10,5‰ у 2016 р.) й високі – смертності (14,4‰), тому й низький природний приріст (–3,9‰). Отже, для України характерна депопуляція, коли рівень смертності перевищує рівень народжуваності. У сільській місцевості темпи депопуляції є ще більшими через переїзд молоді до міст та абсолютне переважання частки людей літнього віку. Це призводить до вимирання сіл. Щотижня в Україні зникає одне село.

   Показники природного приросту населення в Україні свідчать про кризу в демографічній ситуації. Це пов’язують із впливом природних чинників, як-то зростання середньої тривалості життя та стрімке «старіння» населення. Аналіз статистичних даних показує, що очікувана тривалість життя в Україні вища у жінок, ніж у чоловіків майже на 10 років (відповідно 76,2 та 66,3 року). «Старіння» населення спричиняє зменшення частки працездатного населення, посилює тиск на медичні та соціальні установи, важким тягарем податків лягає на плечі працюючих. Слід також додати соціально-економічні чинники зниження рівня народжуваності, такі як зайнятість жінки на роботі, пізній вступ людей у шлюб, часті розлучення подружжів, підвищення рівня культури суспільства, поширення міського способу життя, виробничий травматизм, поширення шкідливих звичок, нещасні випадки тощо. До зазначених чинників додаються глибока затяжна криза в економіці та соціальній сфері, неякісна медицина, військові дії на території країни, еміграція молодого населення.

      Просторові відмінності відтворення населення

  Показники відтворення населення в Україні мають певні територіальні відмінності. Так, традиційно найвищим рівнем народжуваності та нижчим за середній по країні рівнем смертності вирізняються західні області, особливо Рівненська, Закарпатська та Волинська. Там невисокий додатний показник природного приросту або близький до 0‰. Такі самі демографічні особливості характерні й для столиці. Київ має найвищі показники додатного природного приросту в країні.

     Для промислових областей з високою часткою міського населення (Харківської, Запорізької, Дніпропетровської) характерні низька народжуваність та висока смертність, що спричиняє значно вищі за середні по країні показники депопуляції. Це пояснюється негативною екологічною ситуацією, деіндустріалізацією, переїздом заможних людей на постійне місце проживання до столиці.

   Екстремально низькі показники народжуваності характерні для областей, на території яких відбуваються військові дії – Луганської та Донецької; для областей зі значною часткою сільського населення: Чернігівської, Сумської, Черкаської, Полтавської, Кіровоградської. У цих областях не лише низький рівень народжуваності, а й надто високий рівень смертності, який майже в 1,5 раза перевищує середній показник по країні. Сільське населення страждає від гострих соціально-економічних проблем, що ставить його на межу вимирання. Злидні та безробіття, занепад соціальної сфери (відсутність якісної освіти, дошкільних та культурних закладів) примушують молодь залишати села. «Старіння» селян призвело до погіршення демографічної ситуації та вимирання українських сіл. Найвищими темпами скорочується населення Чернігівської області. Без заохочення молоді до роботи й проживання в сільській місцевості демографічні проблеми подолати неможливо.

       Особливості статевого та вікового складу населення України

   У статевій структурі населення України помітні значні відмінності між часткою жіночого та чоловічого населення: відповідно 53,8 та 46,2%. За статево-віковою пірамідою помітно, як змінюється співвідношення чоловіків та жінок за віковими категоріями. Якщо у віці до 14 років хлопчиків трохи більше, то в віці понад 40  років переважають жінки. Біологічні причини цього – генетично зумовлена вища смертність та менша тривалість життя чоловічого населення. Серед соціальних причин: робота у важких та небезпечних умовах, згубні звички, вищий відсоток травматизму серед чоловіків, переважання чоловічого населення серед емігрантів. В останні роки ще додалася участь у військових операціях на сході України.

   З першим типом відтворення населення в Україні пов’язаний регресивний тип вікової структури населення з малою часткою дітей (0 – 14 років) та великою часткою літніх людей (в Україні  – понад 60 років). Згідно зі статистикою нині в нашій державі живе 11,9 млн пенсіонерів, у т. ч. за віком  – понад 9,8  млн. В Україні стрімко відбувається демографічне старіння як «зверху», так і «знизу». Однією з характеристик демографічної «старості» населення є його середній вік. За останні чверть століття середній вік українців збільшився з 36,5 до 40,5  року. Особливо швидко цей процес відбувся серед міського населення: середній вік зріс з 34,8 до 40,4 року, тоді як серед сільського – з 39,8 до 40,7 року. Середній вік жінок становить 42,9 року, чоловіків – 37,7 року.

   В Україні спостерігаються відмінності у віковій структурі населення між регіонами. Так, наймолодше населення характерне для західних областей з вищим природним приростом населення: Закарпатської, Рівненської, Волинської; найстаріше – для областей з переважанням сільських поселень: Чернігівської, Сумської, Полтавської. Також значною є частка літніх людей на Донбасі. 

Міграційні процеси в Україні. Українці на світовому та регіональному ринку праці

    В Україні спостерігається незначне, але позитивне сальдо міграцій. За даними 2017 р. з країни емігрувало близько 22,9 тис. осіб, а прибуло 33,5 тис. іммігрантів. Але від’їжджають переважно кваліфіковані робітники та науковці, а прибувають – біженці та переселенці: вихідці з Кавказу, країн Центральної та Східної Азії, Молдови. Серед них є багато нелегальних мігрантів. Найбільший приріст мігрантів характерний для Києва, Київської та Одеської областей.

     Трудова міграція з України зростає. За даними Світового банку, наша держава посідає 5-те місце в світі за кількістю емігрантів (близько 6,6 млн осіб). Це спричинено низкою чинників: високий рівень безробіття, низький рівень життя та соціального забезпечення, потреба в фінансах на відкриття власного бізнесу, незадоволення умовами праці, а також нерівність доходів порівняно з різними країнами. Водночас під впливом глобалізації зростає попит на кваліфіковану й водночас дешеву українську робочу силу. Найбільш привабливими для українців є країни Європи (Польща, Чехія, Німеччина, Угорщина, Італія, Іспанія, Португалія), Росія, Канада, США.

      В Україні розроблено міграційну політику, цілями якої є зменшення масштабів зовнішньої міграції, стимулювання повернення емігрантів на батьківщину та контроль за перетином державного кордону. Міграційна політика суттєво впливає на стан трудового потенціалу й є складовою демографічної політики. Адже найчастіше виїжджають за кордон люди працездатного віку: 2/3 з яких у віці від 15 до 39 років; вони становлять основний трудовий потенціал. Майже 1/3 емігрантів – люди з вищою освітою. Україна є учасницею Міжнародної організації праці (МОП) та Міжнародної організації з міграції (МОМ). Основними напрямами їхньої діяльності є захист прав трудових мігрантів, попередження та запобігання торгівлі людьми, захист і реінтеграція потерпілих від торгівлі людьми тощо. МОМ здійснює Програму управління міграційними переміщеннями в партнерстві з урядами США, Канади, країн Європи, Нової Зеландії та Австралії, Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців. Ця програма надає допомогу щодо організації переїзду мігрантів, підготовки документів, добровільного повернення та консультування.

      Через політичні причини в Україні загострилася проблема незаконного в’їзду в Україну біженців з країн Азії. Унаслідок військової конфронтації на Донбасі з 2014 р. виникла проблема внутрішніх біженців із зони бойових дій. Так, з окупованих територій Донецької і Луганської областей вимушені були переселитися в інші частин України понад 1 млн осіб.

Демографічна політика в Україні

     Україна багато чого запозичила щодо проведення демографічної політики, що спрямована на стимулювання народжуваності, із загальноєвропейського досвіду. Її основним напрямом є фінансова допомога сім’ям, зокрема жінці як матері та робітниці. Так, для матерів, які народили дитину, держава надає грошову допомогу, забезпечує передпологову відпустку та трирічну відпустку з догляду за дитиною, створює систему кредитування молодих сімей. Розвиток системи дошкільної освіти дає змогу жінці працювати. Розроблено політику допомоги самотнім батькам. Окрім стимулювання народжуваності важливе значення має збереження здоров’я матері та дитини як пріоритет держави. Велике значення має громадянська захищеність населення як важливий чинник поліпшення демографічної ситуації.

Система розселення. Міські поселення

    Процес урбанізації в Україні складався з кількох послідовних стадій. Перша – власне урбанізація – концентрація населення в містах і поширення міського способу життя. Цей процес розпочався в Україні в XIX ст. й триває певною мірою донині, хоча темпи урбанізації уповільнилися. Рівень урбанізації високий – 69,2%. Найвищі її показники мають промислові області сходу та центру: Донецька (90,6%), Луганська (86,8%), Дніпропетровська (83,5%), найменші  – західні області: Закарпатська (36,8%), Чернівецька (42,3%), Івано-Франківська (43,1%), Тернопільська (44%), Рівненська (47,4%), Вінницька (50%). Більша частина міського населення в Україні сконцентрована в 41 великому місті (понад 100 тис осіб). З-поміж них, кількість міст-мільйонерів скоротилася з п’яти до трьох: Київ (2,9 млн осіб), Харків (1,4 млн осіб) та Одеса (1,01 млн осіб). Є 5 надвеликих (500 тис. – 1 млн осіб) міст: Дніпро (976,5 тис. осіб), Донецьк (927,5 тис. осіб), Запоріжжя (750,7 тис. осіб), Львів (758,5 тис. осіб) і Кривий Ріг (639,0 тис.  осіб). Через істотний дефіцит робочих місць на селі, недостатній розвиток (або відсутність) побутової та соціальної інфраструктури значна частина сільських жителів тимчасово проживає й працює в містах. Більшість великих міст багатофункціональні. У монофукціональних (вузькоспеціалізованих) містах основою для розвитку господарства є певний напрям виробничої або невиробничої сфери. 

     Виокремлюють міста з такими функціями:

• багатогалузеві промислові (Запоріжжя, Кривий Ріг)
• вузькоспеціалізовані промислові (Шостка)
• транспортні (Чорноморськ, Жмеринка)
• курортно-оздоровчі (Трускавець, Миргород)
• релігійні (Почаїв).

Особливості сільських населених пунктів

    У нашій країні існує понад 28 300  сіл. Для України характерна групова форма сільських поселень  – з великими селами у поєднанні з хуторами. Особливості географічного положення, природних умов і ресурсів, історичного розвитку зумовили значні відмінності в розмірах сільських поселень. Так, на Поліссі переважають малі села, з населенням  200 – 500 осіб. Вони розташовані на підвищених вододілах річок. Переважають одновуличні села. Такий тип сільського розселення називають вододільним. Іноді на Поліссі трапляється хуторський тип розселення, з невеликою кількістю садиб. У лісостеповій та степових смугах сформувалися великі села з населенням 500–1 500 осіб. У Лісостепу села поширені в долинах річок та ярах, у Степу  – у балках, близько до рівня ґрунтових вод. Там легше копати криниці, створювати ставки, краще використовувати талі та дощові води. Такий тип розселення називають долинно-яружним. Села там часто мають форму правильної шахівниці. У Карпатах люди живуть на полонині та міжгірських улоговинах, як правило, не вище від 800м над рівнем моря. Такий тип поселень називають гірсько-долинним.