Готуйся серйоЗНО
до географії

За підручником "Географія" 9 клас, автори С. Кобернік, Р. Коваленко

Міжнародний географічний поділ праці і світове господарство 

      Що таке світове господарство?

   Важко уявити сучасну країну, яка існувала б у цілковитій ізоляції від інших. Господарство навіть великої за площею країни не в змозі забезпечити себе всіма необхідними засобами виробництва, а населення – всім комплексом товарів і послуг народного вжитку. Через те національні господарства сучасних держав тісно пов’язані між собою й утворюють єдине світове господарство.

      Світове господарство (світова економіка) – історично сформована сукупність національних господарств усіх країн світу, пов’язаних між собою економічними та політичними відносинами.

      Спеціалізація країн та міжнародний географічний поділ праці

     Країни мають різні природні умови й неоднакову забезпеченість природними ресурсами, а населення – різну кваліфікацію. Тому країни спеціалізуються на виробництві лише певних видів продукції та наданні певних послуг.

    Вам уже відомо, що спеціалізація будь-­якої території (міста, району, регіону, країни) проявляється у переважному розвитку тих виробництв, для яких на даній території є найкращі умови, а більша частина продукції яких призначена для обміну. Спеціалізація території виникає залежно від її географічного положення, природних умов та ресурсів, соціально-­економічних умов (економічного розвитку та виробничої структури господарства, кваліфікованості трудових ресурсів, історичних традицій). Внаслідок спеціалізації різних територій у межах країни між ними виникає територіальний поділ праці (ТПП).

     Подібний процес існує також у світовому масштабі. Між різними країнами та регіонами світу існує міжнародний географічний поділ праці (МГПП) залежно від різних передумов для розвитку їхнього госпо дарства.

      Міжнародний географічний поділ праці (МГПП) – процес спеціалізації країн або  регіонів на виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг.

     У результаті МГПП виникають виробництва міжнародної спеціалізації, тобто ті види діяльності у виробничій сфері чи сфері послуг, що переважно зорієнтовані на експорт продукції або обслуговування іноземних громадян і передусім визначають «обличчя» країни в світі.

   Для того, щоб виникли такі види господарської діяльності, по-перше, країна повинна мати переваги у виробництві певної продукції чи наданні послуг перед іншими (хоча б кількома) країнами. Ці переваги можуть полягати в якості товару чи послуги або ж у їх низькій собівартості. Це, в свою чергу, визначається багатством природних ресурсів, сприятливими природними умовами, прогресивними технологіями виробництва. Ці чинники в часі змінюються досить повільно. Тому й виробництва, якими відома у світі певна країна, є майже незмінними. Так, міжнародною спеціалізацією країн Перської затоки є нафтова промисловість; Канади – лісове та зернове господарство; Японії – автомобілебудування, суднобудування, електроніка та робототехніка; Республіки Кореї, Сінгапуру, Малайзії, Тайваню – електроніка; Австралії – вівчарство та зернове господарство; Аргентини – скотарство; України – літакобудування, суднобудування, цукрова промисловість; Мальти – курортне господарство; Швейцарії – банківська справа та виробництво годинників; Скандинавських країн – паперова промисловість.

   По-друге, для формування міжнародної спеціалізації має бути попит на продукцію або послуги певної країни. Це означає, що інші країни відчувають потребу в даному товарі чи послузі, оскільки самі не мають передумов для їх ефективного розвитку. Так, більшість європейських країн потребують нафтопродуктів та лісу; країни Перської затоки мають потребу в устаткуванні для нафтодобування та нафтопереробки; Велика Британія потребує продовольчих товарів тощо. Тож поки існує попит на певні товари чи послуги, розвиваються й певні виробництва міжнародної спеціалізації країн. 

      По-третє, витрати на транспортування продукції до місця призначення або надання послуги мають бути економічно вигідними. Інакше собівартість товару або послуги стане занадто високою, і пропозиція їх спадатиме. Хоча міжнародна спеціалізація країн є досить стабільною, проте й вона з часом може змінюватися. 

      Умови формування світового господарства

   Оскільки внаслідок міжнародного географічного поділу праці сформувалися виробництва міжнародної спеціалізації, виникла потреба в обміні продукцією між країнами. Тому утворився світовий ринок.

      Світовий ринок – це сфера обміну товарами та послугами між національними економіками.

     Цей обмін почав складатися після переходу від феодалізму (з його натуральним споживчим господарюванням) до капіталістичних відносин. З формуванням колоніальних імперій світовий ринок розширився. До нього були залучені багаті на сировину колонії, з яких ресурси вивозяться для переробки до країн­метрополій. Особливо прискорився процес формування світового ринку під час переходу до машинного виробництва.

   На світовому ринку відбувається обмін між національними господарствами різних країн. При цьому між країнами складаються економічні відносини. Тому світовий ринок був першою умовою існування єдиного світового господарства.

   Другою умовою формування світового господарства став розвиток великої індустрії. Після промислових переворотів XVI – XVIII ст. у ряді країн Західної Європи та США, коли ручна праця у промисловості була замінена на машинну, різко зросла продуктивність праці. Виробленої продукції вистачало не лише для внутрішнього споживання, а й для обміну. У XIX ст. з’явилася потреба завозити значний обсяг сировини для великого промислового виробництва та продовольства для міського населення, кількість якого швидко зростала. Усе це консолідувало національні господарства країн у єдину систему світового господарства.

    Нарешті, третьою умовою, без якої світове господарство не могло б існувати, є бурхливий розвиток транспорту. Адже саме він забезпечує обмін товарами на світовому ринку між національними господарствами, перевозить пасажирів до місць надання їм певних послуг (туристичних, освітніх, лікувальних та інших). Спершу це був морський транспорт, який з’єднав розділені морем країни. У другій половині XIX ст. відбувся стрімкий розвиток залізниць. А в XX ст. новітні швидкісні види транспорту – автомобільний, повітряний, електронний – «убили простір». Світове господарство остаточно склалося наприкінці XIX – на початку XX ст.

     Етапи формування світового господарства

   Світове господарство в своєму розвитку пройшло три етапи: аграрний (до середини XIX ст.), індустріальний (друга половина XIX – середина XX ст.) та постіндустріальний (з кінця XX ст.).

  Для аграрного етапу характерним було переважання сільського господарства. У ньому працювало 90 % економічно активного населення світу, воно виробляло основну частку ВВП.

      На індустріальному етапі пріоритетними видами господарства в країнах Європи, Північної Америки, у Японії, Радянському Союзі були промисловість та будівництво. На ці виробництва припадало близько 1/3 працюючих, вони давали основну частку ВВП. Після Жовтневого перевороту в Росії (1917 р.) утворилися дві паралельні системи світового господарства: капіталістична з ринковими відносинами і соціалістична з плановою економікою. Із створенням соціалістичного табору в повоєнні роки розширився вплив соціалістичного міжнародного господарства. Через ідеологічні забобони дві системи існували досить ізольовано одна від одної. Економічні зв’язки між ними були фрагментарними, політичні відносини – напруженими.

      Наприкінці XX ст. світове господарство перейшло до постіндустріального етапу. Для нього характерні стрімкий розвиток науки і техніки, і, отже, швидке зростання невиробничої сфери: освіти, культури, науки, маркетингових, юридичних, фінансових, побутових послуг і т. ін. Виробництво й сфера послуг стали наукомісткими. При цьому провідною у господарстві стала роль висококваліфікованого керівного прошарку суспільства. До постіндустріального суспільства вже перейшли США, Канада, розвинуті країни Європи, Японія, Республіка Корея. У них понад 60 % населення працює в невиробничій сфері. Досить високий рівень зайнятості у сфері послуг мають також деякі країни-експортери нафти, що стали великими фінансовими центрами, а також острівні країни, які відомі своїм туристичним бізнесом. Швидко зростає роль невиробничої сфери також в економіці України. За науковими прогнозами, у середині XXI ст. у світі в сфері послуг працюватиме близько 90 % економічно активного населення.

      Багаторівневість світового господарства

  Сучасне світове господарство, хоча і є єдиною системою, але дуже неоднорідне. Складається воно з надто різних за рівнем розвитку та виробничою структурою національних господарств, які розвиваються за своїми законами, але не ізольовані одне від одного. У світовому господарстві виокремлюють три складники: ядро, напівпериферію та периферію.

  Ядро – найбагатші та впливові країни, що виробляють якісні високотехнологічні товари. Їх господарство вирізняється найскладнішими сучасними технологіями та засобами виробництва. Економіка має постіндустріальний характер. Свою продукцію країни ядра експортують на напівпериферію та периферію світового господарства. Ядро сучасного світового господарства становлять три основні його осередки: Північна Америка (на яку припадає близько 20 % ВВП світу), країни Європейського Союзу (дають майже 20 % світового ВВП) та Азійсько-Тихоокеанський регіон (АТР), який найбільш стрімко розвивається (виробляє майже 20 % ВВП світу). 

    Напівпериферія складається з достатньо розвинутих країн, які вивозять на світовий ринок багато промислових та непромислових товарів. Однак ці країни мало впливають на світові економічні та політичні процеси. Їх економіка має індустріальний характер і працює переважно на іноземних технологіях. До напівпериферії належать, зокрема, Бразилія, Мексика, Аргентина, Австралія, Саудівська Аравія.

   У ядрі та напівпериферії світового господарства сконцентрована левова частка світового виробництва. 90 % ВВП світу та 80 % світової торгівлі нині припадає на так звану Групу двадцяти (G -20) – 20 найбільших економік планети: 19 національних економік та ЄС як єдине ціле. До «Великої двадцятки» належать економіки таких країн: в Америці – США, Канада, Бразилія, Мексика, Аргентина; в Європі – Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія; в Азії – Японія, Китай, Південна Корея, Індія, Індонезія, Туреччина, Саудівська Аравія; а також Росія, Австралія, Південна Африка.

    Периферія – найбільш відсталі країни Африки, Азії, Океанії, Латинської Америки, постачальники на світовий ринок дешевої сировини та робочої сили. В цих країнах панують диктаторські та авторитарні політичні режими, лютує політична нестабільність. Часто відбуваються перевороти, спалахують соціальні та міжетнічні конфлікти. Місцева еліта вкладає гроші за межами своєї країни й обслуговує інтереси іноземних країн. Економіка цих країн має доіндустріальний (аграрний) характер. 

Типи економічних систем 

      Що таке економічна система та її головні ознаки?

     В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, що забезпечує умови нормальної життєдіяльності людини. Будь­-яке суспільство являє собою складну систему, основою якого є економічна система.

    Економічна система – це сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, яка спрямована на виробництво, розподіл, обмін, споживання товарів і послуг, а також на регулювання економічної діяльності.

   Учасники діяльності економічної системи виконують свої ролі: є виробник товару (продавець), посередник (реалізатор) та споживач (покупець). Ними можуть бути фізичні та юридичні особи (виробничі підприємства, банки, біржі), як вітчизняні, так й іноземні. У ході виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками економічних процесів складаються різноманітні економічні відносини, які визначають сутність економічної системи суспільства.

      Економічна система має кілька основних ознак.

• по-­перше й найголовніше, це переважаюча форма власності на засоби виробництва: державна, приватна чи суспільна;
• по­-друге, від форми власності залежать методи керування економікою: або державне планування на певний проміжок часу, або ж існує вільна конкуренція між виробниками;
• по-­третє, методи ціноутворення на товари. 

      Ціна – грошове вираження вартості товару. Це кількість грошей, в обмін на яку виробник або продавець готовий передати одиницю товару у власність споживача. Ціна за ринкових умов залежить, з одного боку, від пропозиції (кількості) товару чи послуги на ринку, а з іншого, – від попиту на товар чи послугу з боку споживачів. Зі зростанням пропозиції товару ціна на нього зменшується, натомість зі збільшенням попиту на товар ціна на нього зростає. В одних випадках фіксовані ціни на товар може встановлювати держава, в інших – вони складаються на ринку під час купівлі та продажу товарів.

   Залежно від трьох основних ознак, що притаманні економічній системі, історично існує чотири її основних типи: традиційна, класична ринкова, планова (командно-­адміністративна) та змішана. 

       Традиційна економічна система

    Історично першою виникла традиційна економічна система. Вона заснована на традиціях господарювання, що передаються від покоління до покоління. Традиційна економіка характерна й донині для племен, що живуть в Африці, Південній Америці, Азії, Океанії. Традиційній економічній системі притаманна наявність багатьох форм власності з переважанням племінної, або общинної (колективної) власності на засоби виробництва. Суспільною власністю при цьому є земля, усі знаряддя праці на ній, а також одержана у процесі виробництва продукція. За такої системи панує ручна низькопродуктивна праця. Керують виробництвом самі члени родини. Вони визначають, що саме слід виробляти, у якій кількості та з ким вести обмін виробленої продукції на іншу, якої немає в общини. Економічним стимулом до праці є задоволення елементарних життєвих потреб: у їжі, одязі, житлі. Перевищення доходів над витратами дає змогу вести нормальне життя. Ціни на товари складаються на основі існуючих традицій. Наприклад, 1 кг бананів звикли міняти на 1 кг фініків, а одного верблюда – на п’ять овечок. Економічні ролі членів суспільства визначаються спадковістю та становою приналежністю.

   Отже, традиційна економіка – це такий тип економічної системи, за якої традиції і звичаї визначають практику використання ресурсів.

   Із часом технічний прогрес поступово привів до заміни ручної праці на машинну, а родинна власність поступилася приватній. 

      Класична ринкова економічна система

   З плином історії та розвитком продуктивних сил традиційна економічна система вичерпала свої можливості й поступилася місцем ринковій.

  Першою умовою виникнення ринкової економічної системи був суспільний розподіл праці. Спершу від землеробства відокремилося скотарство. Пізніше від роботи на землі виокремилося ремесло, а з часом виникла велика промисловість. Зрештою з’явилися люди, які займалися торгівлею. Розподіл праці вимагав обміну товарами. Спершу він відбувався лише у межах общини, а потім – між ними.

  Одночасно зростала економічна самостійність виробників товарів, які прагнули до задоволення власних інтересів, й відбувся розподіл праці між ними. Так виникла приватна власність, що стала другою умовою функціонування ринкової економіки. Вона дала змогу самостійно визначати, яку саме продукцію виробляти та кому її збувати.

     Спершу ринкові відносини розвивалися в межах натурального господарства, виконуючи другорядну роль. Але з часом стало очевидним, що велика спільнота людей не може задовольнити своїх зростаючих потреб у різноманітних товарах і послугах. Тому з поглибленням територіального поділу праці поглибилися спеціалізація та кооперування виробництва. Одні виробники пропонували свої товари в обмін на інші життєво важливі товари для інших. Так ринкова економіка стала панівним типом господарювання у більшості країн світу у ХVІІІ – ХІХ ст., й нині є найпоширенішою. 

     Отже, класична ринкова економіка – це такий тип економічної системи, за якої роль основного регулятора економічних відносин виконує ринок. 

      Розподіл товарів відбувається через попит і пропозицію на них. Тому на ринку складаються ціни на товари й послуги. Керує виробництвом конкуренція між виробниками та вільний вибір. Головна ознака ринкової економіки – це відсутність зовнішнього впливу на неї з боку держави. Це економіка цивілізованого підприємництва.

   Таким чином, ринкова економіка заснована на таких принципах:

•  по­-перше, переважає приватна власність на засоби виробництва та існує особистий економічний інтерес кожного учасника ринкового механізму як головний стимул розвитку господарства. Підприємницька спільнота прагне збільшити прибуток через підвищення ефективності виробництва. Наймані працівники хочуть підвищити вартість своєї праці. Споживацька спільнота зацікавлена придбати товар за найнижчою ціною;
• по-­друге, свобода підприємництва та вибору. Це означає, що підприємницька спільнота сама визначає, що виробляти, куди й кому збувати продукцію. Наймані працівники вільні у виборі, де працювати. Нарешті, споживацька спільнота приймає рішення купувати товар, що пропонується на ринку, чи ні;
• по-­третє, важливим механізмом ринкового господарювання є ринкове ціноутворення. Ринок сам через попит і пропозицію на товар визначає, що й скільки має коштувати. Споживацька спільнота при цьому підтримує лише потрібні їй виробництва, купуючи їх продукцію. Відмовляючись від купівлі непотрібного товару, вона може «обвалити» ціну на нього й зробити банкрутом непотрібне йому підприємство. Регулятором цін на ринку має бути також конкуренція, сутність якої полягає в широкому розпорошенні виробників та споживачів, що не дає змоги монополістам контролювати ціни.

    Але треба мати на увазі, що принцип ринкового ціноутворення не може працювати у деяких неприбуткових сферах, зокрема таких, як охорона природи, боротьба зі стихійними лихами, захист інвалідів або пенсійні фонди. Гонитва за прибутком у цих сферах завдає шкоди суспільству в цілому. 

   Для ринкової економіки характерна економічна нестабільність, тобто розвиток відбувається нерівномірно. Періоди швидкого економічного зростання чергуються з економічним спадом. Усе це супроводжується частими коливаннями цін та інфляцією. В результаті конкуренції на ринку праці виникає безробіття, рівень якого зростає в періоди криз. Ринкова економіка передбачає нерівність людей у розподілі ресурсів та доходів, що суперечить нормам справедливості та загальнолюдської моралі. Усі вади ринкової економічної системи вимагають певного втручання держави в економічні процеси. 

      Планова (командно-адміністративна) економічна система

    Через ряд негативних рис ринкової економіки людство намагалося знайти більш досконалу, соціально спрямовану економічну систему. Так виникла ідея планової економіки. У 20­-х роках ХХ ст. існувало дві країни з такою системою господарювання: Радянський Союз та Монголія. Після Другої світової війни до них приєдналися ще 12 країн. Серед них 8 країн Центральної Європи: Польща, Німецька Демократична Республіка (існувала як незалежна держава до об’єднання з ФРН у 1990 р.), Чехословаччина (існувала до розпаду на дві країни у 1993 р.), Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія (існувала до розпаду на окремі країни у 1991 р.) та Албанія. В Азії в результаті революцій планова економічна система була встановлена у 1945 р. у В’єтнамі та Північній Кореї (КНДР), у 1949 р. – у Китаї, у 1976 р. – у Лаосі. Країною з плановою економкою в Америці у 1959 р. стала Куба.

    Планова економіка – це такий тип економічної системи, за якої економічні ресурси перебувають у державній власності, координація економічної діяльності здійснюється за рахунок центрального планування, керівництва та контролю.

   Адміністративно-­командна систе ма заперечує існування приватної власності на засоби виробництва пов ністю або частково та протиставляє себе ринковій системі. Вона заснована на монопольному пануванні державної власності у господарстві, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв’язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно­грошового обігу.

   Координація економічної діяльності регулюється у формі централізованого планування на певний проміжок часу (наприклад, 5 років), управління та контролю. Спеціальний державний орган регулює асортимент та обсяги всіх товарів і послуг, ціни на усі види продукції, розмір заробітної плати усіх громадян. Директивний народногосподарський план є способом розподілу обмежених ресурсів на основі державних завдань, обов’язкових для виконання усіма підприємствами країни. Такий план приймається на партійному з’їзді та через міністерства розсилається на місця. Контроль за виконанням плану здійснюється на основі кримінально-­адміністративної та партійної відповідальності.

   Обмін товарами також планується з центру та йде до споживача через систему державної торгівлі. Інвестиційні рішення теж приймаються централізовано. В ідеалі така економіка має формувати суспільство без класів, не розшароване на багатих і бідних.

   Прибічники планової системи вважають її перевагами відносну економічну стабільність та рівномірний розвиток без економічних криз. Така система забезпечує стабільні низькі ціни та низький рівень інфляції. Держава гарантує соціальну рівність громадян: невисокі зарплати, що несуттєво відрізняються у різних верств населення («зрівнялівка» в оплаті праці). За таких умов панує низька продуктивність праці, у більшості населення формуються споживацьке ставлення до держаних ресурсів, недбале ставлення до них, що завдає шкоди довкіллю та суспільству в цілому. Державні підприємства не зацікавлені у технічній модернізації виробництва, адже їх продукція має гарантований збут відповідно до планів. Водночас у результаті відсутності конкуренції немає зворотного зв’язку між виробником і споживачем. Це призводить до того, що виробник працює, не враховуючи попит споживача. Тому одна продукція не розкуповується, а інша стає дефіцитною. Планова економічна система супроводжується придушенням прав і свобод громадян, згортанням демократії.

     У наш час планова економічна система зберігається у чотирьох країнах. З них у Північній Кореї та на Кубі існує чисте командно­-адміністративне господарювання. У Китаї та В’єтнамі планова система поєднується з елементами ринкової: працює малий бізнес, широко залучаються іноземні інвестиції в економіку, існує майнове розшарування суспільства. 

      Змішана економічна система

  Оскільки досвід людства виявив, що жодна з економічних систем не є бездоганною, нині шукають способи мінімізації недоліків існуючих економічних систем. Так виникла змішана економічна система, яка має низку характерних ознак. За неї ринковий механізм поєднується з державними методами регулювання економіки, які доповнюють один одного. Високий рівень розвитку продуктивних сил і наявність розвинутої інфраструктури суспільства поєднується з різноманітністю форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарських суб’єктів: приватних, колективних, державних. Посилюється соціальна спрямованість розвитку економіки.

    Така економічна модель сформувалася, зокрема, в США. Там держава сприяє підприємницькій діяльності, збагаченню найбільш активної частини населення, стимулює розвиток нової техніки і технологій, підтримує найбільш перспективні виробництва. Розширюються інформаційний та комунальний сектори економіки, ріст внутрішнього попиту перевищує ріст ВНП, значно зростають інвестиції. За рахунок часткових пільг і допомог громадянам створюється прийнятний рівень життя. 

       Соціально-ринкова економічна система

       Основу такого соціально­-економічного устрою становить ринок з наданням державі великих повноважень у розв’язуванні соціальних проблем. Фактично це поєднання принципів свободи на ринку з принципом соціальної рівності, тобто поєднання конкуренції із соціальною справедливістю. Така система виходить з вимоги, що ані держава, ані приватний бізнес не повинні мати повного контролю над економікою.

    Соціально-ринкова економіка – це економічна система, що організована на основі ринкової саморегуляції, з державним регулюванням соціальної сфери.

   Для неї характерні наявність багатьох форм власності: приватної, колективної, державної, конкуренція та сприяння держави для її існування. Кожна людина має найбільше свободи в економічній сфері. Особиста ініціатива при ватних підприємців одержує сприяння і заохочення з боку держави. Водночас передбачається державне втручання у соціальну сферу.

   Мета соціально-­ринкової економіки – якнайповніше задоволення потреб і якнайвищий добробут кожної людини. Отримання власної вигоди не повинно досягатися за рахунок інших, його слід спрямовувати на загальну користь. Держава відіграє головну роль у розподілі доходів через програми державних видатків на соціальні потреби. Товари і послуги мають розподілятися справедливо. У суспільстві всі повинні мати економічно обґрунтований життєвий мінімум, гідний людини. Встановлено високі податки, які розподіляються на користь соціальних програм та мало забезпечених громадян. Людям, які не здатні себе забезпечити, надається державна допомога і забезпечується соціальний захист. Розвинута система соціального забезпечення: державне страхування здоров’я, грошова допомога родинам. Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення.

     Така економічна система створена у Скандинавських країнах: Швеції, Норвегії, Фінляндії. Економічна система Японії заснована на подібних засадах з вимогами до кожної людини суспільства працювати на благо усього народу. 

     Економічна система в Україні

  До розпаду Радянського Союзу економіка України була його частиною й характеризувалася як планова. З початку 90­-х рр. ХХ ст. наша країна почала кардинально змінювати напрям свого розвитку, що передбачало перехід від планової до ринкової економіки.

    Перехідна економічна система характерна й для інших країн, що відходять від командно­-адміністративної моделі. В таких умовах трансформаційні процеси відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соціально­ економічними потрясіннями, кризовими явищами. Саме таке становище характерне для сучасної України.

    У ході економічних реформ відбулося роздержавлення багатьох підприємств. Таким чином з державної у приватну власність перейшли засоби виробництва. Було створено ринкову інфраструктуру, яка є неодмінною умовою розвитку всіх суб’єктів господарювання, полегшує реалізацію їхніх цілей. 

   Так виникла організаційно-­технічна інфраструктура: товарні біржі, оптові ринки, аукціони, торговельно-­промислові палати, сервісні центри, колекторські фірми тощо. Склалася потужна фінансово-­кредитна інфраструктура: банки, фондові та валютні біржі, страхові компанії, пенсійні фонди тощо. Сприяє розвитку ринкових відносин державно-­регуляторна інфраструктура: біржі праці, митна система, державні фонди. Науково­-дослідницьке та інформативне забезпечення ринкових відносин реалізують юридичні контори, рекламні агенції, аудиторські й консалтингові фірми, спеціальні навчальні та науково-­дослідні заклади. Нині Україну визнано державою з ринковою системою економіки. Використовуючи іноземний досвід ринкових відносин, слід коригувати його відповідно до українських реалій.

 Типізація країн світу за рівнем економічного розвитку

         Що таке типізація країн?

   Кожна країна є своєрідною та неповторною за історією, культурою, традиціями, господарською діяльністю. Проте держави можна об’єднувати в групи за кількісними та якісними ознаками: площею, кількістю населення, особливостями географічного положення, державним устроєм. Але найважливішою ознакою країни є рівень її економічного розвитку. Він визначається перш за все за показником валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення, а також індексом людського розвитку (ІЛР). 

      Соціально-економічна типізація – це поділ країн на групи залежно від рівня їх економічного розвитку та значення у світовій економіці й політиці.

   При цьому також враховується роль країн у світовій економіці та міжнародному політичному житті. За класифікацією ООН, країни поділяють на чотири типи:

• високорозвинуті країни (31)
• країни, що розвиваються (понад 130)
• країни з перехідною економікою (28)
• країни з плановою економікою (4)

     Економічна система має кілька основних ознак.

•  по-­перше й найголовніше, це переважаюча форма власності на засоби виробництва: державна, приватна чи суспільна;
• по-­друге, від форми власності залежать методи керування економікою: або державне планування на певний проміжок часу, або ж існує вільна конкуренція між виробниками;
• по-­третє, методи ціноутворення на товари. 

        Високорозвинуті країни

    На високорозвинуті країни припадає лише 1/4 площі всіх держав, у них проживає тільки понад 1/6 населення планети, проте вони виробляють майже 3/4 валового світового продукту. Країни є членами міжнародних економічних організацій, 28 країн входять до Європейського Союзу (ЄС), більшість є членами військово­політичного блоку НАТО. Країни мають великий економічний потенціал. У їх господарстві стрімко зростає роль невиробничої сфери. За особливостями економіки та місцем у світовій політиці виокремлюють кілька підтипів високорозвинутих країн: країни «Великої сімки», малі високорозвинуті країни Європи, переселенські країни та країни середнього рівня економічного розвитку. 

    Країни «Великої сімки» (головні країни, або G-7) включають США, Японію, Німеччину, Францію, Велику Британію, Італію та Канаду. Для них властиві показники ВВП на душу населення 36 000 – 55 000 доларів США на рік та дуже високий (понад 0,9) та високий (0,8–0,9) рівні ІЛР. Вони є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Ці країни перейшли до постіндустріального суспільства, в якому провідну роль виконує сфера послуг (освіта, соціальне забезпечення, охорона здоров’я, фінансові послуги, рекламний бізнес тощо), в якій працює понад 70 % населення. Країни продають технології, технічну документацію, вкладають свій капітал в економіку інших держав. Країни «Великої сімки» мають вирішальний вплив на світову політику. Всі вони (крім Японії) є членами НАТО. Осередком цієї організації є США. Велика Британія, США та Франція є ядерними державами, постійними членами Ради Безпеки ООН. 

    Малі високорозвинуті країни Європи – це 15 різних за площею держав. До цієї групи належать Скандинавські країни (Норвегія, Швеція, Фінляндія), Данія, Ісландія, країни Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), Швейцарія, Австрія та європейські країни­-карлики (Монако, Андорра, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Ватикан). Їх показники ВВП на душу населення зазвичай перевищують показники країни «Великої сімки»: 40 000 – 98 000 доларів США на рік на людину. Ці країни очолюють перелік країн світу за рівнем ІЛР. Провідне місце в економіці посідають галузі високого технологічного рівня, які працюють на зовнішній ринок. Країни мають вузький внутрішній ринок, значний дефіцит сировини, тому зовнішня торгівля для них має величезну роль. Наприклад, Швейцарія експортує понад 90 % вироблених годинників. Значну роль відіграє й невиробнича сфера: банківська справа, міжнародний туризм, надання послуг (зокрема транспортних) іншим країнам. Держави мають незначний вплив на світову політику. Деякі з них є партнерами країн «Великої сімки» по НАТО (Ісландія, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), інші – нейтральні країни. 

      Особливий підтип становлять переселенські країни. Нині це розвинуті країни, а в минулому – колонії Великої Британії. Це Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка та Ізраїль. Вони мають подвійний характер економіки. З одного боку, як високорозвинуті країни вони вирізняються високим показником ВВП на душу населення (у середньому 35 000 доларів США) та високим рівнем індустріалізації. Австралія та Нова Зеландія мають дуже високий рівень ІЛР, Ізраїль та Південна Африка – високий. З іншого боку, вони мають аграрно­ сировинну спеціалізацію, як і країни, що розвиваються. Проте ці країни мають високу продуктивність праці та позитивний торговельний баланс. 

  До країн середнього рівня економічного розвитку відносять Іспанію, Португалію, Грецію, Ірландію та Мальту. Показник ВВП на душу населення в них становить у середньому 35 000 доларів США на рік на людину. Рівень ІЛР високий (0,8 – 0,9). Ці країни є індустріально-­аграрними. Мають високий рівень індустріалізації та розвинуту сферу послуг. Важливу роль в їх господарстві відіграє міжнародний туризм. Країни відчувають значну фінансову та технологічну залежність від більш високорозвинутих держав. У політичному відношенні мають підпорядковане значення. Іспанія, Португалія та Греція є членами НАТО. 

      Країни, що розвиваються

     Найчисленнішою групою країн сучасного світу є країни, що розвиваються. На них припадає 1/2 площі всіх країн та проживає понад 1/2 населення Землі, проте вони дають тільки 1/5 ВВП світу. Ці країни дуже різняться за розмірами території, кількістю населення, забезпеченістю природними ресурсами, рівнем індустріалізації, а тому й величиною ВВП і місцем у світовому господарстві. Проте всі вони є колишніми колоніями, тому їх головною метою є подолання соціально­-економічної відсталості та залежного положення у світовому господарстві.

   Країни, що розвиваються, як правило, мають низькі стандарти демократичних урядів, вільної ринкової економіки, соціальних програм та гарантій прав людини. Більшість країн, що розвиваються, мають низький рівень індустріалізації, тобто є аграрними суспільствами. Вони вивозять на світовий ринок продовольство чи сільськогосподарську сировину. З галузей промисловості переважає добувна. Часто господарство цих країн є монокультурним (від грец. monos – один), тобто з вузькою спеціалізацією на кількох або навіть одній галузі, продукція якої має експортне значення. Так, Замбія відома експортом мідних руд, Намібія – алмазів та уранових руд, Ефіопія – кави, країни Гвінейської затоки Африки – какао­-бобів, країни «американського перешийку» – тропічних фруктів і т. д. Монокультура є небезпечним явищем, адже від одного виду продукції залежить добробут країни.

   У країнах, що розвиваються, активно йде індустріалізація. У повоєнні роки це поширилося на виробництво промислових товарів для власного споживання, що скоротило їх експорт. Тепер до країн, що розвиваються, переносяться експортоорієнтовані працемісткі та технологічно нескладні (автоскладання, легка промисловість) або ж екологічно брудні (чорна та кольорова металургія) галузі. В окремих країнах розвиваються наукоємні галузі (зокрема, точне машинобудування). Водночас зростає залежність більшості країн, що розвиваються, від іноземного капіталу та збільшується їх зовнішня заборгованість.

     Країни, що розвиваються, залежно від їх спеціалізації та показників ВВП на душу населення поділяють на кілька підтипів: нові індустріальні країни, нафтодобувні країни з високими доходами, дрібні острови з високими доходами, країни середніх можливостей та найменш розвинуті країни. 

    Групою країн, що найбільш динамічно розвиваються, є нові індустріальні країни (НІК). Нині до них належить ряд країн Азії та Америки. Про них почали говорити в середині 70-­х рр. ХХ ст. Тоді до них відносили так званих «далекосхідних тигрів»: Республіку Корею, Сінгапур, Тайвань, Гонконг. У 80­х рр. ХХ ст. до них приєдналися Бразилія, Мексика, Аргентина. З 90­-х рр. ХХ ст. новими індустріальними країнами вважають Малайзію, Таїланд, Індонезію, а на початку ХХІ ст. – Туреччину, Філіппіни.

    Ці країни за короткий проміжок часу перебудували свою економіку за японським зразком. У 60-­х рр. ХХ ст. колишні відсталі аграрні країни, залучивши іноземні кошти, розвивали промислові галузі, що наситили внутрішній ринок. Але згодом вони пристосувалися до потреб світового ринку, наповнивши його за рахунок дешевої робочої сили недорогою, але не дуже якісною продукцією. Спершу НІК використовували обладнання та технології розвинутих країн. Нині ж ними створюється власний науково­-технологічний потенціал, підвищується кваліфікація працюючих за рахунок реформи системи освіти. У країнах виникають науково­-промислові парки, де розробляються нові технології у мікроелектроніці, інформатиці, біотехнології, та агротехнічні парки, у яких займаються розробками сучасних технологій сільськогосподарського виробництва. Тепер деякі НІК вкладають свій капітал в економіку інших країн.

  Завдяки швидкому реформуванню господарства темпи економічного зростання НІК були найвищими в світі – 7 – 12 % на рік. Говорили про «економічне диво» цих держав. В останній час темпи уповільнилися і становлять 4 – 7 % на рік, але й це дуже високі показники (для порівняння: високорозвинуті країни Європи мають показники 2,5 % на рік). Показники ВВП на душу населення НІК становлять в середньому 15 000 – 25 000 доларів США на рік на людину. Рівень ІЛР високий (0,8 – 0,9) та середній (0,5 – 0,8). Водночас в окремих НІК цей показник значно більший: Сінгапур – понад 85 000 доларів США, Тайвань – майже 47 000 доларів США, Республіка Корея – понад 36 500 доларів США. Тому, за типізацією Міжнародного валютного фонду (МВФ), ці країни відносять до високорозвинутих країн.

  Галузями міжнародної спеціалізації НІК є виробництво товарів народного вжитку: побутова техніка (електронні годинники, плеєри, телевізори, фотоапарати, радіоприймачі, електронні іграшки, комплектуючі для комп’ютерів тощо), тканини, одяг, взуття. Вони також відомі авто­ і судноскладанням, металургією.

 Існує дві основні моделі розвитку економік НІК: азійська та латиноамериканська.  

   Азійська модель характеризується незначною часткою державної власності в економіці, однак високим ступенем впливу держави на економічні процеси, безумовним пріоритетом національних інтересів над міжнародними, національна економіка розвивається з орієнтацією в основному на зовнішній ринок.

  Латиноамериканська модель передбачає розвиток національної економіки з орієнтацією на імпортозаміщення. Найближчим часом перелік НІК може розширитися за рахунок деяких нових країн Азії та навіть Африки.

  Другим підтипом країн, що розвиваються, є нафтодобувні країни з високими доходами. До них належать країни Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати – ОАЕ, Ірак), а також Бруней, Лівія, Габон та інші. Їх показники ВВП на душу населення суттєво коливаються від 15 000 доларів США у великих країнах з високою кількістю населення до 50 000 – 132 000 доларів США на рік на людину. ІЛР переважно середній. Всі ці країни мають вузьку спеціалізацію та одноманітну структуру експорту, тому є дуже залежними від світового ринку. Основна частка ВВП у цих країнах створюється за рахунок продажу нафти. Їх добробут залежить від коливання цін на нафту на ринку енергоносіїв. В останній час нафтодобувні країни розвивають й нові види господарської діяльності: зокрема нафтопереробну промисловість і туризм. 

   До країн з високими доходами відносять країни-«дрібні острови» у Карибському морі (Багамські Острови, Барбадос, Антигуа і Барбуда та інші), Сейшельські Острови, Бахрейн та ряд інших. Головною їх спеціалізацією є сфера послуг: туристичний бізнес та банківська справа. За рахунок цього вони мають показники ВВП на душу населення від 15 000 до 25 000 доларів США на рік на людину. Найбільшими новими фінансовими центрами вважають у Центральній Америці Багамські Острови та Барбадос, на Близькому Сході – Бахрейн. 

  Найчисленнішим підтипом країн, що розвиваються, є країни середніх можливостей. Ця група об’єднує близько 50 держав Азії, Латинської Америки та Океанії. Їх показники ВВП на душу населення коливаються від 2 000 до 4 000 доларів США на рік на душу населення. ІЛР середній та низький. Це переважно аграрні країни, деякі монокультурні. У більшості з них промисловість представлена гірничодобувною, харчовою та легкою. Перша працює на зовнішній ринок, останні дві – переважно на внутрішній. Країни середніх можливостей мають значний потенціал для економічного зростання, але їм бракує фінансових ресурсів. Численні іноземні кредити призводять до зростання їх зовнішньої заборгованості.

  Найбідніші держави об’єднують у групу найменш розвинутих країн. Вони займають майже 1/3 площі, де проживає 1/8 населення країн, що розвиваються. За статистикою ООН, до цієї групи відносять країни, в яких на одного жителя припадає менш ніж 500 доларів США на рік, питома вага обробної промисловості становить менш ніж 10 %, частка письменного дорослого населення – менша за 20 %. ІЛР низький. Економіка дуже слабка, люди та ресурси зазнають впливу природних стихій. Групу найменш розвинутих країн було виділено у 1971 р. Тоді до неї було включено 25 країн. В останні роки цей список збільшився до 48. Тенденція до зростання кількості найменш розвинутих країн непокоїть світову громадськість. Найбідніші держави світу зосереджені переважно в Африці – 34 країни, в Азії – 9 найменш розвинутих країн, в Океанії – 4, в Латинській Америці – 1. 

   Статус найменш розвинутої країни дає право цим державам одержувати від міжнародного співтовариства фінансову допомогу для розвитку економіки, яка має тут монокультурний аграрно-­сировинний характер. У сільському господарстві працює понад 3/4 всіх жителів, але за величезного зростання кількості населення водночас гостро постає проблема голодування. 

          Країни з перехідною економікою

      Третім типом держав сучасного світу є країни з перехідною економікою. До них відносять країни, що виникли після розпаду Радянського Союзу (Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан), країни колишнього соцтабору Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія і Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Албанія) та Монголія. У цих країнах сформувався переважно індустріальний тип економіки, в якому пріоритетною галуззю вважалася важка промисловість. Головною формою власності була державна. Неконкурентноспроможна продукція підприємств була зорієнтована передусім на внутрішній ринок. Господарство більшості країн у 90-­х рр. ХХ ст. перебувало у кризовому стані. Було взято курс на перехід від планової до ринкової економіки. Ці реформи у різних країнах відбувалися неоднаковими темпами: дуже стрімко у Польщі; поступово у Словенії, Угорщині, Чехії, Росії, Естонії; достатньо повільно у Болгарії, Румунії, Україні, Білорусі. ІЛР переважно середній. Показники ВВП на душу населення відчутно коливаються: від 2 749 доларів США у Таджикистані до близько 30 000 доларів США в Чехії, Словенії, Словаччині та Естонії. Тому, за типізацією МВФ, ці чотири країни відносять до високорозвинутих.

    У політичному житті планети країни з перехідною економікою відіграють підпорядковану роль. Членами НАТО стали 12 країн: Польща, Чехія, Угорщина (у 1999 р.), Болгарія, Латвія, Литва, Естонія, Румунія, Словаччина, Словенія (у 2004 р.), Албанія та Хорватія (у 2009 р.). Ряд країн є претендентами на вступ до цього військово­політичного блоку. Україна активно співпрацює з НАТО. Росія є ядерною державою, постійним членом Ради Безпеки ООН. 

       Країни з плановою економікою

      Особливий тип становлять країни з плановою економікою. Вам уже відомо, що до них належать Китай, В’єтнам, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Куба. Ці держави не відійшли від соціалістичного принципу планування розвитку господарства. Головною формою власності в них залишається державна. За характером перетворень країни поділяють на країни з елементами ринкової економіки, до розвитку яких залучається іноземний капітал; поруч з державною існують інші форми власності, є вільні економічні зони з особливим економічним порядком (Китай, В’єтнам); країни з централізовано керованою економікою, що не відступають від традиційних для соціалізму планування та зрівнялівки (КНДР, Куба). 

Просторова структура світового господарства 

БАГАТОРІВНЕВІСТЬ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

   Ви вже знаєте, що найбільш активними учасниками світового господарства є держави (країни). Водночас до міжнародних економічних відносин залучені й окремі господарські одиниці національних економік (підприємства, організації) та наддержавні економічні об’єднання. Це вказує на те, що світове господарство має складну багаторівневу структуру.

• Первинний його рівень становлять підприємства, організації, що безпосередньо здійснюють економічну діяльність (продають або купують товари та послуги, вкладають за кордон капітали або отримують їх звідти, кредитують, купують чи продають акції тощо).
• Другий рівень — це органи державної влади, які проводять певну зовнішньоекономічну політику і тим самим сприяють зовнішній діяльності підприємств або обмежують її. Крім того, держави беруть участь у регулюванні міжнародних економічних відносин, укладаючи дво- або багатосторонні угоди, вступаючи в міжнародні економічні організації.
• Третій рівень — це регіональні економічні об’єднання країн, у яких створено особливі умови господарювання для їх учасників (наприклад, Європейський Союз).
• Четвертий рівень — світові економічні організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світова організація торгівлі (СОТ), Світовий банк (СБ); спеціалізовані установи ООН: Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО), Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО), Міжнародна агенція з атомної енергетики (МАГАТЕ) та інших. Вони формують загальні вимоги щодо доступу на відповідні світові ринки товарів і послуг та механізми їхнього регулювання. 

ПРОСТОРОВА СТРУКТУРА СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА.

   Багаторівневість світового господарства проявляється і в його просторовій структурі.

  Просторова структура світового господарства — це сукупність різноманітних економічних утворень, що формуються на певних територіях і взаємодіють між собою.

     Компонентами найнижчого рівня в цій структурі є національні економіки країн світу, вищих рівнів — наднаціональні (міждержавні) регіональні об’єднання й угруповання економічного характеру. Вони можуть об’єднувати кілька чи десятки тісно пов’язаних між собою національних економік і поширюватися на менший чи більший регіон. Таким чином, у просторовій структурі світового господарства вирізняють національний і кілька регіональних рівнів — субрегіональний, власне регіональний, макрорегіональний.

   Національний рівень формують, як вам відомо, більш як 220 економік.

  На субрегіональному рівні відомі такі відносно невеликі об’єднання країн, як

• Бенілюкс (Бельгія, Нідерланди, Люксембург)
• Вишеградська група (Польща, Чехія, Словаччина й Угорщина)
• Союз арабського Магрибу (Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко, Туніс) та ін.

     Різноманітні об’єднання та угруповання країн сформувалися на регіональному рівні —

• Європейський Союз, до якого входять 28 держав
• Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) — Норвегія, Ісландія, Швейцарія, Ліхтенштейн
• Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС) — Росія, Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан
• Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) — 10 держав
• Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА) — Канада, Мексика, США
• Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР) — 5 держав та ін.

  На макрорегіональному рівні в межах цілих частин світу чи материків формуються території взаємодії регіональних і субрегіональних угруповань та держав, що не є їх членами, але пов’язані з ними торговими та іншими економічними відносинами. Наприклад ЄС і ЄАВТ утворюють Європейську економічну зону (ЄЕЗ), що охоплює майже  всі країни Західної і Центральної Європи. Решта європейських країн, у т. ч. Україна, співпрацюють з цими організаціями у рамках підписаних угод (зокрема Україна уклала угоди про асоціацію і зону вільної торгівлі з ЄС та угоду про вільну торгівлю з державами ЄАВТ). Унаслідок цього формується Європейський економічний макрорегіон. Подібні макрорегіони об’єднують і країни Північної та Центральної Америки, Південної Америки, Африки, Східної та Південної Азії, Північної та Центральної Азії, Австралії та Океанії.

     На ще вищому — мегарегіональному — рівні у світі сформувалися три торгово-економічні блоки країн. В основі Європейсько-Західноазійсько-Африканського блоку лежать історичні зв’язки країн Близького Сходу й Африки з європейськими країнами. Сьогодні в зовнішньоекономічній діяльності країн цих регіонів пріоритетними є насамперед відносини з ЄС. В Американському торгово-економічному блоці попри наявність численних регіональних об’єднань надзвичайно важливе значення для країн мають економічні зв’язки зі США. В Азійсько-Тихоокеанському блоці співробітництво на рівні регіональних економічних угруповань проявляється слабко. Однак там розташовані такі велетні сучасної світової економіки, як Китай, Японія, східноазійські нові індустріальні країни, що нарощують зовнішньоекономічну діяльність із країнами цього блоку.

Сучасні тенденції розвитку світового господарства

    Найважливіші тенденції розвитку світового господарства. У кінці XX – на початку XXI ст. світ вступив у нову епоху глобальної соціальної трансформації, яка вимагає формування єдиних цілей для усіх країн у планетарному масштабі. На це, зокрема, орієнтує прийнята на конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку у Ріо­-де-­Жанейро програма дій «Порядок денний на XXI століття» (дата прийняття – 1992 р.).

     У наш час все більшого значення набувають тенденції зближення національних економік, які полягають у інтернаціоналізації, інтеграції, інформатизації та глобалізації світу. 

     Інтернаціоналізація виробництва та транснаціональні корпорації

 На основі міжнародного поділу праці, виробничої та науково-­технічної спеціалізації та кооперування відбувається проникнення виробництва з однієї країни на територію інших.

 Інтернаціоналізація виробництва – розвиток економічних зв’язків між національними господарствами, коли економіка однієї країни стає частиною світового виробничого процесу.

  Наслідком інтернаціоналізації стало створення транснаціональних корпорацій (ТНК), які володіють виробництвами у кількох країнах одночасно. Такі компанії переросли державні кордони й працюють на світовому ринку через численні закордонні філії та дочірні підприємства, які створюються за рахунок експорту капіталу до інших країн. За контролем та капіталом – це національні компанії, але за сферою діяльності – міжнародні. Нині у світі діє понад 70 тис. ТНК, які виробляють понад 20 % світової продукції. Найвідоміші з них: «Дженерал Моторз», «Форд», «Хонда», «Тойота», BMW, «Аеробус», «Еппл», «Інтел», «Байєр», «Фольксваген»,   «Тесла», «Iвеко», IBM, «Бош», «Монсанто», «Нестле», «Кока­-Кола», «Данон», «Філіпс», «Самсунг», «Соні», «Тошіба» та інші.

   Ознакою інтернаціоналізації виробництва також є створення спільних між державних підприємств, виробничо-фінансових об’єднань вільних економічних зон (ВЕЗ), до розвитку яких широко залучається іноземний капітал та встановлені пільгові умови для господарювання. 

    Регіональна економічна інтеграція

  Наступним кроком до злиття економік став процес міжнародної економічної інтеграції як нова форма міжнародного географічного поділу праці.

  Регіональна економічна інтеграція (від лат. integratio – об’єднання частин) – зближення та поглиблення взаємодії національних економік, розвиток глибоких та  стійких взаємозв’язків між ними.

 Інтеграція передбачає проведення злагодженої міждержавної економічної політики, наслідком якої є формування міжнародних економічних угруповань країн. Вони можуть бути регіональними, тобто такими, що сформувалися на основі спільного географічного положення країн, або ж профільними, що виникли на основі подібної господарської спеціалізації.

    Метою економічних інтеграційних процесів є відстоювання країнами спільних інтересів, досягнення спільних цілей. Це, в свою чергу, робить економіки країн залежними одна від одної, що має не лише позитивні, а й негативні наслідки. Кризові явища при цьому поширюються не лише на одну країну, а й на всіх членів економічного угруповання.

    Інформатизація

 Справжньою революцією у розширенні інтеграційних процесів стала інформатизація.

    Інформатизація – застосування електронних засобів у збереженні, передачі та  обробці інформації.

    Інформатизація нині стала визначальною сферою суспільного життя, оскільки вона дає змогу заощаджувати основні види ресурсів, забезпечувати ефективне управління, а також надійнішу обороноздатність країн.

  Величезним проривом стало підключення комп’ютерів до глобальної мережі Інтернет, що забезпечило відкритий доступ до інформації. Інтернет дає змогу спілкуватися в реальному часі людям, що перебувають у найвіддаленіших куточках Землі. Це привело до значного взаємопроникнення культур, швидкого поширення наукових досягнень, створення нових можливостей для спільного розв’язування країнами нагальних глобальних проблем. Нині основним стратегічним ресурсом суспільства стало володіння інформацією в науці, технологіях, фінансах, суспільно-­політичному житті.

  Але це має й негативні наслідки. Глобальні засоби масової інформації за допомогою електронних мас­медіа оперативно передають інформацію по всьому світу. Тому, наприклад, повідомлення про терористичний акт в Африці може спричинити зростання цін на нафту, від коливання яких залежать бюджетні надходження і рівень цін в інших країнах світу.

   Прогнозують, що у середині ХХІ ст. в інформаційній сфері працюватиме кожний п’ятий з економічно активного населення планети. 

    Глобалізація

  Внаслідок інтеграційних процесів та інформатизації життя у 90-­х рр. ХХ ст. почався й триває донині процес глобалізації, який перетворює світ на єдину систему.

 Глобалізація – процес всесвітньої економічної, політичної, культурної та релігійної інтеграції та уніфікації.

  Глобалізація полягає, з одного боку, у посиленні взаємозалежності країн світу, розширенні економічних, політичних, культурних зв’язків, інформаційному обміні між усіма країнами. Але, з іншого боку, глобалізація призводить до зростання впливу на весь світ окремих країн, нав’язування ними своїх систем цінностей, економічних та правових відносин. Нині глобалізація стала основним, визначальним явищем сучасності. У наш час життя більшості людей визначається процесами, що відбуваються поза межами країни їх проживання. Після розпаду СРСР у сучасному світі виник економічний та інформаційний простір, що існує за єдиними законами.

  Глобальний ринок призвів до чіткої спеціалізації країн у масштабах всієї планети. Фактично виникла «світова фабрика», пов’язана товарними потоками та глобальними інформаційними системами. Керування нею взяли на себе високорозвинуті держави. Багато їх виробництв вивезено до країн, що розвиваються, де є природні та дешеві трудові ресурси. В результаті виявилось, що жодна національна економіка не може існувати ізольовано, оскільки при цьому переривається ланцюжок економічних зв’язків.

  Водночас така глобальна система є дуже нестійкою. Будь­який збій може викликати глобальні потрясіння. Так, криза в одному регіоні здатна охопити весь світ. Це продемонструвала глобальна економічна криза 2008 – 2009 рр. Глобалізація також загрожує й жителям розвинутих країн. Оскільки корпорації переносять виробництво до країн з дешевою робочою силою, зростає безробіття.

   Отже, глобалізація – процес неоднозначний. Він має як позитивні, так і негативні наслідки. Тому в світі розгортається потужний рух антиглобалістів.