Готуйся серйоЗНО
до географії

Вам уже відомо, що рівень економічного розвитку країни визначається насамперед показником валового національного продукт (ВВП) на душу населення.

   Комплексним показником, що визначає якість життя в країні, є індекс людського розвитку (ІРЛ). Визначаючи типи країн також враховують їх роль у світовій економіці та міжнародному політичному житті.

    За класифікацією ООН, в Європі є два з чотирьох типів країн:

• високорозвинуті країни (35 держав)
• країни з перехідною економікою (9 держав)

  Високорозвинуті країни входять до міжнародних економічних організацій, більшість з них – до військово-­політичного блоку НАТО. Країни мають великий економічний потенціал. У їх господарстві за кількістю зайнятого населення переважає невиробнича сфера.

  За особливостями економіки та місцем країн у світовій політиці виокремлюють чотири підтипи високорозвинутих держав.

   В Європі представлено три з них:

• країни «Великої сімки», G-7 (4 держави)
• економічно розви нуті невеликі країни Європи (15 держав)
• країни середнього рівня економічного розвитку (16 держав)

    Стрижнем економічного розвитку європейського регіону є 4 країни з «Великої сімки»: Німеччина, Франція, Велика Британія та Італія.  У них показники ВВП на душу населення становлять 30 000 – 40 000 доларів на рік і рівень ІЛР є дуже високим (понад 0,9). Вони мають багатопрофільну економіку, але є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Ці країни перейшли до постіндустріального суспільства, в якому провідну роль виконує сфера послуг (освіта,  соціальне забезпечення, охорона здоров’я, фінансові послуги, рекламний бізнес тощо); в ній зайнято понад 70 % населення. Країни продають технології, технічну документацію, вкладають свій капітал в економіку інших держав. Країни «Великої сімки» чинять вирішальний вплив на світову політику. Всі вони входять до НАТО. Великобританія та Франція є ядерними державами, постійними членами Ради  Безпеки ООН. 

   Економічно розвинуті невеликі країни Європи є різними за площею. «Невеликими» їх називають через незначний вплив на світову політику та економіку. Деякі з них є партнерами країн «Великої сімки» по НАТО (Ісландія, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), інші – нейтральні країни. Показники ВВП на душу населення в цих державах перевищують такі у країнах «Великої сімки»: 50 000 – 170 000 доларів на рік. Крім того, ці країни очолюють перелік країн світу за рівнем ІРЛ. На відміну від країн G­7 для їх економіки характерна достатньо вузька спеціалізація. Провідне місце в ній посідають виробництва високого технологічного рівня, що працюють на зовнішній ринок. Країни мають  вузький внутрішній ринок, відчувають значну нестачу сировини, через те зовнішня торгівля для них має величезне значення.

    Наприклад, Швейцарія експортує понад 90% вироблених годинників,  вивозить на світовий ринок медикаменти, медичне, поліграфічне, текстильне облад нання, ювелірні вироби, антикваріат, шоколад. Значну роль відіграє й невиробнича сфера: найбільш надійні в світі банки, величезні страхові компанії, міжнародний туризм, транспортні послуги іншим країнам. 

 До країн середнього рівня економічного розвитку відносять Іспанію, Португалію, Грецію, Ірландію, Мальту. До них після вступу до ЄС долучилися Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Хорватія, Естонія, Литва, Латвія, Румунія, Болгарія. Показник ВВП на душу населення в них становить в середньому 8 000 – 25 000 доларів на рік. Рівень ІЛР високий (0,8 – 0,9). Ці держави є індустріально­-аграрними. Мають високий рівень індустріалізації та розвинуту сферу послуг. Важливу роль в їх господарстві відіграє міжнародний туризм. Країни відчувають значну фінансову та технологічну залежність від більш високорозвинутих держав. У політичному аспекті мають підпорядковане значення. Більшість з них є членами НАТО. 

     До країн з перехідною економікою відносять частину держав, що виникли після розпаду Радянського Союзу (Білорусь, Молдову, Росію, Україну) та частину країн з колишнього соціалістичного табору (Албанію, Боснію і Герцеговину, Македонію, Сербію, Чорногорію). У цих країнах сформувався переважно індустріальний тип економіки, і певний час панувала планова економічна система. На початку 90­-х рр. ХХ ст. вони взяли курс на перехід від планової до ринкової економіки. Ці реформи в різних країнах відбувалися неоднаковими темпами. Показники ВВП на душу населення коливаються від менш, ніж $2000 у Молдові до майже $9000 у Росії. 

    Європейські країни мають сприятливіші умови для інтеграційних процесів, ніж інші регіони світу. Зумовлено це вигідним геополітичним положенням, подібними рисами історичного розвитку багатьох країн, відносною одноманітністю населення за етнічним і соціальним складом, що зумовлює «європейську ментальність» населення, активними господарськими зв’язками країн усередині регіону. На основі найвищого рівня інтеграції 28 держав створили найпотужнішу регіональну економічну та політичну міжнародну організацію Європейський Союз (ЄС). 

   Ця організація почала створюватися у 50-­х рр. ХХ ст. Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений у 1951 р. Тоді 6 країн (Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція та Італія) підписали договір про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі. З метою поглиблення економічної інтеграції ті самі шість держав у 1957 р. заснували Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС, Спільний ринок) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом). 

  Процес розвитку та перетворення цих європейських співтовариств у сучасний Європейський Союз відбувався шляхом:

• по-перше, передачі все більшого числа функцій управління на наднаціональний рівень;
• по-друге, збільшення числа учасників інтеграції (розширення). У 1973 р. до перших шести країн­-учасниць ЄС приєднались ще три: Велика Британія, Данія та Ірландія. У 1981 р. членом ЄС стала Греція, у 1986 р. – Іспанія та Португалія, у 1995 р. – Швеція, Фінляндія та Австрія. У 2004 р. до ЄС долучились водночас 10 нових членів: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Мальта та грецька частина Кіпру. У 2007 р. в ЄС прийняли Румунію та Болгарію. У 2013 р. членом ЄС стала Хорватія. Крім власне площ європейських держав територією ЄС також вважаються їх заморські володіння. З 2016 р. у стані виходу з Євросоюзу перебуває Велика Британія, який має завершитися у 2018 р. 

        Головними напрямками роботи країн-­членів ЄС є такі:

•   По-­перше, це створення економічного союзу, тобто спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці.
• По-­друге, створення монетарного союзу та єдиної валюти євро. Єврозона – група держав Європейського Союзу, офіційною валютою яких є євро. Спочатку Єврозона налічувала 11 країн, в яких євро було введено 1 січня 1999 р. (готівка – 1 січня 2002 р.). Нині в Єврозоні – 19 країн ЄС. Крім того, євро також введено в обіг у державах­-карликах Європи, що формально не входять до складу Євросоюзу, у заморських департаментах Франції, на островах, що входять до складу Португалії, у Косово та Чорногорії. Діє Європейський центральний банк (ЄЦБ). Його штаб-­квартира – у Франкфурті-­на­Майні (Німеччина).
• По-­третє, створення політичного союзу: спільна зовнішня політика, а також упровадження спільного громадянства.

    ЄС має прапор та гімн. Гімном стала у 1985 р. «Ода до радості» Л. Бетховена. Він не призначений для заміни національних гімнів держав­-членів. Гасло ЄС: In varietate concordia (з лат. – Єдність у різноманітності). 

   Ступінь інтеграції країн є достатньо високим: Європейський Союз, як єдине ціле, є повноправним членом Світової організації торгівлі (СОТ), має представництва в ООН, «Великій сімці», «Великій двадцятці» та постійні дипломатичні місії по всьому світу. ЄС не має власних збройних сил, однак сприяє військовому співробітництву його країн-­членів, більшість яких є членами НАТО. Через великий політичний і економічний глобальний вплив Європейський Союз розглядають як одну з потенційних наддержав. Юридично в ЄС не виділено столиці, але де­факто такою є м. Брюссель (Бельгія), де розміщуються більшість інституцій Європейського Союзу. 

    Головними органами ЄС є:

•    Європейська рада (Рада Європи), що визначає головні політичні напрями ЄС, на рівні міністрів іноземних справ або, за необхідності, інших міністрів приймає рішення практично з усіх аспектів діяльності ЄС;
• Європейський парламент (ЄП) – бере участь у підготовці та прийнятті юридичних актів Євросоюзу, формує його зовнішню політику;
• Європейський суд з прав людини – забезпечує єдність трактування законів, згідно з угодами ЄС та інші.

     Штаб-­квартира ЄС – у Брюсселі. ЄС має 24 офіційні та робочі мови. 

   Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час також подавали заяви про вступ до Європейського Союзу. Однак через ті чи інші причини (зокрема, негативні результати референдумів у Норвегії) так і не стали його членами. Водночас ці країни є членами Європейської економічної зони без набуття членства.

    Кандидатами до вступу в ЄС нині є Македонія, Сербія, Чорногорія, Албанія та Туреччина. Визнано потенційними кандидатами Боснію і Герцеговину та Косово.

Україна, Молдова та Грузія проголосили стратегічний курс на євроінтеграцію. 

Для вступу до Євросоюзу країна-­кандидатка повинна відповідати Копенгагенським критеріям, що їх було прийнято в червні 1993 р. на засіданні Європейської ради в Копенгагені та підтверджено в грудні 1995 р. на засіданні Європейської ради в Мадриді.

     Ці критерії вимагають:

• щоб у державі дотримувалися демократичних принципів, принципів свободи та пошани прав людини, а також принципів правової держави (ст. 6, ст. 49 Договору про Європейський Союз);
• у країні має бути конкурентоспроможна ринкова економіка;
• мають визнаватися загальні правила та стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного та валютного союзу.

Наша держава у 2014 р. підписала спершу політичну частину Угоди про асоціацію з ЄС з метою подальшого вступу до цієї організації, а згодом й економічну – тобто Угоду в повному обсязі. 

Країни Шенгенської зони

    Між країнами ЄС діє Шенгенська угода – договір «Про скасування паспортного митного контролю між країнами Європейського Союзу». Угода набула чинності у 1995 р. До Шенгенської зони входять 22 із 28 держав-­членів ЄС (усі «старі» держави-­члени ЄС, окрім Великої Британії та Ірландії, та усі «нові», окрім Кіпру, Румунії та Болгарії). Шенгенська віза діє також на території трьох країн Європи, що не входять до ЄС. Це Норвегія, Ісландія та Швейцарія. Тобто нині угода діє у 25 країнах Європи.

Рада Європи

   Однією з найбільш впливових та найчисельніших міжнародних організацій у Європі є Рада Європи (РЄ). Організація була заснована після промови тодішнього прем’єр­-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля в Університеті Цюріха незабаром по завершенні Другої світової війни. Він закликав до створення «Сполучених Штатів Європи» на зразок Сполучених Штатів Америки. Офіційно Рада Європи була заснована 5 травня 1949 р. Лондонською угодою, підписаною 10 країнами­-засновницями. Цей договір нині відомий як Статут Ради Європи.

    Штаб­-квартира організації розташована в Страсбурзі (Франція). У цьому місті у спеціально збудованому Палаці Європи відбуваються засідання РЄ. Нині членами цієї організації є 47 держав. Окрім європейських країн членами Ради Європи є Туреччина, Кіпр, Росія, Грузія, Вірменія, Азербайджан. У 1995 р. до Ради Європи вступила й Україна. З 1993 р. кандидатом до РЄ є Білорусь. Статус спостерігача мають Ізраїль, Японія, США, Канада, Мексика, Ватикан. Членство в РЄ відкрите для всіх держав, які визнають принцип верховенства закону та гарантують основні права людини й свободи для своїх громадян.

  Головними напрямами роботи Ради Європи є реалізація прав людини, гуманітарного, правового та соціально­-економічного співробітництва, співпраці в галузі культури, екології, інформації. Один з найбільших успіхів Ради це Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., яка слугує основою для Європейського суду з прав людини. РЄ визначила європейські символи: прапор та гімн Європи. 

Роль НATO в загальноєвропейській системі безпеки

  З військових міжнародних організацій найвпливовішою є Організація Північноатлантичного договору (НАТО). Договір про утворення блоку було підписано у Вашингтоні у 1949 р. дванадцятьма державами Європи та Північної Америки: Бельгією, Великою Британією, Данією, Францією, Нідерландами, Ісландією, Канадою, Люксембургом, Норвегією, Португалією, США та Італією. У 1952 р. до блоку приєднались Греція та Туреччина, у 1955 р. – Німеччина, у 1982 р. – Іспанія. З 90­х рр. ХХ ст. почалося розширення НАТО на схід. Так, з 1999 р. новими членами цієї організації стали Польща, Чехія та Угорщина; з 2004 р. – Словаччина, Румунія, Болгарія, Литва, Латвія, Естонія; з 2009 р. – Албанія та Хорватія; з 2017 р. – Чорногорія.

      Нині членами НАТО є 29 країн, 26 з яких розташовані в Європі.

      Штаб-­квартира організації розміщується у Брюсселі.

      Офіційні мови: французька та англійська. 

   Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільні організовані дії всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони. Основними завданнями організації є підтримання стабільності в зоні Північної Атлантики. У зв’язку з подіями 11 вересня 2001 р. в США на перший план було висунуто нове, нетрадиційне для НАТО, питання боротьби проти міжнародного тероризму. Це привело до подальшого розширення «зони відповідальності» Північноатлантичного Альянсу. Отже, НАТО практично стає базовою структурою сучасної системи міжнародної безпеки.

   Характер та район проведення миротворчих операцій НАТО визначаються новим баченням ролі організації у забезпеченні безпеки не тільки країн­-членів, а й усього євроатлантичного простору. Основним місцем миротворчих дій НАТО стає т. зв. зона нестабільності в Європі, до якої входять ті території, на яких можуть виникати такі загрози для євроатлантичної безпеки, як внутрішні міжетнічні конфлікти, нелегальна міграція, тероризм, де існують значні проблеми з демократією, порушуються права людини, країни з авторитарними політичними режимами.

   Україна активно співпрацює з НАТО. Це  уможливлює підвищення рівня зовнішніх гарантій національної безпеки нашої держави, зокрема її політичної незалежності, територіальної цілісності й непорушності кордонів. 

Природні умови Європи

      Природні умови європейських країн є переважно сприятливими для господарського освоєння території. Там немає велетенських гірських споруд, які розмежовували б країни, та занадто посушливих чи холодних районів, які суттєво обмежували б розселення. Через те з давніх­-давен в Європі оселялися та вели активну господарську діяльність люди.

    За особливостями рельєфу виокремлюють північну та східну, переважно рівнинні, частини Європи, та південну – гірську. Близько 60 % поверхні Європи розміщується на висоті менше 200 м та лише 6 % – понад 1000 м. Найбільші рівнини регіону лежать у межах давньої Східноєвропейської та молодої Середньоєвропейської платформ. Значні площі на півночі Європи займають рівнини Фенноскандії, розміщені на Балтійському щиті Східноєвропейської платформи, де її давній кристалічний фундамент виходить на денну поверхню. Рівнини густо заселені та здавна освоєні людиною.

   Переважно високі та середньовисотні молоді сейсмічно активні гори тягнуться поясом на півдні: Піренеї, Альпи, Апенніни, Балкани, Карпати, Кримські гори. У формуванні рельєфу цих гір значну роль відіграли водна ерозія, карстові процеси, давнє й сучасне заледеніння, вулканізм. Давніми зруйнованими горами єСкандинавські, Уральські, Центральноєвропейський пояс гір, Північношотландське нагір’я. Суттєвих перепон для господарського освоєння території вони не спричиняють. Гірські масиви є об’єктами лікувального та гірськолижного туризму, розвитку гідроенергетики. 

   Своєрідним рельєфом вирізняється Ісландія, яка розміщена на межі літосферних плит. Там представлені різновисотні базальтові плато з конусами згаслих і діючих вулканів, нерідко вкриті льодовиками. 

  Європейський регіон простягається від субарктичного кліматичного поясу на півночі до субтропічного на півдні. Основна його частина лежить у межах помірного поясу зі сприятливим температурним режимом. На більшій частині помірного поясу річна кількість опадів перевищує випаровуваність, тому зволоження є достатнім або надмірним. У цілому річна кількість атмосферних опадів зменшується з просуванням з заходу на схід: від 1 000 – 2 000 мм у приатлантичних районах до 200 мм на Прикаспійській низовині. На півночі освоєння території стримується нестачею тепла. Там землеробство можливе лише в закритому ґрунті.

  Для середземноморського узбережжя в умовах субтропіків характерні велика кількість тепла та нестача вологи. Виявляється чітко виражений максимум опадів узимку й мінімум улітку. Оскільки на півдні й сході Європи відчувається гостра нестача вологи влітку, там виникає потреба у штучному зрошенні. Там культивують теплолюбні посухостійкі рослини.

 Отже, на території Європи можна вирощувати широкий набір сільськогосподарських культур помірного та субтропічного поясів: швидкостиглі зернові культури, овочі і кормові трави на півночі, цитрусові, оливки, інжир і навіть бавовник на півдні. 

Природні ресурси

   До природних ресурсів належить сукупність компонентів та явищ навколишнього середовища, що їх людина може безпосередньо використовувати у своїй господарській діяльності. Географія природних ресурсів вивчає розміщення і структуру окремих видів ресурсів, оцінює їх з економічного погляду, визначає ресурсозабезпеченість, а також розглядає питання їх відтворення, раціонального використання й охорони. 

   Природно-ресурсний потенціал – це сукупність наявних природних ресурсів певної території: світу, регіону, країни або її частини.

  Природні ресурси розміщені на планеті нерівномірно. Забезпеченість ними залежить від запасів, обсягів і темпів їх використання. Систематизація даних про різні види природних ресурсів завершується складанням відповідних кадастрів. Наприклад, існують земельний, лісовий, водний кадастри. Вони слугують основою для економічного оцінювання природно­ресурсного потенціалу певної території.

   Природні ресурси європейського регіону дуже різноманітні. Проте за тривалий час використання вони зазнали суттєвого виснаження. Передусім це стосується мінеральної сировини. 

Мінеральні ресурси

  Основою для розвитку промисловості є мінеральні ресурси (корисні копалини). Переважна більшість їх видів належить до вичерпних та невідновних. 

     У надрах країн Європи зосереджено різноманітні корисні копалини. Однак частина з них у більшості країн або є кількісно незначною (нафта, природний газ, руди кольорових металів), або їх видобуток припинено через виснаження зручних для розробки шарів, тому високу собівартість (наприклад, кам’яне вугілля в Німеччині, Бельгії, Великій Британії). Унаслідок цього більшість країн Європи дуже залежать від імпортної мінеральної сировини. Проте деякі країни регіону вирізняються значними покладами окремих видів корисних копалин, наприклад залізних і уранових руд, калійних солей.

  Родовища паливних ресурсів приурочені до осадового чохла платформ і передгірських прогинів. Більшість країн Європи належить до територій, що відчувають дефіцит паливної сировини, особливо нафти і природного газу. Їх поклади, що придатні для експлуатації, виявлено лише в кількох країнах.

      Шельф Північного моря – нині один з важливих нафтогазоносних районів у світі (мал. 16). Там на мілководді, затопленому 150 млн років тому, бракувало кисню, що уповільнювало розклад органічних решток, які перетворювалися на значні поклади вуглеводнів. Нині шельф моря являє собою ряд велетенських нафтогазоносних провінцій. Активні пошуки нафти і природного газу там почалися після Другої світової війни, а з 1971 р. почалася експлуатація Норвегією великих газових родовищ. Згодом від них було прокладено газопроводи, якими блакитне паливо надходить до Німеччини, Бельгії, Франції, Великої Британії. Нині шельф Північного моря поділений між п’ятьма країнами. Найбільші площі дна належать Великій Британії (46 %) та Норвегії (27 %), значно менші – Нідерландам (10 %), Данії (9 %), Німеччині (7 %), Бельгії та Франції (по 0,5 %). 90 % нафти та газу видобувають з невеликих глибин – до 60 м, хоча деякі сягають 3 500 – 4 500 м. 

    Росія за запасами нафти посідає 8-­ме місце в світі, а за запасами газу поступається лише Ірану. Чималі запаси нафти зосереджено в європейській частині Росії у Волго-Уральській нафтоносній провінції, яку розробляють близько 100 років. Вона сформувалася на глибині 1,8 – 3,0 км в осадовому чохлі Східноєвропейської платформи. Звідси починаються найдовші нафтопроводи, якими нафта надходить до України та інших країн Європи. Але справжні скарби російського «чорного золота» та природного газу розташовані за Уралом у Західносибірському басейні – найбільшому за площею нафтогазоносному басейні світу. Він розміщений у межах потужного осадового чохла молодої платформи на глибині 2–3 км. Басейн почали розробляти після Другої світової війни. Звідти починаються одні з найдовших у світі газопроводів, якими надходить природний газ до країни Європи. 

   Кам’яне вугілля видобувають в Європі протягом кількох століть. Біля його басейнів формувалися старі промислові райони. Ланцюг кам’яновугільних родовищ тягнеться через всю Європу: від Великої Британії до України (мал. 17). Унікальними за покладами басейнами були: Донбас (Україна, Росія), Верхньо-сілезький (Польща), Рурський (Німеччина), Остравсько-Карвінський (Чехія). Значні поклади вугілля також мали Велика Британія та Франція. Проте з середини ХХ ст. через виснаження ресурсів собівартість кам’яного вугілля зросла. До Європи почали завозити дешеве американське, австралійське та південноафриканське вугілля. Через те видобуток кам’яного вугілля стрімко скоротився. Більшу частину шахт було закрито. 

   Інше ставлення до вугільних запасів в Росії, де їх розробка триває. На території Росії розміщуються 4 з десяти найбільших у світі за покладами вугільних басейнів. Щоправда вони переважають у важкодоступних азійських регіонах країни, що утруднює їх освоєння. Основним за видобутком є Кузнецький басейн (Кузбас), який дає понад половину від усього об’єму вугілля в Росії. 

   Рудні ресурси приурочені до щитів давніх платформ або поясів складчастості. Лідирують в Європі за покладами залізних руд у перерахунку на корисну речовину Росія (18 % світових запасів) та Україна (9 %). Також є значні запаси залізних руд у Швеції. Найбільшим залізорудним басейном у світі нині вважається Курська магнітна аномалія в європейській частині Росії. Розвідані запаси там становлять близько 30 млрд тонн. Басейн виявлений у другій половині ХVІІІ ст. за аномальною поведінкою магнітної стрілки компаса. Найбагатші руди із вмістом металу майже 65 % відомі в Україні (Білозерське родовище).

   Руди кольорових металів залягають суцільним поясом на півдні Європи. Там є поклади мідних та поліметалічних руд (Іспанія, Сербія, Румунія, Болгарія), ртутні руди (Іспанія, Італія). Найбільшим у Європі міднорудним басейном є Люблінський у Польщі. Багато родовищ мідних руд також є в Росії на Кольському півострові та Уралі. Україна посідає 1­-ше місце в світі за покладами марганцевих руд. В Європі виділяється велика Середземноморська провінція, багата на алюмінієві руди боксити, поклади яких тягнуться через Францію, Хорватію, Грецію, Угорщину. Великі поклади уранових руд сконцентровано у Швеції та Франції. 

   З нерудних ресурсів у Європі виділяються поклади калійних солей, які відомі в Росії (район Приуралля), Німеччині та Білорусі. Є родовища самородної сірки (Польща, Україна), графіту (Чехія), апатитів (Кольський півострів у Росії), білої глини (каоліну) (Україна, Німеччина), будівельного каменю (українського граніту, італійського білого мармуру). 

Водні ресурси

  Хоча Європу перетинає велика кількість річок, які є основним джерелом водних ресурсів, більшість країн регіону недостатньо забезпечена ними.

 Найбільше їх споживають промисловість та сільське господарство. Тривале безконтрольне використання водних ресурсів призвело до їх виснаження. Більшість озер і річок у регіоні зазнають сильного забруднення. Особливо відчувають дефіцит води через кліматичні особливості південна та східна її частини.

 Найбільший гідроенергопотенціал мають річки Скандинавських гір (зокрема, в Норвегії сконцентровано 1/3 всього потенціалу гідроенергії Європи) та Альп. 

Земельні ресурси

   Переважна частина регіону багата на земельні ресурси. Найкращі в світі ґрунти – чорноземи – знаходяться на території України, півдні Росії, в Угорщині. Родючі бурі лісові ґрунти вкривають більшу частину середньої частини Європи. На середземноморському узбережжі сформувалися багаті на поживні речовини коричневі ґрунти. Кислі дерново-підзолисті ґрунти знаходяться у середній частині Європи. Вони придатні для освоєння за умов інтенсивної меліорації. Тундрово-глеєві, що майже не використовуються у землеробстві, займають крайню північ регіону.

   Європа вирізняються найвищим показником коефіцієнта земельного використання серед регіонів світу. Тут найвищий рівень розораності земель – 29%, що перевищує середньосвітовий показник у 2,5 рази. В окремих країнах цей показник сягає 50%: Україна, Угорщина, Польща, Румунія. Під пасовищами зайнято 18% земель. Найвищий коефіцієнт земельного використання характерний для Нідерландів, Румунії, Польщі, Данії – 80%, а найнижчий – для Італії та Португалії – 14-­16%. Резервів для розширення орних земель в Європі небагато. В деяких приморських країнах широко використовується незвичний шлях розширення суходолу за рахунок «наступу» на море. Так, у Нідерландах до 40% площі держави складають польдери – відвойовані у моря за допомогою спеціально споруджених дамб та гребель ділянки.

Біологічні ресурси

   Лісові ресурси більшості європейських країн були сильно виснажені у минулі століття у зв’язку з будівництвом та розорюванням ґрунтів. Тепер вони збереглися переважно у північних районах у зоні тайги та в горах. 

    Нині на одного європейця припадає 0,3 га. Лісом вкрито понад 1/3 території Європи і це єдиний регіон світу, де площа лісів зростає. «Лісовим цехом» Європи називають Скандинавські країни, які постачають деревину та лісоматеріали на європейський ринки. Цим країнам притаманні найвищі показники лісистості території. Величезні площі під лісами має європейська північ Росії. Багатими на ліс є також Білорусь, Австрія, Албанія.

   В Європі також користуються попитом недеревні лісові ресурси: збирання грибів, меду, лісових ягід, лікарських рослин. 

Рекреаційні ресурси

   Рекреаційними називають природні умови та ресурси, а також суспільні об’єкти, які можуть використовуватися для відпочинку, туризму та охорони здоров’я.

  Рекреаційні ресурси поділяють на природно-рекреаційні та культурно-історичні. Країни Європи мають найрізноманітніші природно-рекреаційні ресурси, які є основою для розвитку курортного господарства. Серед морських курортів відомі Лазурний Берег (Франція), Італійська Рив’єра, Золоті Піски (Болгарія), Мальта, Балеарські Острови (Іспанія), Адріатичне узбережжя Хорватії та Чорногорії тощо. Гірськими курортами вирізняються Швейцарія, Австрія, Словаччина, Норвегія. В Європі є місця, що багаті на термальні та мінеральні джерела. Це Баден в Австрії, Спа в Бельгії, Карлові ­Вари в Чехії, Бат у Великій Британії та інші. 

   Величезними є й культурно-історичні цінності регіону, тому туристів приваблюють Афіни, Рим, Ватикан, Париж, Лондон, Краків та багато інших міст­-музеїв. 

Демографічні процеси

       Вам відомо з попередніх класів, що кількість та якість населення, а також причини, які призводять до їхньої зміни вивчає наука демографія. Тобто вона розглядає так звані демографічні процеси. До них перш за все належать природний рух, або відтворення населення та механічний рух, або міграції населення, а також пов’язані з ними процеси. Також демографія вивчає не тільки кількість, але й якість населення, що передбачає, в першу чергу, можливість його до самовідтворення. Вона характеризується такими основними показниками як шлюбність, розлучуваність, рівень здоров’я.

Природний рух населення

   В результаті природного руху населення відбувається його відтворення, тобто безперервна зміна поколінь. Природний рух населення характеризується такими показниками, як: народжуваність, смертність, природний приріст. Ці показники вимірюється у проміле (‰), або у розрахунку кількості осіб на 1000 осіб (осіб/тис. осіб) за певний період, зазвичай за рік. Природний приріст – це різниця між рівнем народжуваності та рівнем смертності.

    Ситуацію з відтворенням населення у сучасній Європі називають «демографічною зимою». Для неї характерні найнижчі серед регіонів світу показники народжуваності (10,34‰) та природного приросту населення (0,05‰). У деяких європейських країнах природний приріст припинився зовсім, а у 21 країні у 2016 році відбувалася навіть депопуляція – систематичне зменшення абсолютної чисельності населення (табл. 2). Все це ознаки першого (звуженого) типу відтворення населення, який тягне за собою ряд проблем.

     Після нетривалого «бебі-буму», характерного для кінця 40–50-х рр., як демографічний наслідок Другої світової війни, у більшості європейських країн проявилася чітка тенденція до зниження рівня народжуваності та зростання смертності. Народжуваність у Європі за останні півстоліття скоротилася вдвічі. Сучасна жінка в Європі протягом життя народжує в середньому 1,3–1,5 дитини, що не забезпечує розширеного відтворення майбутніх поколінь, для якого потрібно 2,1 дитини на одну жінку. Найнижчі показники – 1,15–1,2 дитини на кожну жінку – зареєстровано в Італії, Іспанії й Португалії. Винятками є лише Албанія та Ірландія, де наразі переважає молоде населення, яке хоче й може мати багато дітей.

    Причин погіршення демографічної ситуації в Європі чимало. Основні серед них – це природні демографічні процеси: зростання середньої тривалості життя та поступове «старіння» населення – зростання частки людей літнього віку. Аналіз статистичних даних показує, що середня тривалість життя в Європі вище у жінок, ніж у чоловіків на 5-8 років. «Старіння» населення викликає зменшення частки працездатного населення, зростає кількість запитів на послуги медичних та соціальних установ, які фінансуються з податкових надходжень.

     Слід також додати й соціально-економічні чинники зниження рівня народжуваності, такі як зайнятість жінки на роботі, пізній вступ людей у шлюб (жінки 24–28 років, чоловіки – 26–30 років), часті розлучення подружжів, зростання «ціни дитини» (економічно дорого утримувати дитину), підвищенням рівня культури суспільства, поширенням міського способу життя, виробничий травматизм, поширення шкідливих звичок, економічні та політичні потрясіння в ряді країн, нещасні випадки тощо.

    На природний рух населення також впливають екологічні чинники, що ведуть до зростання спадкових хвороб та рівня дитячої смертності. Внаслідок складної демографічної ситуації частка Європи в світовій кількості населення за останні 65 років скоротилася з 15,5% до 9,9%.

  Отже, демографічна криза, яка вразила країни Європи відзначається двома протилежними тенденціями: з одного боку, зменшення народжуваності, з другого – зростання тривалості життя. Все це призводить до старіння та загального скорочення населення країн за рахунок природних чинників. Відповідно до прогнозів ООН, до 2025 році загальна чисельність населення Європи практичне не зміниться, а до 2050 року почне скорочуватися.

Демографічна політика

    У всіх країнах Європи у зв’язку зі складною демографічною ситуацією проводиться демографічна політика, спрямована на збільшення народжуваності. В усіх європейських країнах система заходів демографічної політики в цілому подібна, хоча, різниться розмірами різного роду виплат та інших пільг. У країнах ЄС були схвалені закони, відповідно до яких передбачені тривалі відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами зі збереженням зарплати у повному обсязі або 75-90% від неї. Молодятам надають одноразові позич­ки, матеріальну допомогу в зв’язку з народженням кожної наступної дитини за прогресивно зростаючою шкалою, щомісячні допомоги на дітей, переважне право на придбання квартири багатодітним родинам, на утримання дітей у дитячих установах. Крім того, заборонено законами країн звільняти жінок з роботи в період декретної відпустки. У деяких країнах Європи вітається збільшення імміграції молодих жінок, здатних до дітородіння. Тим самим робиться спроба скоротити число неодружених громадян та максимально використовувати потенціал розлучених громадян. Наприклад, в Іспанії 17% дітей народжуються в матерів іноземного походження. В Скандинавських країнах запроваджене безкоштовне дошкільне навчання для дітей 4-х і 5-літнього віку, гарантована оплачувана відпустка з догляду за дитиною (частина з якої обов’язково надається не матері, а саме батькові), місячна допомога на дитину. Демографи вважають, що політику заохочення народжуваності і підвищення природного приросту в Європі найбільш ефективно проводять Франція і Швеція.

Механічний рух населення

   З початку 90-х років ХХ ст. механічний рух (міграції) населення став основним чинником його зростання в країнах Західної та Північної Європи. Ці субрегіони стали основним світовим центром притягання імміграційних потоків з Південної та Східної Європи, Північної Африки, Західної та Південної Азії, островів Карибського моря. Тут практично у всіх країнах населення зростає за рахунок припливу іноземного населення, який випередив природний приріст. За кількістю іноземних підданих серед країн Європи попереду знаходяться Німеччина (понад 7 млн осіб), Франція та Велика Британія. Лідером же за ступенем «розбавлення» свого населення громадянами інших країн є Люксембург, де іноземці складають 32,6% населення.

   Останнім часом імміграція до країн Європи набула масового характеру. Нині немісцеве населення складає в середньому близько 10% від загальної кількості населення регіону. Найбільшим цей показник є у країнах Західної та Північної Європи, де сягає 12-20%, в той час як у Східній Європі – найменший в регіоні: 2-7%. Середньосвітовий показник іммігрантів – 3% –залишається стабільним протягом останніх трьох десятиліть.

    Основні причини імміграції до європейських країн економічні: майже 40% офіційних переселенців прибули до європейських країн у пошуках роботи. Решта тих, хто звернувся з проханням про притулок або приїхали із метою возз’єднання з родиною. В решті-решт, й ця група людей згодом опиняється на ринку праці. Водночас, в Європі перебуває близько 5 мільйонів нелегальних мігрантів.

     Імміграція до Європи має позитивні та негативні наслідки. З одного боку, приїжджі люди, навіть при високому рівні безробіття місцевого населення, стають джерелом більш дешевої робочої сили в країнах, де вже зараз кожна шоста людина старша 65 років. Вважають, що до 2050 року кожна четверта (а може, й кожна третя) людина буде пенсійного віку, а кожний другий – старше 50 років. Місцеві безробітні зазвичай претендують на кваліфіковану роботу, яка забезпечує високу стабільну зарплату, високий соціальний статус, перспективи подальшого кар’єрного та фахового зростання. Іммігранти частіше задовольняються так званою 3-D роботою (від англ. dirty, dangerous, degrading – брудною, небезпечною, такою, що веде до деградації), оскільки багатьом людям, які походять із бідніших країн найнижча європейська зарплата здається нечуваною розкішшю. Тому конкуренції між іммігрантами та корінним населенням як такої немає.

   З іншого боку політичні міграційні потоки в Європу мають негативні наслідки. Масовий напливом мігрантів з охоплених війнами країн Африки та Близького Сходу призводять до численних людських жертв на шляху до Європи та в самій Європі. Притік мігрантів спричиняє серйозне фінансове навантаження: для їх облаштування виділяються значні кошти урядами європейських країн. Мігранти створюють додаткове соціальне навантаження. Україна не фігурує як кінцева точка прибуття політичних біженців, а є країною-транзитером на шляху до ЄС.

   Міграції в їхніх нинішніх масштабах дуже суттєво змінили національний склад населення окремих держав Європи. Багато іммігрантів прагнуть набути громадянство тих країн, де вони влаштувалися. 

Вікова та статева структура населення регіону

    Для більшості країн Європи притаманний регресивний тип вікової структури, який сформувався при першому типі відтворення населення. Для нього характерні мала частка дітей (17-21%), але велика частка літніх людей (18%–24%). Частка людей працездатного віку 55-60%, але відбувається її поступове скорочення. Так, в Італії, Іспанії, Росії прогнозується скорочення кількості людей працездатного віку на 42%, у Німеччині та Бельгії – на 28%, навіть у Франції, де один із найвищих показників народжуваності, починається такий спад. 

   У статевій структурі населення Європи питома вага жіночого населення вища (52%) від чоловічого (48%). Це зумовлено в основному біологічними причинами. У віковій категорії до 14 років спостерігається незначна перевага чоловіків над жінками. Проте, за рахунок більш високої дитячої смертності серед представників чоловічої статі цей показник вирівнюється й серед людей працездатного віку спостерігається майже однакова кількість чоловіків та жінок. Серед людей літнього віку явно переважає жіноче населення за рахунок більшої тривалості життя жінок, що генетично обумовлено.

Національна, мовна та релігійна структура населення

    На території Європи проживає майже 90 різних за культурним та етнічним складом націй (без урахування азіатської частини Росії). 33 з них є титульними державотворчими націями, що відбиваються у назвах країн. 8 європейських націй належать до найбільш чисельних в регіоні (понад 30 млн осіб): російська, німецька, французька, англійська, італійська, іспанська, українська та польська.

  У межах держав проживають численні етнічні та національні меншини, які складають близько 14% населення регіону. Ради Європи прийняла Конвенцію про захист національних меншин. Цей документ забороняє дискримінацію та політику асиміляції людей за їх належністю до певної етнічної групи. Конвенція покликана створювати умови для збереження мови, культури та самобутності національних меншин.

 За національною структурою населення більшість країн Європи є однонаціональними, оскільки етнічні межі в основному співпадають з державними кордонами. Багатонаціональних країн лише шість: Велика Британія, Іспанія, Швейцарія, Молдова, Україна та Росія. Двонаціональною є Бельгія.

  95% населення Європи говорить мовами індоєвропейської мовної сім’ї, до якої належать різні гілки та мовні групи. Найпоширенішою в Європі є німецька мова. Нею користуються у шести країнах. Єдиною державною мовою німецька є у Німеччині, Австрії та Ліхтенштейні, а також однією з державних у Швейцарії, Люксембургу та Бельгії.

   Крім того частина населення Європи говорить мовами уральської мовної сім’ї, фінно-угорської гілки. Такими є угорська, фінська, естонська, а також мови народів Приуралля в Росії. На Мальті говорять мовою близькою до арабської, яка належить до семіто-хамітської мовної сім’ї. Гагаузька та кримсько-татарська мови належать до алтайської мовної сім’ї, тюркської гілки.

  За релігійною приналежністю абсолютна більшість народів Європи сповідує християнство, яке представлене трьома основними гілками. Католицтво переважає у Південній та Західній Європі; протестантизм – у Північній Європі; православ’я – у Східній Європі. Мусульманство (іслам) сповідують в Албанії, Боснії і Герцеговині, в Приураллі в Росії. В Україні мусульманство представляє кримськотатарське населення.

Українська діаспора у країнах Європи

  В Європі поза межами України живе багато людей українського походження. Українською діаспорою вважаються лише ті, хто живуть поза межами етнічних українських земель та відчувають духовний зв’язок з Україною. Умовно українську діаспору поділяють на східну (в межах колишнього Радянського Союзу) та західну (поза межами СРСР).

   Українська діаспора в Європі почала формуватися з масової еміграції українців в останню чверть ХІХ ст. Причиною першої хвилі еміграції було аграрне перенаселення. Тоді основний потік найбідніших українські селяни в пошуках кращого життя був спрямований в Америку. Значно менше людей переїжджали з Галичини та Буковини до Росії та Боснії. Українська діаспора в Російській Імперії була майже винятково хліборобська. Вона була скерована у Поволжя, на Урал, а пізніше у Західний Сибір (Сірий Клин) та на Далекий Схід (Зелений Клин).

  Перша світова війна викликали другу хвилю масової української еміграції вже з політичних причин. Головним скупченням нової еміграції стала Європа. Так виникли осередки української діаспори в Чехословаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії. Прага стала разом з Харковом, Києвом та Львовом одним з центрів української культури та політичного життя. У 20-х рр. ХХ ст. почалася «заробітчанська» еміграція з західних українських земель у Францію.

   Третя хвиля еміграції й значне розширення української діаспори в Європі відбулося після Другої світової війни. Багато українського населення в результаті війни опинилася в Німеччині та Австрії. Нова сильна українська громада виникла у Великій Британії, зміцніли громади у Франції, Бельгії, Нідерландах. Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі, що складалася з українського населення, яке поляки переселили на західні й північні землі, які до 1945 р. належали Німеччині. У Польщі, Чехословаччині, Румунії, Югославії українці мали статус національних меншин й мали культурно-суспільні організації, школи, пресу, видавництва. У Радянському Союзі українська діаспора хоч кількісно й перевищувала решту української діаспори в Європі, проте була розпорошених по всіх республіках СРСР. Українські преса, театри, клуби, школи поза межами УРСР з середини 1930х років були ліквідовані, українці зазнали асиміляції.

    Після здобуття незалежності почалася четверта хвиля еміграції з України. Українці виїжджають зокрема в Португалію, Іспанію, Чехію, Італію через непевний економічний стан в середині країни. Окрім фізичних міграцій, набуло поширення явище «відпливу умів» з України. Кількість українців у діаспорі зазнає постійних змін, як у бік збільшення завдяки новому припливу з України, так і зменшення через рееміграцію (повернення) в Україну, або асиміляцію.

  Нині українська діаспора відома у 21-й країні Європи. Відповідно до Конституції України держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб закордонних українців.

Система розселення в регіоні

    Для системи розселення Європи притаманні висока густота населення та високий рівень урбанізації. Середня її показник становить 65 осіб/км². Європа – один з трьох ареалів світу з максимальною густотою населення. Найбільшої концентрації досягає цей показник у чотирикутнику міст Ліверпуль (Велика Британія) – Гамбург (Німеччина) – Базель (Швейцарія) – Париж (Франція). Тут густота населення зростає до 1000-3000 осіб/км2 , на заході Німеччини навіть до 5000 осіб/км² , в Нідерландах – до 7000 осіб/км². До держав з найвищим показником густоти населення в світі належить ряд європейських країн: Монако (18 679 осіб/км² ), Ватикан (1914 осіб/км² ) та Мальта (1432 осіб/км² ). Найменшим цей показник серед країн Європи має Ісландія – близько 3,0 осіб/км².

   Нині рівень урбанізації в Європі становить 73%. Відповідно офіційним прогнозам частка міського населення Європи стабілізується на рівні 82%. Найбільшими її показниками вирізняються Монако – 100%, Бельгія – 98%, Мальта – 95%, Ісландія та Сан-Марино – 94%, Нідерланди та Люксембург – 90%. Середній рівень урбанізації мають лише дві європейські держави: Молдова – 45% та Боснія і Герцеговина – 40%; низький рівень – Ліхтенштейн – 14%.

    В Європі існує 32 міста-мільйонера (без азіатської частини Росії) (табл. 4). Серед них до міст-мультимільйонерів належать Москва (12,4 млн осіб), Лондон (8,7 млн осіб) та Санкт-Петербург (5,3 млн осіб). Серед міст-мільйонерів є два українських міста: Києві (2,9 млн осіб) та Харків (1,4 млн осіб).

    Європа – батьківщина міських агломерацій. Нині їх в регіоні близько 400, серед яких 62 агломерації з населенням понад 1 млн осіб, в яких проживає 27% міського населення Європи. Найбільшими з них є Лондонська (13,9 млн осіб), Московська (12,7 млн осіб), Паризька (11,3 млн осіб), Рейн-Рур (11 млн осіб), Голландська (6 млн осіб), Київська (5,2 млн осіб), Мадридська (5,1 млн осіб), Міланська (4,1 млн осіб), Верхньо-Сілезька (4 млн осіб).

  Як результат зростання сусідніх агломерацій в Європі сформувалися мегаполіси Англійський та Прирейнський, в кожному з них проживає 30–35 млн осіб.

    Англійський мегаполіс вбирає не менше двох десятків великих агломерацій, які разом займають близько 50 тис. км². Його основними ядрами агломерації є Лондон, Бірмінгем, Манчестер та Ліверпуль. Прирейнський мегаполіс є міждержавним. Він утворився на основі трьох великих агломерацій уздовж річки Рейн у західній частині Німеччини, Голландської агломерації на території Нідерландів та Лотаринзької за сході Франції.

Особливості урбанізаційних процесів в Європі

   Процес урбанізації в Європі пройшов чотири по­слідовні стадії. Перша – власне урбанізація (від лат. urbanus – міський), за якої відбувалася концентрації населення у містах, особливо великих, яка тривала в Європі до середини ХХ ст. Але згодом все більше почали загострюватися «хвороби урбанізації»: шум, стрес, забруднення довкілля. Тому міський спосіб життя перестав влаштовувати людей з високими статками, а також літніх людей, особливо чутливих до погіршення якості довкілля, росту злочинності, транспортних проблем тощо.

   З 50-60-х років ХХ ст. було помічено, що населення великих міст Європи почало скорочуватися. Люди залишали центральні райони міст, які почали спеціалізуватися на сфері послуг та перетворюватися у ділові центри або занепадати. Так розпочалася друга стадія урбанізації, яка одержала назву субурбанізація (від лат. sub – під, біля та лат. urbanus – міський). Це процес відтоку міського населення у передмістя. В результаті цього розвивається приміська зона та сформувалися великі міські агломерації. Причому, в ядрі такої агломерації живе лише 1/3–1/4 населення, основна маса людей – у передмістях та містах-супутниках. Це явище пов’язують з напруженою екологічною ситуацією в місті, більш дешевою землею для будівництва власного будинку у приміській зоні та високим розвитком транспорту, що дозволяє жити ближче до природи, а щоденно на роботу їздити у місто. За рахунок розвитку комп’ютерних мереж зростають можливості для роботи вдома.

   Перехід до третьої стадії відбувся в 70-х рр. ХХ ст., коли зростання міських агломерацій уповільнилося та посилився відтік населення і виробництва у невеликі містечка та сільську місцевість, де ціни на землю значно нижчі, робоча сила дешевша, а умови довкілля сприятливіші. В таких позаагломераційних зонах підприємства з новітніми виробництвами почали розміщувати свої філії, а також наукові та інженерно-технічні служби, обчислювальні центри. Так виник процес рурбанізації (від англ. rural – сільський та лат. urbanus – міський)– поширення міських форм і умов життя на сільську місцевість. Рурбанізація полягає у міграції міського населення в сільські поселення, розвитку форм господарської діяльності, що характерні для міст, у тому числі промисловості, сфери обслуговування та ін. При цьому відбувається залучення сільського населення до міського способу життя. Як наслідок у європейських країнах частка міського населення значно нижча, ніж у деяких країнах, що розвиваються Америки, Азії та навіть Африки.

     Наприкінці ХХ ст. урбанізація в Європі набула нових форм й перейшла до четвертої стадії. Почалося повернення людей з високими та середніми статками у перебудовані квартали міст, які до того вважалися мало престижними для проживання. Так розпочався процес протилежний субурбанізації – джентрифікація (від англ. gentrification – облагороджування) – реконструкція і оновлення раніше непривабливих частин міста та переїзд до них заможних верств населення. В наслідок цього туди направляються інвестиції на розвиток інфраструктури, кредити на придбання нерухомості, зростають середні статки людей, зменшується розмір родин, зростає культурний рівень мешканців.

Світові міста в Європі

    В світі є такі міста, які відіграють важливу роль не лише у житті країни, але й економічному та політичному житті усього світу. Їх називають світовими (глобальними) містами, або альфа-містами. Такі міста вирізняються проведенням там міжнародних зустрічей, наявністю штаб-квартир міжнародних організацій, високою кількістю проведених бізнес-зустрічей.

      Нині складено перелік зі 153 світових міст, з них в Європі 48. За значенням ці міста умовно поділяють на три типи: Альфа (15 міст), Бета (20 міст) та Гама (13 міст). Рейтинг світових міст очолює Лондон, який відносять до типу Альфа++. Серед українських міст до групи світових належить лише Київ, який посідає 73-е місце та віднесений до типу Бета. Такі міста вирізняються багатьма особливостями, що вирізняють їх з-поміж інших міст. Наприклад, Москва – високою «вартістю» життя, пасажиропотоком метрополітену, чисельністю населення; Амстердам, Женева, Гаага – кількістю осіб іноземного походження; Лондон – довжиною метрополітену та авіапотоками; Москва та Лондон – осіб зі статком понад мільярд.