Готуйся серйоЗНО
до географії

За підручником "Географія: регіони та країни" 10 клас,

автори С. Кобернік, Р. Коваленко

         Особливості економіки країн Європи

      Європейський регіон посідає провідні позиції у світовій економіці за розмірами промислового та сільськогосподарського виробництва, експортом товарів і послуг, золотовалютними резервами, рівнем розвитку міжнародного туризму. Водночас економіка регіону має низку особливостей.

  По-перше, національні економіки високорозвинутих держав Європи перебувають на постіндустріальному етапі розвитку. Протягом кількох десятиліть планомірно скорочувалася питома вага матеріального виробництва (первинного та вторинного секторів) та зростала роль у створенні ВВП і концентрації працюючих у сфері послуг (третинному, четвертинному та п’ятому секторах). Саме останні три сектори економіки нині значною мірою зумовлюють зростання національного виробництва, динаміку інвестицій, перетворюють ряд країн Європи на провідні фінансові центри світу, осередки надання різноманітних послуг. Економічну основу регіону забезпечують національні економіки Німеччини, Франції, Великої Британії та Італії, які входять до «Великої сімки».

   По-друге, нині високорозвинуті держави Європи взяли курс від деіндустріалізації на реорганізацію промисловості. Світова фінансово-економічна криза 2007–2008 рр. завдала нищівного удару по ідеології постіндустріального суспільства. Сама криза була спровокована надмірним розвитком фінансового сектору з низьким рівнем прозорості. Тому з 2014 р. взято курс на європейський «промисловий ренесанс». Першочерговими завданнями у цьому напрямі є запровадження у виробництво новітніх досягнень науки і техніки, перехід до енерго- та матеріалозбережувальних технологій. Уряди країн особливу увагу приділяють перебудові старих малоефективних виробництв і розвитку новітніх технологій. Зокрема, у рамках ЄС було розроблено програми з часткового зростання та реорганізації традиційних виробництв (сталеварного, синтетичних волокон, текстильного, нафтохімічного, суднобудування) та створення ряду нових. Одним  з напрямів структурної політики держав Європи стало залучення прямих інвестицій закордонних компаній. Усі ці заходи називають реіндустріалізацією.

     Реіндустріалізація – перехід промислового виробництва на нові технологічні основи, тобто прогресивні «високі» технології.

   Процес реіндустріалізації в Європі бере початок з кінця ХХ ст. Він здійснюється на основі широкого впровадження у промислове виробництво мікроелектроніки, робототехніки, лазерної та оптичної техніки, інформаційних технологій, програмування, біоіндустрії, нових матеріалів, нових видів енергії, космічної техніки тощо. Уряди країн створюють сприятливі умови для закупівлі іноземних патентів і ліцензій. «Високі» технології дають змогу підвищувати продуктивність праці, забезпечувати лідерство на ринку, зменшувати собівартість виробництва та як результат усього цього – забезпечити високий рівень ВВП на душу населення. В Європі найбільший досвід реіндустріалізації мають Німеччина, Велика Британія, Франція, в яких наука та інновації є рушійною силою економічного зростання, а самі країни вважають високотехнологічними.

  По-третє, найважливішою рисою сучасної Європи є зростання взаємозалежності національних економік країн регіону, зростання міжнародного руху товарів і капіталу, розвиток інтеграційних процесів, інтенсивний перехід країн від зам кнених національних господарств до економіки відкритого типу, спрямованої на зовнішній світ. Тобто одним з найважливіших напрямів політико- економічного сучасного розвитку Європи є глибокі інтеграційні процеси в економічній, монетарній та політичній сферах.

     Європейські країни з перехідною економікою перебувають на індустріальному або індустріально-аграрному етапі розвитку. На частку промисловості в структурі національного доходу цих країн припадає в середньому від 45 до 60 %. У більшості країн переважає вторинний сектор економіки.

  Економічний простір Європейського регіону є нерівномірним. У його просторовій організації господарства можна виокремити «центральну вісь розвитку», що тягнеться з півдня Великої Британії до півночі Італії на 1 600 км. Вона займає менш ніж 1/10 площі Європи, але там сконцентровано понад 1/4 її населення, 2/3 промислового потенціалу, великі фінансові центри та світові міста. Там розташовані два європейські мегаполіси,  низка великих міських агломерацій. Унаслідок регіональної економічної інтеграції у межах «центральної осі розвитку» сформувалися «транскордонні райони» між Бельгією, Нідерландами та Німеччиною; Францією та Німеччиною;  Францією та Швейцарією; Німеччиною та Люксембургом. 

       Добувна промисловість

   Одним із складників первинного сектору економіки європейських країн є добувна промисловість. У попередні століття вона мала неабияке значення. Але наприкінці ХХ ст. через виснаження ресурсів й ускладнення умов їх видобування роль добувної промисловості в Європі різко знизилася. Через те нині спостерігаються суттєві диспропорції між споживанням мінеральної сировини в регіоні та власним видобуванням. При цьому відчувається гострий дефіцит окремих її видів, особливо руд кольорових металів та енергоносіїв. Потреба у близько 3/4  необхідних для виробництва корисних копалин задовольняється завдяки імпорту.

     В Європі склалося кілька основних районів видобування мінеральних ресурсів, а саме Північне море, Верхня Сілезія, Скандинавія, Середземномор’я. На шельфі Північного моря ведеться розроблення природного газу та нафти. Безперечно лідирує в Європі за їх видобутком Норвегія (без урахування Росії). Окрім того, як природний газ, так і нафту в Північному морі видобуває Велика Британія, природний газ – Нідерланди.

   Видобування нафти контролюють великі компанії: British Petroleum, Mobil, Occidental, Shell/Esso, Philips.

  Країни Європи є великими споживачами імпортної сирої нафти. На них припадає понад 40 % її світового імпорту. Нафта надходить переважно з країн Близького Сходу та Африки. Частину власної видобутої нафти експортують Велика Британія та Норвегія переважно до сусідніх європейських країн. Переважна частка імпортного природного газу в Європу надходить газопроводами з Росії.

      Другим районом видобування мінеральних ресурсів в Європі є Верхня Сілезія в Польщі. Цей район відомий видобуванням кам’яного вугілля, яке залягає в зручних геологічних умовах, тому має відносно низьку собівартість. Нині Польща стала найбільшим виробником кам’яного вугілля в ЄС, але й вона скоротила видобуток цієї сировини майже у 1,5 раза.

     Районом видобування рудних ресурсів є Скандинавія. Видобутком залізних руд вирізняється Швеція, де основний обсяг розробок зосереджено на державних підприємствах. Високоякісна шведська залізна руда експортується до інших європейських країн. Скандинавія також є районом видобування поліметалічних руд, з яких вилучають мідь на території Швеції, Фінляндії та Норвегії, нікель – на території Фінляндії, свинець та цинк – на території Швеції. 

   Країни Європи виплавляють кольорові метали переважно на імпортній сировині з країн, що розвиваються. Видобування алюмінієвих руд (бокситів) ведуть у корі вивітрювання в Середземноморському районі. Там цим виробництвом займаються Греція та Хорватія. В минулому значні обсяги бокситів видобували на півдні Франції, але нині французька алюмінієва промисловість переорієнтувалася на імпортну сировину.

     З нерудної сировини Європа найбільш відома видобуванням калійних солей. На 1-ше місце в світі за їх видобутком вийшла Білорусь. Також розвинуто це виробництво в Німеччині. Видобуванням білого мармуру відома Італія; каоліну (білої глини) – Німеччина; графіту – Чехія, Австрія. 

       Сільське господарство

     Незважаючи на різну якість земельних ресурсів та особливості природних умов, в Європі сформувалося високоінтенсивне сільське господарство. Відбулася «друга зелена революція», яка крім механізації та хімізації виробництва передбачила широке використання електроніки, біотехнології та застосування біологічних методів боротьби зі шкідниками. Існують серйозні відмінності між країнами щодо рівня зайнятості в сільському господарстві. Наприклад, у Великій Британії цей показник становить лише 1,4 %, у Португалії – 19 %, в Румунії – 42 %. Європейські країни не лише цілком забезпечують себе продовольством, а й експортують продукцію рослинництва та тваринництва. У рослинництві Європи переважають овочівництво, садівництво, виноградарство, а в ряді країн  – зернове та цукробурякове виробництва. У тваринництві найбільш розвинуто молочне скотарство.

    Через природні умови виникла зональна спеціалізація сільського господарства Європейського регіону. Розрізняють п’ять зональних типів сільського господарства, кожний з яких має свою спеціалізацію: північноєвропейський, середньоєвропейський, південноєвропейський, балканський та східноєвропейський. У перших двох переважає тваринництво, у трьох останніх – рослинництво.

 Для північноєвропейського типу характерне переважання молочного скотарства та вирощування кормових культур. Із зернових там культивують невибагливі до ґрунтів і тепла жито та овес, з бульбоплідних – картоплю.

    Середньоєвропейський тип характеризується провідним розвитком молочно-м’ясного скотарства, свинарства та птахівництва. Кормовою базою для них є кормові культури. Із зернових вирощують пшеницю та ячмінь; з технічних – цукровий буряк, льон-довгунець, ріпак, тютюн; з бульбоплідних – картоплю.

 Південноєвропейський тип сільського господарства спеціалізується на культивуванні субтропічних рослин: оливок, інжиру, цитрусових, мигдалю, винограду, овочів, тютюну, на зрошенні – бавовнику. Із зернових основними є пшениця та кукурудза. Лідирують у світі за вирощуванням винограду Італія, оливок  – Іспанія. Тваринництво є менш розвинутим. Воно представлене переважно розведенням овець та кіз.

    Для балканського типу основними є зернові культури – пшениця та кукурудза. Серед технічних переважають соняшник, тютюн, ефіроолійні культури (зокрема, олійна троянда). Вирощують багато винограду, овочів, фруктів. У тваринництві представлено молочно-м’ясне скотарство, свинарство, птахівництво, вівчарство.

  Східноєвропейський тип сільського господарства розвивався в особливих економічних умовах. Там існували колгоспи, радгоспи. Чітко вираженої спеціалізації країни не мають. Культивують зернові культури, овочі, тютюн, фрукти, виноград.

      Лісове господарство

    На Європу припадає 1/4 площ лісів земної кулі. Ліси вкривають 44 % регіону. Майже 80 % лісів Європи припадають на Росію. Найбільшою лісистістю території вирізняється Фінляндія: ліси вкривають 76 % її території. На більшій частині Європейського регіону 80 – 90 % лісів доступні для заготівлі. Площа лісів у Північній та Західній Європі зростає. За останні 15 років було відновлено 13 млн гектарів лісу, що дорівнює площі Греції. Натомість у Східній Європі показник лісистості удвічі нижчий за середньоєвропейський. Там через надмірну експлуатацію площа лісів неухильно скорочується.

    Лише 26 % європейських лісів вважаються природними. Без урахування Росії цей показник є значно меншим – 5 %. Приблизно 4 % лісів є штучними, а решта (три чверті) порушено в результаті діяльності людини й вважаються напівприродними. У половині країн Європи переважає державна (суспільна) форма власності на ліс, а решта – приватна. Скандинавія та європейська північ Росії є основними районами лісозаготівлі. З цих територій деревина експортується до лісодефіцитних країн. Велике значення має лісозаготівля в гірських лісах Альп (Австрія, Швейцарія, Словенія) та Карпат (Україна, Румунія). Лісове господарство Скандинавських країн є взірцем дбайливого ставлення до природи. Воно враховує екологічні, господарчі та соціальні аспекти. 

ВТОРИННИЙ СЕКТОР ЕКОНОМІКИ

Переробна промисловість Європи

   Переробна промисловість країн Європи  сформувалася під дією чотирьох основних чинників:

• сировинного (на нього зорієнтовані старі промислові райони)
• транспортного
• працересурсного 
• наукового (біля них сформувалися нові промислові центри та вузли).

   Внаслідок реіндустріалізації переробна промисловість європейських країн переходить до нових технологічних засад з широким використанням новітніх досягнень науки. Новітні виробництва переробної промисловості, що нині визначають спеціалізацію країн Європейського регіону, це виробництво машин та устаткування, кольорова металургія, хімічне виробництво, електроенергетика. До старих традиційних для Європи виробництв належать чорна металургія; виробництво тканин, одягу та взуття; виробництво харчових продуктів та напоїв; виробництво деревини та паперу. Однак вони зазнають суттєвих змін у виробничій структурі та принципах розміщення. 

Виробництво електроенергії

  В країнах Європи виробництво електроенергії розвивається найбільш динамічно. Часто воно фінансується державними коштами. Країни Європи посідають чільне місце в світі за обсягами виробленої електроенергії.

   Основу електроенергетики більшості країн Європи становлять теплові електростанції (ТЕС), які дають понад половину електроенергії регіону. Більшість ТЕС працює біля великих міст з орієнтуванням на споживчий чинник. Виробництво електроенергії на ТЕС ґрунтується на нафті та природному газі, потреба в яких частково задовольняється завдяки власному видобуванню в Північному морі. Більшу частину нафти і газу імпортують з Росії, а також країн, що розвиваються, Перської затоки та Північної Африки. Нафтопереробна промисловість, що виробляє нафтопродукти для ТЕС і транспорту, переважно тяжіє до транспортних шляхів (морських портів або ліній нафтопроводів), якими імпортна нафта надходить до Європи. Найпотужніші нафтопереробні заводи Європи працюють у морських портах Італії, Франції, Німеччини та Нідерландів. Видобування кам’яного вугілля у високорозвинутих країнах Європи зовсім припинилося, а його споживання суттєво скоротилося. У Східній Європі споживання енергетичних сортів вугілля ще зберігається, зокрема у Польщі. У цьому субрегіо ні важливе значення у паливно-енергетичному балансі країн має буре вугілля як у жодному з регіонів світу.

    Майже третину електроенергії в Європі дають атомні електростанції (АЕС). Особливого розвитку вони набули у країнах, що мало забезпечені паливними ресурсами. Найбільшою часткою атомної енергетики у паливно-енергетичному балансі вирізняються Франція (76,9 %), Угорщина (53,6 %) та Україна (53,5 %). Понад третину електроенергії АЕС виробляють, наприклад, у Швеції, Бельгії, Болгарії. Найпотужніша атомна електростанція в Європі – Запорізька АЕС (6 млн кВт) – працює на території України. Після аварій на Чорнобильській АЕС в Україні 1986 р. та на японській АЕС «Фукусіма-1» 2010 р. деякі країни Європи почали згортати ядерні програми й під тиском громадськості зупиняти роботу ядерних реакторів. Однак щодо перспектив використання ядерної енергії в Європі поки що немає єдиного погляду. Такі країни, як Україна, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Росія продовжують активно розвивати цей вид енергетики. Водночас повністю припинила експлуатувати на своїй території АЕС Італія. Значно скорочує їх роботу Німеччина.

      Через природні умови гідроелектроенергетика у більшості країн Європи має допоміжне значення. Гідроенергопотенціал річок в Європі вже використаний на 80 %, а у деяких країнах значно більше: Швейцарія – 99 %, Франція – 95 %, Італія – 95 %, Німеччина – 95 %, Велика Британія – 95 %. Через те подальших перспектив для використання цього виду енергії в регіоні небагато. Виняток становлять лише кілька країн. Унікально високою є частка ГЕС у паливно-енергетичному балансі Норвегії  – 98 %. А норвезька гідрогенеруюча компанія «Старкрафт» є однією з найпотужніших у світі. Частка ГЕС є значною в Ісландії (74 %), Латвії (62 %), Австрії (61 %), Чорногорії (57 %), Швейцарії (55 %), Швеції (50 %).

    З 80-х рр. ХХ ст. в Європі активно використовуються відновлювальні джерела енергії (ВДЕ) й потужність їх неухильно зростає. Нині вони дають понад 7 % електроенергії регіону. Найчастіше використовують енергію вітру. Вона є найбільш перспективною на морських узбережжях, у гірських районах, на відкритих просторах степів. Цей вид енергії найбільш активно застосовують у Нідерландах, Великій Британії, Німеччині, Іспанії.  У Данії частка ВЕС вже досягла 42 % у загальному виробництві електроенергії країни.

    Сонячна енергія є найдешевшим, але поки не достатньо використовуваним джерелом енергії. СЕС споруджують в умовах жаркого та сухого клімату.

 Перспективною в Європі є біоенергетика, яка передбачає використання біомаси для добування електроенергії. Геотермальну енергію «залучали до роботи» ще в лазнях Стародавнього Риму до нашої ери. Але перші геотермальні електростанції (ГеоЕС) було збудовано в Італії лише у 20-х pp. XX ст. Нині ГеоЕС діють в Італії, Ісландії, Росії. Енергію припливів людина використовувала здавна. Але перші припливні електростанції (ПЕС) з’явилися лише у середині 60-х років XX ст.: «Ранс» у Франції та Кислогубська у Росії. ПЕС можна будувати лише у районах, де припливна хвиля досягає великої висоти. Такі умови є на окремих узбережжях Росії, Великої Британії, Франції. Почалось використання також інших джерел енергії. У Норвегії споруджено прибійні електростанції. Завдяки енергії хвиль в океані світять маяки та подається вода в акваріуми Океанографічного музею в Монако. 

Металургійне виробництво

   У країнах Європи металургія сформувалася ще із часів промислових переворотів ХVІІІ – ХІХ ст. як базове виробництво, що забезпечило розвиток машинобудування. Старі райони чорної металургії тяжіли до сировини: здебільшого до родовищ коксівного вугілля (Німеччина, Польща, Чехія, Бельгія), рідше – до залізорудних басейнів (Швеція, Люксембург, Уральська та Центральна металургійні бази Росії). У деяких країнах склалося вдале поєднання родовищ залізних руд і коксівного вугілля, біля яких виникли великі металургійні бази (Франція, Велика Британія).

    В останні кілька десятиліть темпи зростання чорної металургії в Європі уповільнилися. Нині країни Азії відтіснили на другу позицію європейські країни за виплавкою чорних металів. Докорінно змінилися також чинники розміщення металургійних комбінатів. Так, у другій половині ХХ ст. чорна металургія багатьох європейських країн була переорієнтована на дешевшу й водночас високоякісну імпортну сировину з Канади, Австралії, Бразилії, ПАР або металобрухт. Через це відбулося зрушення виробництва чавуну та сталі до морських портів. Зокрема це проявилося в Італії, Німеччині, Франції, Нідерландах. Найпотужніший із сучасних металургійних комбінатів, що працює біля моря, споруджений у місті Таранто на півдні Італії.

  Найбільшими світовими виробниками сталі серед країн Європи є Росія, Німеччина та Україна. В Європі працюють провідні сталеплавильні компанії світу, такі як «Міттал Стіл» (Нідерланди), «Арселор» (Люксембург–Франція), «Брітіш Стіл» (Велика Британія), «Тіссен» (Німеччина). До найбільших районів чорної металургії світу належать Рурський (Німеччина), Південно-Уельський (Велика Британія), Остравсько-Карвінський (Чехія), Верхньосілезький (Польща), Уральський (Росія), Придніпровський (Україна).

  Завдяки науково-технічному прогресу швидко розвивається кольорова металургія. З початку ХХІ ст. в країнах Європи зростає виробництво та споживання кольорових металів. Нині Європа є лідером з розвитку алюмінієвої промисловості. Початок її розвитку в регіоні надала Франція, яка має значні поклади бокситів. Великими країнами-виробниками алюмінію в Європі є Норвегіята Ісландія, які використовують імпортні боксити та власну електроенергію. З власної сировини виробляють алюміній Угорщина, Хорватія, Греція.

     Виплавка міді представлена в економіці Німеччини та Бельгії, які працюють на імпортних рудах, а також Польщі та Росії, які мають власну сировинну базу. 

Виробництво машин та устаткування

  Протягом століття виробництво машин та устаткування визначає спеціалізацію багатьох європейських країн. На ці виробництва припадає 1/3 усієї промислової продукції та 2/3 експорту регіону.

     Серед кількох десятків виробництв машин та устаткування, що розвинуті в Європі, провідне місце посідає автомобільна промисловість. Вона виникла понад 100 років тому в Німеччині та Франції, а до масового виробництва перейшла пізніше, ніж США – після Першої світової війни.

 Після Другої світової війни автомобілебудування перейшло до масового виробництва й виробництва на експорт. Водночас виникли спеціалізовані автоскладальні заводи, на яких відбувалася переорієнтація на трудові ресурси середньої та низької кваліфікації на конвеєрі. Пізніше одноманітну людську працю замінили роботи. При цьому відбулася децентралізація виробництва, й розміщення автомобільних заводів стало більш рівномірним. Якщо наприкінці ХХ ст. найбільше автомобілів в Європі виробляли країни «Великої сімки», то останнім часом автомобілебудування перемістилося в бік дешевшої робочої сили – до південних частин регіону. Так, нині найстрімкішими темпами розвивається автомобілебудування в Іспанії, яка за кількістю випущених автомобілів поступається в Європі лише Німеччині. За два десятиліття Іспанія пройшла шлях від невеликих автоскладальних заводів до великого серійного виробництва. Виникли автоскладальні заводи у Португалії, Греції. У наш час нарощуються обсяги виробництва автомобілів у країнах Східної Європи: Чехії, Словаччині, Польщі, Угорщині, Румунії. Однак цей бум пояснюється залученням іноземного капіталу. Натомість скорочується автоскладання у Франції, Великій Британії, Італії.

    Характерною рисою європейського автомобілебудування є високий рівень його монополізації. У цьому виробництві посідають провідні позиції найбільші автомобільні концерни. Найбільш впливовими з них є: німецькі Volkswagen, Daimler-Benz та BMW, італійський Fiat, французькі Renault та Peugeot-Citroën, шведська Volvo та інші. Водночас на європейський ринок проникають американські, японські, південнокорейські компанії. Через те автомобільна промисловість деяких європейських країн стала за своїм характером інтернаціональною.

    Нині понад 80 % всіх автомобілів, що складаються в країнах Європи, – легкові,решта – автобуси та вантажні автомобілі. Складанням вантажних автомобілів відомі Чехія, Білорусь, Росія, Болгарія, Румунія; автобусів – Швеція, Угорщина, Україна.

  Виробництво машин та устаткування загального призначення представлене в Європі верстатобудуванням та роботобудуванням. Лідером у регіоні є Німеччина, яка вирізняється якістю та обсягом виробництва, а також експортом верстатів і промислових роботів.

   У зв’язку зі змінами напрямків перевезень змінилася географія суднобудування в Європі. Зазнали занепаду старі судноверфі Великої Британії. Більшого значення нині набули центри суднобудування Німеччини, Швеції, Фінляндії, Польщі.

  Велике значення має європейське авіакосмічне виробництво. Її осередком є аерокосмічний концерн EADS, що володіє 80 % акцій консорціуму Airbus Industrie, акціонерами якого є Франція, Німеччина, Велика Британія та Іспанія. Ця компанія створила найбільший пасажирський літак А-380.

 Великого значення набуло точне машинобудування. Країни Європи є виробниками побутової техніки, електричного та медичного обладнання, фотоапаратури, годинників, верстатів з програмовим керуванням, вимірювальних приладів та іншої наукомісткої продукції. 

Хімічне виробництво

 За значенням хімічне виробництво Європи поступається лише машинобудуванню. Воно посідає важливе місце в економіці усіх європейських країн. Європейський регіон є провідним експортером (42,5 %) та імпортером (35,3 %) хімічної продукції у світі. Зростає виробництво нових матеріалів, що заміняють традиційні, підвищується значення хімії у сільському господарстві, розширюється мережа фармацевтичних підприємств. На великі європейські корпорації (німецькі BASF, Bayer, Linde; французьку Air Liquide; голландські, британські, швейцарські, норвезькі, бельгійські) припадає понад половину світового торгового обігу продукції хімічної промисловості.

 Велике значення має хімія полімерів. Так, за виробництвом пластмас, синтетичних смол, хімічних волокон, синтетичного каучуку, синтетичних мийних засобів, гумотехнічних виробів вирізняються Німеччина, Франція, Велика Британія, Нідерланди, Італія, Бельгія. Французький концернMichelin є найбільшим у світі виробником шин.

    Важливе значення має виробництво мінеральних добрив. Ним займаються Росія, Білорусь, Україна, Франція, Німеччина.

     Традиційною для Німеччини, Франції, Великої Британії, Швейцарії, Угорщини, Болгарії стала фармацевтична промисловість. В Італії та інших країнах відбувається «аптечна революція», що передбачає випуск дешевших препаратів на основі однакових діючих речовин, ідентичних провідним фармацевтичним компаніям.

    Беззаперечним лідером у парфумерній промисловості є Франція. Це традиційне для Європи виробництво розвинуто також в Італії, Швейцарії, Польщі, Великій Британії, Австрії. Найбільшою транснаціональною косметичною корпорацією є L’Oreal, з 74 заводів якої понад половину працюють у Німеччині, Бельгії, Великій Британії, Італії. Нині у Швейцарії та Франції розвивається т. зв. клітинна косметика, в якій використовуються білки-регулятори, що беруть участь у клітинному обміні речовин. 

        Виробництво деревини, паперу

        Лісова промисловість Європи переважно тяжіє до лісонадлишкових районів. Через те вона активно розвивається у Скандинавських країнах, Росії та Білорусі.Там переважає виробництво целюлози та паперу. Меблева промисловістьпоширена повсюдно. Туристів приваблюють меблеві аукціони у Данії, а італійські гарнітури «під старовину» зорієнтовано на вишуканих покупців. Всесвітню славу має чеська компанія «Кох-і-Нор», яка випускає олівці з місцевого графіту. Виробництвом лиж відомі Австрія та Естонія. 

Виробництво тканин, одягу, взуття

      В країнах Європи втрачає свої колишні провідні позиції легка промисловість у зв’язку зі швидким зростанням виробництва тканин, одягу та взуття у країнах, що розвиваються, з дешевою робочою силою. Проте регіон залишається великим виробником вовняних (Італія, Росія, Румунія, Франція) та лляних (Білорусь, країни Балтії, Україна) тканин.

    У швейній промисловості зростає виробництво готового одягу та різних аксесуарів: рукавичок, краваток, парасольок тощо. В її рамках виникло таке явище, як Висока мода, або от кутюр (фр. Haute couture). Це дуже дорогий одяг ручної роботи, розрахований на багаті верстви населення. Для просування виробів Високої моди на основі одиничних зразків серійно виготовляють готовий одяг – моделі прет-а-порте (фр. prêt-à-porter). Законодавцями мод залишаються Франція, Австрія, Італія, Велика Британія. Найбільше готового одягу та взуття експортує Італія, виробів з хутра – Німеччина, Греція та Росія; тканин – Франція.

     Старі текстильні райони Європи продовжують існувати й донині: Ланкашир та Йоркшир у Великобританії, Фландрія в Бельгії, Ліонський у Франції, Міланський в Італії, Лодзинський район у Польщі. Водночас легка промисловість зміщується до Південної Європи, де існує дешевша робоча сила. Так, Португаліяперетворилася на головну «швейну фабрику» Європи, а Італія – на велетенську «фабрику взуття». 

Виробництво харчових продуктів, напоїв

      Для деяких країн Європи традиційною стала харчова промисловість. Так, своїм виноробством вирізняються Франція, Іспанія, Болгарія, Молдова; пивоварінням – Німеччина та Чехія, виробництвом макаронів – Італія; масла та сирів – Данія, Нідерланди, Швейцарія, Італія; рибних консервів – Ісландія, Норвегія, Іспанія, Португалія, країни Балтії; овочевих консервів – Болгарія, Угорщина; вина – Франція, Іспанія. 

Основні регіони промисловості Європи

       В Європі склалося багато промислових районів ще у ХІХ ст. й з орієнтуванням на сировинний чинник. Зокрема це Рурський у Німеччині, Верхньосілезький у Польщі, Придніпров’я в Україні, Центральна Росія та Уральський в Росії. Нові промислові райони зорієнтовані на працересурсний та науковий чинники, тому тяжіють до столиць держав. Наприклад, це Іль-де-Франс біля Парижа, Великий Лондон навколо британської столиці. 

ТРЕТИННИЙ СЕКТОР ЕКОНОМІКИ

Сфера послуг у країнах Європи

     Провідним сектором економіки високорозвинутих країн Європи є сфера послуг. У ній працює 65 % економічно активного населення. Заклади сфери послуг створюють близько 70 % ВВП країн Європейського Союзу. Внесок сфери послуг в економічне зростання Європи перевищує внесок промисловості. У складі споживчих витрат населення частка послуг зростає найбільш швидко. У країнах Європи за останні півстоліття частка витрат людей на послуги зросла у 1,5 раза. 

Транспорт

    Країни Європи мають тісні економічні зв’язки всередині регіону та з усіма регіонами світу. Важливу роль в цьому відіграє потужна транспортна система, яка об’єднує мережу швидкісних залізниць, автомобільних шляхів, морських та річкових маршрутів, трубопроводів. Транспортні мережі країн мають або радіальну конфігурацію (наприклад, у Франції), коли дороги сходяться до столиці, яка є найбільшим транспортним вузлом, або поліцентричну (зокрема, у Німеччині), коли великих транспортних вузлів в країні є кілька.

   Основу транспортної мережі Європейського регіону становить система високошвидкісних залізниць. Високошвидкісними є потяги, що долають понад 250 км/год. Першими країнами з такими дорогами були Франція (з 1981 р.), Італія (з 1984 р.) та Німеччина. У них, а також в Іспанії використовується вітчизняний рухомий склад, в інших країнах Європи – іноземні потяги. Західна частина Європи об’єднана в єдину високошвидкісну залізничну мережу Eurostar і Thalys. За протяжністю високошвидкісних ліній 1-ше місце в Європі та 2-ге у світі (після Китаю) належить Іспанії. З 1994 р. розпочато регулярне залізничне сполучення між Парижем та Лондоном через прокладений під дном протоки Ла-Манш Євротунель.

Високошвидкісні та швидкісні залізниці Європи

    В Європі значного розвитку набув автомобільний транспорт. Він забезпечує 80 % пасажирських перевезень у регіоні. За протяжністю автомобільних шляхів серед країн Європи лідерами є Росія (1,4 млн км), Франція (1,0 млн км), Іспанія (681 тис. км), Німеччина (644 тис. км) та Швеція (573 тис. км). Європа є батьківщиноюавтобанів (від нім. Autobahn – автомагістраль) – швидкісних автострад підвищеної комфортності. Перший автобан був споруджений на півночі Італії у 1924 р. Нині найбільше таких трас є в Німеччині, Австрії, Швейцарії, Франції та Великій Британії. Столиці країн сполучені міжнародними транспортними коридорами. Протилежні береги з’єднані, зокрема, Європейським маршрутом E85 (від Балтійського моря до Чорного).

Найважливіші пан’європейські транспортні коридори

Найбільший вантажообіг має морський транспорт. За тоннажем морського торговельного флоту серед країн Європи вирізняються Греція, Мальта, Норвегія, Велика Британія, Німеччина та Данія. Основою морського транспорту є морські порти. В Європі їх понад 900. В останні десятиліття європейські порти поступилися першістю за вантажообігом морським портам Азії. Найбільшим морським портом у регіоні і 6-м у світі є Роттердам у Нідерландах, який називають «морськими воротами» Європи. Він розташований у гирлі річки Рейн. Площа становить 105 км². Порт витягнутий на 40 км й водночас може приймати 375 суден.

      Авіаційний транспорт в Європі відіграє важливу роль у перевезенні пасажирів на великі відстані. Перші позиції за авіаперевезеннями пасажирів у регіоні посідають Велика Британія, Франція та Німеччина. 55 % усіх перевезень припадають на міжнародні лінії, 45 % – на внутрішні. В усіх країнах Європи працюють аеропорти. Найбільшими вважаються аеропорти, пасажирообіг яких становить понад 10 млн осіб за рік. Вони водночас є великими аеропортами-хабами, або вузловими аеропортами.

    Аеропорт-хаб – це аеропорт, що його  використовують авіакомпанії як пункт пересадки пасажирів, оскільки має велику частку стикованих рейсів.

   В Європі до найбільших аеропортів-хабів (за 2017 р.) належать лондонський аеропорт Хітроу у Великій Британії (76 млн пасажирів), «Руассі–Шарль де Голль» (Париж) у Франції (65,9 млн), амстердамський аеропорт «Схіпхол» у Нідерландах(64 млн), аеропорт «Франкфурт» (Франкфурт-на-Майні) у Німеччині (61 млн) та міжнародний аеропорт «Мадрид–Барахас» в Іспанії (50,4 млн).

   Трубопровідний транспорт є найдешевшим для доставляння рідких та газуватих вантажів. За довжиною трубопроводів провідне місце в Європі по сідають Росія (260 тис. км) та Україна (45,6 тис. км). До найдовших трубопроводівсвіту належать прокладені територією Європи нафтопровід «Дружба» (5  200  км), газопроводи «Союз» (2  750  км) і «Прогрес» (4  451  км). Найбільша мережа підводних трубопроводів працює в Північному морі. 

Фінансова діяльність

    Фінансові послуги становлять великий і зростаючий сектор у всіх країнах Європи, особливо в тих, господарство яких зазнає стрімкої модернізації. Нині важлива роль в об’єднанні Європи належить єдиній європейській валюті – євро.Вона стала другою світовою валютою.

       У наш час спостерігається тенденція до посилення концентрації фінансових операцій у рамках міжнародних і регіональних фінансових центрів. Глобалізація ринків фінансових послуг сприяє інтенсивному росту і консолідації світових фінансових центрів. У цих містах зосереджено міжнародні банки, банківські консорціуми, фондові біржі, де здійснюються міжнародні валютні, кредитні операції, а також операції з цінними паперами й золотом.

      Найбільшим фінансовим центром в Європі є Лондон. Лондонський фінансовий центр включає чотири ринки: золота, валют, коротко- та середньострокового кредитування, страхування. Лондонський валютний ринок є найбільшим у світі.Лондонська фондова біржа – найбільш інтернаціональна у світі: на ній торгує понад 445 міжнародних компаній зі 63 країн світу.

    До великих фінансових центрів в Європі також належать Париж (Франція), Амстердам (Нідерланди), Цюріх і Женева (Швейцарія), Франкфурт-на-Майні (Німеччина). Унікальним фінансовим центром є Люксембург – місто-держава, в якому понад 35 % ВВП дає фінансовий сектор. 

Освіта й наукова діяльність

      Зростання ролі сфери послуг та інформації, прискорення технічного прогресу, зміна характеру людської діяльності вимагає якісної системи освіти. В регіоні існує єдиний Європейський простір вищої освіти на основі Болонського процесу(його підтримують 48 країн-учасниць, в т. ч. й Україна). Мета процесу – зближення, гармонізація та послідовність вищої освіти в країнах Європи. Рівні вищої освіти в усіх країнах мають бути максимально подібними, а наукові ступені легко порівнюватися. Таке рішення було оформлене в м. Болонья у 1999 р.

     До топ-200 найкращих університетів Європи потрапили 46 британських, 36 німецьких, 19 італійських та 11 швецьких вишів. Протягом тривалого часу цей список очолюють британські університети Оксфорд і Кембридж. Європа є одним зі світових осередків розвитку наукових досліджень. Бюджетні витрати на науку є найбільшими у Німеччині, Франції, Великій Британії та Італії. Територіальні форми організації науки різноманітні: невеликі «інкубатори», що обслуговують фірми з наукомісткими технологіями; більші технопарки різного профілю (наукові, технологічні, виробничі тощо) та величезні, широкого профілю технополіси. Перші центри науки створювалися при університетах та інших центрах розвитку науки. Одні з них тяжіли до університетських міст, наприклад Кембридж у Великій Британії, Хайдельберг у Німеччині. Інші сформувалися у столицях або у великих агломераціях, зокрема Париж, Ліон у Франції; Единбург у Великій Британії; Берлін, Гамбург, Мюнхен у Німеччині; Рим, Мілан, Турин в Італії.Пізніше науково-технічні центри з’явилися у старих промислових районах: Рурі в 

 Німеччині; Мідленді, Ланкаширі та Йоркширі у Великій Британії. Найбільше таких «міст науки» є в Німеччині, Франції, Великій Британії, Італії, Нідерландах, Бельгії, Іспанії. 

Міжнародний туризм

    Близько 60 % населення Європи проводять свою щорічну відпустку в зарубіжних туристичних поїздках. Середньорічні темпи зростання числа іноземних туристів в Європі становить понад 5 %, а валютних надходжень від них – 14 %. Найбільші туристичні потоки у Франції (84,7 млн осіб на рік), Іспанії (60,7 млн осіб на рік), Італії (47,7 млн осіб на рік), Німеччині (31,5 млн осіб на рік) та Великій Британії (31,2 млн осіб на рік). Туризм також поширений у країнах  «другого ешелону»: Болгарії, Чехії, Польщі, Словаччині, Мальті.

    В Європі поширені різноманітні види туризму.

   Культурний туризм передбачає відвідування музеїв, виставок та історичних пам’яток. Цей вид туризму характерний для Італії, Греції, Франції, Великої Британії та інших.

   Діловий туризм передбачає відвідування міжнародних ярмарків і професійних салонів. У цьому напрямі вирізняється Німеччина.

   Ряд європейських країн відомі оздоровчим туризмом. У регіоні є курорти різного профілю: кліматичні (Франція, Італія), бальнеологічні, або spa-курорти (Чехія, Угорщина, Німеччина, Австрія), морські (Іспанія, Італія, Мальта, Хорватія, Греція, Болгарія), приозерні (Фінляндія, Польща, Угорщина, Швейцарія), гірські (Швейцарія, Австрія, Чехія) та ін.

    Спортивний туризм буває активним і пасивним. Перший здійснюються заради особистих занять певним видом спорту, другий – для відвідування спортивних змагань. До цього виду туризму належать гірськолижні курорти (Швейцарія, Австрія, Німеччина, Чехія, Швеція), бази для занять вітрильним спортом (Мальта) тощо.

  Паломницький (прочанський) туризм полягає у відвідуванні святих місць. Паломників цікавлять Ватикан, у Греції – гора Афон, у Великій Британії – святині англіканської та римо-католицької церков, в Ірландії – свята гора Кроу тощо.

   Розважальний туризм – це поїздки на карнавали (Італія, Німеччина), кориду (Іспанія), відвідування ігрових закладів (Монако). 

Торгівля

    Протягом ХХ  ст. обсяги торгівлі в країнах Європи виросли в понад 9 разів. Торговельні послуги передбачають маркетинг, інжиніринг (експертно-консультативні послуги), фінансування, технічний супровід товару тощо. Комерсант став важливим посередником між виробником та споживачем.

   Внутрішня торгівля реалізує товари всередині країни. У торговельному комплексі існують поряд дрібна роздрібна та велика комерційна торгівля. Їхніми сучасними формами є супер- та гіпермаркети. Ці установи повністю контролює великий капітал, який також відстежує нові форми розподілу товарів: торгівлю за каталогами, дисконтні магазини, інтернет-магазини тощо. До світових торгових гігантів належать німецькі мережі Metro та Tengelurann, французькі Carrefour та Promodes, бельгійська Delhazi de Lion, голландська Ahold та ін.

    Зовнішня (міжнародна) торгівля забезпечує обмін товарами і послугами між національними господарствами та міжтранснаціональними корпораціями. Країни Європи, що домінують у світовій торгівлі: Німеччина, Франція, Велика Британія, Нідерланди, Італія, Бельгія, Іспанія та Швейцарія. 

Економічні зв’язки України з країнами Європи

      Основною формою зовнішньоекономічних зв’язків України з країнами Європи є зовнішня торгівля. Український товарний експорт до країн Європи – це чорні метали, зернові культури, жири та олії тваринного або рослинного походження, руди, насіння і плоди олійних рослин. Збільшується експорт свинини, м’яса великої рогатої худоби та птиці. У структурі імпорту товарів до України переважають енергоносії, машини та обладнання, продукція хімічної промисловості. Основні партнерські відносини України у сфері торгівлі налагоджені з Німеччиною, Польщею, Італією та Іспанією. Україна підтримує торговельні зв’язки з Росією, Білоруссю.

       Важливе значення у зовнішніх зв’язках України з країнами Європи має надання послуг. Україна надає європейським країнам транспортні послуги (трубопровідні, морські, залізничні, авіаційні перевезення), послуги у сфері телекомунікацій, з переробки матеріальних ресурсів, комп’ютерні та інформаційні послуги. Натомість наша держава одержує послуги, що пов’язані з фінансовою діяльністю, послуги у сфері телекомунікацій, комп’ютерні, інформаційні, ділові, туристичні послуги. Основним партнером України у сфері послуг є Європейський Союз. Серед країн ЄС найбільше послуг від України одержують та їй надають Велика Британія та Німеччина.