Готуйся серйоЗНО
до географії

За підручником "Географія" 9 клас, автори С. Кобернік, Р. Коваленко

Національна економіка та показники її економічного розвитку

       Що таке господарство?

  Для задоволення своїх щоденних потреб людина виробляє різноманітні матеріальні та нематеріальні блага. Створюючи певні блага, люди вступають у зв’язки і взаємодію з навколишнім середовищем та між собою.

   Господарство – сукупність усіх видів людської діяльності, які дають змогу задовольняти матеріальні та нематеріальні потреби суспільства, а також забезпечують його розвиток.

  Господарська діяльність людини здійснюється як окремими людьми або колективами, так і всім населенням країни або світу. Через те розрізняють кілька рівнів господарства.

   Найнижчим є домашнє господарство – приватне господарство окремої родини.

      Особисте селянське господарство – це господарська діяльність на землі, яка проводиться фізичною особою індивідуально або родиною з метою задоволення особистісних потреб у сільськогосподарській продукції, а також реалізації її надлишків. Такі господарства можуть, крім того, надавати послуги з використання свого майна, наприклад у сфері сільського зеленого туризму.

     Міське господарство – сукупність служб, інженерних споруд і мереж, заводів, фабрик, установ, які розташовані на території міста і призначені задовольняти повсякденні комунальні, побутові, матеріальні та соціально­ культурні потреби людей. Складовою частиною міського господарства є житлово-комунальне господарство.

 Національна економіка (національне господарство) – сукупність взаємопов’язаних видів людської діяльності в межах певної країни, яка сформувалася у зв’язку з особливостями її географічного положення протягом певного періоду історичного розвитку.

  Національні господарства країн світу, що об’єднані економічними та політичними відносинами, формують світове (глобальне) господарство.

         Що таке виробництво?

        Національне господарство охоплює кілька послідовних стадій: виробництво товарів та послуг, обмін ними, а також розподіл і споживання створених благ.

      Виробництво – процес створення матеріальних і духовних благ, необхідних для  існування і розвитку країни.

     Вирішальним чинником виробництва є праця людини. Також виробництво неможливе без предметів та засобів праці. Предметами виробництва є сировини та матеріали, з яких виробляють продукцію. На селі особливим предметом виробництва є земля. Засоби праці – це машини та обладнання. Сукупність зайнятих працівників, а також предметів та засобів праці називають продуктивними силами.

    Важливу роль у господарстві відіграє матеріальне виробництво, тобто створення певної продукції. Розрізняють виробництво засобів праці та виробництво предметів споживання. 

Стадії господарства

      Послуги та їх характерні ознаки

   З підвищенням рівня життя суспільства усе більшого значення набувають послуги та зростає споживацький попит.

    Послуга – це дія індивіда на користь іншого, результат якої споживається в процесі її надання.

   Послуги задовольняють духовні й соціальні потреби людей і є об’єктом їх цивільних прав. Серед чинників, що стимулюють розвиток послуг, вирішальним є прискорений розвиток науково­-технологічного прогресу та пов’язане з прискореним розвитком виробництва зростання рівня доходів населення. У сучасному суспільстві задоволення широкого спектра суспільних та індивідуальних потреб сприяє ефективному розвитку господарства.

     Послуги мають певні особливості порівняно з матеріальними благами.

• по-перше, їх не можна відділити від джерела незалежно від того, надається послуга людиною або машиною, тобто існує невіддільність послуг;
• по-­друге, послуги не можна зберігати для подальшого продажу або використання. В цьому полягає їх недовговічність;
• по-­третє, послугам притаманна непостійність якості залежно від того, хто, коли, де й як їх надає. 

        Обмін та споживання

      Оскільки території, розміщені у різних природних умовах, мають неоднакову забезпеченість природними та трудовими ресурсами, вони не можуть бути економічно самодостатніми, тобто виробляти усю необхідну для задоволення потреб суспільства продукцію та послуги. Тому території спеціалізуються на виробництві лише певних видів продукції та наданні тих чи інших послуг. 

    Спеціалізація (від лат. specialis – особливий) – це переважний розвиток тих виробництв, для яких на даній території умови є найкращими, а більша частина продукції призначена для обміну.

      Унаслідок спеціалізації між територіями виникає територіальний поділ праці. З давніх­давен існував поділ праці між членами родини: дітьми та дорослими, жінками та чоловіками, керівниками та підлеглими. Такий розподіл склався історично і залежав передусім від фізичної сили того чи іншого члена родини та його соціального статусу. Між територіями такий поділ праці існує залежно від різних передумов для розвитку їх господарства. Основним його рушієм є пошук економічної вигоди. Тобто витрати на виробництво та реалізацію продукції або послуги (їх собівартість) мають бути найменшими, а відповідно прибуток – найбільшим.

   Отже, територіальний поділ праці (ТПП) – процес спеціалізації країн на виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг.

    У зв’язку з територіальним поділом праці виникає обмін між територіями, тобто складається ринок товарів та послуг як сфера їх купівлі та продажу. Кінцева мета господарської діяльності – це розподіл та споживання створених благ. Якщо створені продукція та послуги не були затребувані на ринку, то господарство не отримало економічного прибутку.

      Отже, національне господарство являє собою цілісну систему з економічного і організаційного поглядів й складається із сукупності взаємопов’язаних видів діяльності, що зумовлені географічним розміщенням країни. 

     Показники економічного розвитку національної економіки

  Найважливішими показниками, що характеризують економічний розвиток господарства країни, є валовий внутрішній продукт (ВВП) та валовий національний продукт (ВНП). Їх визначають як у абсолютних і відносних показниках (у розрахунку на душу населення, тобто в середньому на одну особу).

   Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупна ринкова вартість річного обсягу кінцевої продукції та послуг, що їх вироблено на території країни.

   До розрахунку ВВП включають лише кінцевий продукт, тобто товар чи послугу, що їх купують для безпосереднього використання. Благо, яке  купується з метою його подальшої переробки або перепродажу, називається проміжним. Наприклад, кулькова ручка – це кінцевий продукт, а пластмаса, фарба, чорнило, виробництво та реалізація ручки – це проміжні продукти. Крім того, до ВВП не включається вартість товарів, які вироблені для власного споживання домашніми господарствами (наприклад, печиво, що випечене для своєї родини) та на присадибних ділянках (зокрема, городина та молочні продукти, які не потрапляють на ринок). Крім того, до ВВП не входить вартість продукції, що її виробляють у тіньовій економіці, яка не враховується офіційною статистикою та не оподатковується. Хоча така продукція й виробляється для продажу, але держава не володіє інформацією про неї.

    У зв’язку з неоднаковою купівельною спроможністю національних валют для порівняння рівня ВВП у різних країнах його значення перераховують згідно з поточним курсом валют на міжнародних валютних ринках або на основі обмінного курсу національної валюти щодо стандарту у світовій валюті (зазвичай долару США). Показники ВВП, визначені у 2015 р. для 190 країн світу, наведено в таблиці. 

    Найбільш точною характеристикою рівня економічного розвитку країни, а також зростання економіки є валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення. Він у різних країнах для порівняння виражається в єдиній валюті – доларі США. Перерахунки здійснюють не за ринковим обмінним курсом валют, а за паритетом (від лат. paritatis – рівність) купівельної спро можності. Показники ВВП на душу населення, що їх визначено для 185 країн світу, а також для деяких окремих територій, наведено в таблиці. 

     Індекс людського розвитку (ІЛР) – показник якості життя

     У 1990 р. була започаткована Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй 

 (ПРООН), яка щорічно видає «Доповідь про розвиток людини». У ній зазначається комплексний показник, який дає змогу оцінити й порівняти рівень життя людей у різних країнах та регіонах світу – індекс людського розвитку (ІЛР). Він був розроблений групою економістів на чолі з пакистанцем Махбубом-­уль­-Хаком. Спершу, визначаючи ІЛР, враховували три основні показники:

1. очікувану тривалість життя при народженні, що оцінює довголіття; 
2. рівень грамотності дорослого населення країни, який передбачає середню кількість років, затрачених на навчання, очікувану тривалість навчання та рівень професійної освіти;
3. рівень життя, який оцінюється через реальний дохід на душу населення в доларах США.

       У 2010 р. перелік показників був розширений ще трьома. Так, додали

  4. індекс соціально-економічної нерівності, тобто співвідношення доходів найбагатших та найбідніших верств населення (за 10-­бальною шкалою);

   5. індекс гендерної нерівності, тобто нерівність прав чоловіків та жінок у суспільстві;

    6. індекс бідності, що показує частку людей, які проживають за межею бідності. 

  Таким чином, індекс людського розвитку (ІЛР) – це комплексний показник, що розраховується для міждержавного порівняння і визначення рівня життя, грамотності, освіченості й довголіття як основних характеристик людського потенціалу досліджуваної території.

  Нині ІЛР визначений для 188 держав і територій світу. Його показники змінюються від 0,3 до майже 1,0. Дуже високим вважається рівень людського розвитку, якщо коефіцієнт перевищує 0,9, високим – 0,8 – 0,9, середнім – 0,5 – 0,8, низьким – менш ніж 0,5. Дуже високим рівнем ІЛР вирізняються 14 країн. 

     Україна належить до країн із середнім показником ІЛР, посідаючи 81-­ше місце в світі з індексом 0,747. Нашій країні притаманна достатньо низька очікувана тривалість життя при народженні – 71 рік, низькі реальні доходи населення. Водночас грамотність дорослого населення становить 100 %, середня тривалість навчання – 12 років.

  Найнижчі показники ІЛР притаманні 29 країнам світу, які розташовані переважно в Африці (Нігер, Центрально-­Африканська Республіка, Еритрея, Чад, Бурунді, Буркіна­-Фасо, Гвінея, Сьєрра-­Леоне, Мозамбік, Малі та інші), а також в Азії (Афганістан, Ємен) та Латинській Америці (Гаїті).

       Валовий національний продукт (ВНП) –  це сукупна ринкова вартість річного обсягу кінцевої продукції та послуг, що її одержано усіма національними виробниками, не залежно від того, де вони перебувають: у межах країни чи за кордоном.

      Водночас ВНП не враховує доходи підприємств, що розташовані в країні, але належать іноземцям, а також доходи іноземців, які працюють у країні. Тому

ВНП = ВВП + ДЗ – ДІ,

де ДЗ – доходи, що одержані національними суб’єктами за кордоном;

      ДІ – доходи іноземної спільноти у межах країни.

  Якщо ВНП перевищує ВВП, значить жителі даної країни отримують за кордоном більше, ніж іноземна спільнота заробляє в даній країні. 

Секторальна модель економіки

     Дві сфери економіки

    Національне господарство (економіка) є комплексною системою й складається з багатьох видів людської діяльності. Одні з них спрямовані на виробництво матеріальних благ – виробнича сфера, інші – на надання послуг – невиробнича сфера, або сфера послуг.

    Виробнича сфера

  До виробничої сфери належать промисловість, сільське та лісове господарство, будівництво. Кожен з видів виробничої сфери має важливе значення для розвитку економіки країни. Одні виробництва видобувають сировину, інші її переробляють на готову продукцію. Саме у сфері матеріального виробництва в основному формується ВВП країни.

  Промисловість – сукупність підприємств (заводів, фабрик, електростанцій, шахт), що виготовляють засоби виробництва та предмети споживання, забезпечують потреби господарства у сировині, паливі та електроенергії.

   Залежно від характеру продукції промисловість умовно поділяють на важку, а також легку й харчову. Важка промисловість виробляє засоби виробництва – машини, обладнання, сировину, паливо, електроенергію. Легка й харчова промисловість виробляють предмети споживання: тканини, одяг, взуття, продовольство тощо. Проте такий поділ є достатньо умовним.

   Види промисловості, які займаються видобутком сировини з надр, вод, лісів, називають добувною промисловістю. Це, наприклад, нафтогазова, вугільна, залізорудна промисловість. Ті виробництва, що випускають кінцеву продукцію з сировини, відносять до переробної промисловості. Це, зокрема, металургія, хімічна, текстильна, харчова промисловість.

    Сільське господарство – сукупність підприємств, діяльність яких організована на землі й спрямована на виробництво для населення продовольства, а для ряду промислових виробництв – сільськогосподарської сировини.

  Сільське господарство складається з рослинництва (землеробства) та тваринництва.

   Лісове господарство – сукупність підприємств, які займаються вивченням, обліком, відновленням, охороною лісових ресурсів та контролем за їх використанням. Лісове господарство також покликане підвищувати продуктивність лісів, боротися зі шкідниками лісу, іноді й організовувати лісовий туризм.

    Будівництво – сукупність організацій, які займаються зведенням, ремонтом та  реконструкцією будівель виробничого та невиробничого призначення.

 Будівництво передбачає проектно­-конструкторські, геолого-­розвідувальні, будівельно-­монтажні та експлуатаційні роботи. 

       Сфера послуг та інфраструктура

      Більшість установ невиробничої сфери не виробляють матеріальні блага, але рівень їх розвитку визначає комфортність життя людини. Разом з тим існує низка закладів сфери послуг, які виробляють продукцію, наприклад, громадське харчування (ресторани, їдальні, кав’ярні), ательє з пошиття одягу.

  Сфера послуг – види господарської діяльності, які мають на меті обслуговувати  людей, а також задовольняти їхні духовні й фізичні потреби.

    Від неї залежать матеріальне становище, рівень освіти, здоров’я, відпочинок та побут людей. Від рівня розвитку сфери послуг залежить кількість вільного часу людини та можливість його використання для саморозвитку особистості. Останнім часом частка працюючих у сфері послуг неухильно зростає в усіх країнах світу. Цей процес називають «революцією послуг». До традиційних видів послуг належать банківсько-­фінансові, культурно­-освітні, соціально­-побутові, лікувально­-оздоровчі, транспортні, управлінські. У зв’язку з бурхливим розвитком науки та інформаційно-­технологічною революцією у наш час виникли нові види послуг: інформаційні, науково­-технічні, ділові, туристичні, нові засоби зв’язку (електронна пошта, супутниковий зв’язок).

     Для нормальної роботи господарства необхідна інфраструктура.

  Інфраструктура – сукупність будівель, служб та систем, що необхідні для функціонування матеріального виробництва (виробнича інфраструктура) та забезпечення нормальних умов життєдіяльності населення (соціальна інфраструктура).

 До виробничої інфраструктури належать, зокрема, дороги, канали, лінії електропередачі, нафто­ та газопроводи, порти, комори, системи зв’язку тощо.   До соціальної – заклади культури, освіти, охорони здоров’я, житлово­-комунального, курортного господарства та ін.

    Як виникла і розвивалася секторальна модель економіки?

  Враховуючи існування різних видів господарської діяльності виробничої та невиробничої сфер, у 1930–1940-­х рр. ХХ ст. британські економісти Алан Фішер та Колін Кларк, а також французький економіст і соціолог Жан Фурастьє створили теорію про трисекторну модель економіки. 

    Згідно з цією теорією економіка складається з трьох секторів.

• первинний сектор займається видобутком сировини для інших галузей. Це сільське господарство, рибальство, лісове господарство, мисливство та добувна промисловість. До нього також часто відносять діяльність, пов’язану зі збиранням, пакуванням, очищенням і переробкою сировини на місці;
• вторинний сектор економіки займається промисловою переробкою сировини на кінцеву продукцію, що готова до споживання. Тому до нього відносять переробну промисловість та будівництво. Вторинний сектор використовує сировину первинного сектора й виробляє на її основі продукцію, призначену для споживання, продажу або використання в інших галузях. Підприємства вторинного сектора зазвичай споживають багато енергії й потребують складних машин та технологій;
• третинний сектор економіки надає послуги як населенню, так і сприяє роз  витку виробництва, підвищуючи його продуктивність. У зв’язку зі стрімким зростанням та диференціацією сфери послуг у наш час деякі теоретики поділяють третинний сектор на два, а то й три. Власне до третинного сектора відносять установи, що постачають прямі нескладні послуги як для споживачів, так і для підприємств. Це роздрібна та гуртова торгівля, транспортні, житлово­-комунальні послуги, догляд за дітьми, індустрія розваг;
• четвертинний сектор пов’язаний з послугами для бізнесу: банківсько­фінансові, юридичні, інформаційні, страхові
• п’ятинний сектор сприяє формуванню «економіки знань». До нього належать послуги населенню, що потребують особливо високого рівня кваліфікації персоналу: освіта, медицина, наукові дослідження та розробки, що необхідні для удосконалення виробництва. 

   У розвинутих країнах третинний, четвертинний та п’ятинний сектори економіки найбільші за кількістю працюючих і зростають найшвидшими темпами. Колін Кларк помітив, що зі зростанням рівня економічного розвитку зменшується попит людей на продукцію сільського господарства. Попит на промислові товари спочатку зростає, а потім, досягнувши певного рівня насиченості ринку, скорочується. Попит же на послуги постійно зростає. Тому на історично ранніх етапах розвитку господарства у зв’язку зі споживчим попитом людей переважний розвиток мав первинний сектор економіки. 

   В період промислових переворотів ХVIII – ХІХ ст. став стрімко зростати вторинний сектор. У наш час в умовах розвинутої економіки, коли первинні потреби людини у їжі, житлі, промислових товарах вже цілком задоволено, зростає роль третинного та четвертинного секторів.

     Отже, баланс між секторами економіки за часткою у ВВП, а також за рівнем зайнятості населення залежить від рівня економічного розвитку країни або регіону. Оскільки рівень розвитку не однаковий, баланс між п’ятьма секторами економіки суттєво різниться як між різними регіонами світу, так і між країнами і навіть між територіями однієї країни.

    Економічний розвиток та його етапи

   Економіка кожної країни історично проходить три етапи розвитку, протягом яких змінюється роль її різних секторів, – аграрний, індустріальний та постіндустріальний.

  Економічний розвиток – це зміни в економіці країни, що супроводжуються значними структурними і організаційними зрушеннями у господарській сфері.

    Для аграрного (сільськогосподарського) суспільства характерне переважан  ня первинного сектора економіки (де працює понад 70 % населення), особливо низько продуктивного сільського господарства, у якому переважає важка фізична праця. Саме воно дає левову частку ВВП. При цьому у вторинному секторі зайнято близько 20 % працюючих, а у третинному – лише близько 10 %. Цей етап являє собою суспільство не розвинутої науки й незначного використання техніки та механізмів. Такий тип економіки був характерним для більшості країн Європи до промислових переворотів. Цей період називають ще доіндустральною епо хою. Аграрний тип еко  номіки притаманний і донині найбільш слаборозвинутим країнам Африки, Океанії, Азії.

 Індустріальне суспільство характеризується створенням потужної технічно розвинутої промисловості (індустрії) як основи і провідного сектора економіки. При цьому зростає частка населення, що зайняте на заводах і фабриках (до 40 %), тому промислове виробництво домінує над аграрним. Індустріалізація супроводжується високими темпами урбанізації. Швидке зростання промисловості, що спричинене механізацією та автоматизацією виробництва, використанням досягнень науково-­технологічного прогресу, зумовлює значні якісні зміни і в інших сферах суспільного життя: соціально­побутовій, політичній, культурній, духовній. В результаті зростає попит на техніку. Паралельно відбувається скорочення працюючих на виробництві, тому зростає роль невиробничої сфери, у якій зайнято до 20 % населення. Більшість розвинутих країн світу пройшли цю стадію розвитку в ХІХ – ХХ ст. Нині індустріальний тип суспільства притаманний ряду країн, що швидкими темпами розвивають свою промисловість, залучаючи науково-­технічні досягнення та передові технології розвинутих країн. Це, зокрема, Китай, Індія, Бразилія.

  У наш час в економіці високорозвинутих країн Європи, США, Японії переважають третинний та четвертинний сектори. Цей етап розвитку називають постіндустріальним (інформаційним) суспільством. 

   При ньому в первинному секторі зайнятість скорочується до 10 %, у вторинному – до 20 %. Натомість у третинному та четвертинному секторах працює до 70 % працездатного населення. Це стає передумовою для формування «економіки знань». У первинному та вторинному секторах виробництво повністю механізоване та автоматизоване, тому в них попит на робочу силу спадає. Значна частина працюючих переходить у сферу послуг. Така модель економіки була вперше обґрунтована американським соціологом Деніелом Беллом у другій половині ХХ ст. Учений визначив постіндустріальне суспільство як таке, «в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до надання послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що найважливіше, в якому впровадження нововведень все більшою мірою залежить від досягнення теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство передбачає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають як консультанти, експерти або технократи». Центральною ознакою постіндустріального суспільства є панування науки. Основними елементами цієї структури є університети, наукові інститути, науково-­дослідні організації.

Форми суспільної та просторової організації виробництва

       Що сприяє зростанню ефективності виробництва?

  Вам уже відомо, що до важливих показників ефективності розвитку виробництва належать продуктивність праці та собівартість продукції. За умов ефективного господарювання продуктивність праці має тенденцію до зростання, а собівартість продукції – до зменшення. Цьому сприяє багато чинників. Передусім, це форми просторової організації виробництва та врахування чинників його розміщення. Оптимальний їх добір залежить від характеру продукції, що виробляє підприємство, та технології її виробництва. 

      Форми суспільної організації виробництва

  Зростанню ефективності виробництва сприяють форми його суспільної організації.

   Форма суспільної організації виробництва – це певний спосіб проектування  роботи підприємства, який дає змогу підвищити ефективність його роботи.

   Спершу було виділено такі форми організації виробництва, як концентрація, комбінування, спеціалізація та кооперування. У наш час до цього переліку додалися кілька нових, зокрема агломерування виробництв. 

     Концентрація

    Яке підприємство здатне ефективніше працювати, витримувати конкуренцію за ринки збуту продукції, глибше запроваджувати новітні досягнення науки і техніки у виробництво: велике чи мале? Звісно, більше шансів на це у великих підприємств. Їх створено на основі концентрації виробництва. 

   Концентрація (зосередження) – оптимальне зосередженням виробництва на великих підприємствах.

  Концентрація проявляється у збільшенні розмірів підприємств, тобто зосередженні виробничих процесів, робочої сили, засобів виробництва й випуску продукції на підприємствах­-гігантах. Укрупненню підприємств сприяють як зростання потреби в окремих видах продукції, так і інформаційно-­технологічний прогрес.

      Концентрація виробництва має ряд переваг і недоліків. Перевагою цієї форми суспільної організації виробництва є те, що підприємства-­велетні краще оснащено новітніми технологіями, адже мають можливість фінансувати та виконувати великомасштабні науково­-дослідні, пошукові, практичні роботи зі створення і поширення нової техніки. На великих підприємствах економніше використовуються матеріали і паливо, заощаджуються кошти на транспортні витрати. Зі збільшенням обсягу виробництва скорочуються витрати на сировину та паливо, що сприяє зниженню собівартості продукції.

     Водночас концентрація виробництва збільшує навантаження на навколишнє середовище, тобто створює значні екологічні проблеми. Тому велетенські підприємства слід розміщувати за межами населених пунктів. Це, в свою чергу, вимагає додаткових витрат на перевезення людей до місця роботи. Також ускладнюється процес управління великим підприємством. Надмірна концентрація виробництва призводить до посилення монополізму і через це заважає розвитку конкуренції на ринку. В Україні зі значним ступенем концентрації виробництва створено підприємства чорної металургії, електроенергетики, хімічної промисловості. Через негативні наслідки концентрації відбувається і зворотний процес – деконцентрація (дисперсія або розосередження) виробництва. Це спричиняє появу широкої мережі малих і середніх підприємств. Серед них виживають лише економічно ефективніші, тобто ті, що технічно й технологічно краще оснащено та більш чутливі до зміни попиту і пропозиції на певні види товару на ринку.

      Комбінування

    Деякі підприємства називають не заводами, фабриками або майстернями, а комбінатами через те, що їх створено на основі форми просторової організації виробництва, яка називається комбінуванням.

      Комбінування – це поєднання на одному підприємстві кількох виробництв.

 Виробництва в складі комбінатів є технологічно та організаційно взаємопов’язаними настільки тісно, що кожне з них не може функціонувати самостійно, хоч і має чітку виробничу спеціалізацію. Також комбінат має єдину систему управління. Основою для поєднання виробництв може бути кілька чинників.

• по-­перше, спільність чи комплексна переробка сировини на підприємстві. Це можливо за наявності кількох напрямів переробки вихідної сировини. Наприклад, під час нафтопереробки добувають багато різних нафтопродуктів. М’ясокомбінат виробляє десятки видів кінцевої продукції з єдиної сировини;
• по-­друге, послідовна переробка вихідної сировини. При цьому кожна наступна стадія використовує як сировину продукцію попередньої. Так, на комбінаті чорної металургії повного циклу послідовно здійснюються збагачення руд, виплавляння чавуну, сталі, виробництво прокату. На льонокомбінаті, бавовняному або шовковому комбінаті після первинної обробки сировини одержують нитки, з яких потім виготовляють тканину, а на останній стадії її оздоблюють: фарбують або набивають малюнок;
• по-­третє, спільність використання енергетичних, транспортних, складських засобів або інших приміщень (комбінат побутових послуг);
• по-­четверте, інколи відходи одного виробництва можуть бути використані як сировина для іншого. Наприклад, зі шлаків металургійного комбінату виготовляють цемент, з відходів коксування вугілля – нітратні добрива, з тирси чи стружок меблевої фабрики – деякі хімічні речовини (каніфоль, скипидар, ефірні олії). Таке комбінування часто поширене також у хімічній та харчовій промисловості. З позицій економіки комбінування є однією з найпрогресивніших форм просторової організації виробництва, оскільки сприяє найповнішому використанню всіх ресурсів підприємства, що зменшує витрати сировини, створює безвідходні виробництва, забезпечує безперервність технологічного процесу, зменшує об’єм транспортних перевезень. Проте в Україні резерви комбінування ще недостатньо використано. 

        Спеціалізація

    Формою суспільної організації виробництва протилежною комбінуванню є спеціалізація.

       Спеціалізація – це процес зосередження підприємства на випуску певних видів  товарів чи послуг, тобто процес виробництва однорідної продукції.

   Залежно від глибини прояву існує кілька видів спеціалізації: технологічна, подетальна та попредметна.

• Технологічна спеціалізація передбачає існування самостійних підприємств з виконання окремих стадій технологічного процесу. Наприклад, існують ливарні, ковальсько-­штампувальні, складальні заводи в машинобудуванні; прядильні фабрики у текстильній промисловості; чаєрозважувальні – у харчовій.
• Подетальна спеціалізація спрямована на виготовлення підприємством окремих деталей для подальшого їх складання у кінцеву продукцію. Наприклад, є заводи тракторних агрегатів, двигунів для автомобілів або літаків, електроустаткування, будівельних конструкцій, гумотехнічних виробів.
• Попредметна спеціалізація передбачає випуск підприємством певного виду кінцевої продукції, готової для використання та споживання. Це, наприклад, тракторний завод, взуттєва фабрика, кондитерська фабрика.
• Існує також функціональна спеціалізація підприємств, спрямована на обслуговування потреб виробництва або людей. Так, зокрема діють ремонтні заводи, машиносервісні організації тощо.

    Спеціалізація підприємств є важливою передумовою неухильного підвищення ефективності їхньої господарської діяльності. Вона зазвичай супроводжується ширшим застосуванням прогресивних технологій, спеціалізованого обладнання. Це разом з використанням кваліфікованої робочої сили підвищує якість продукції. Однак спеціалізація має й певні недоліки. Один з них – монотонність праці, уникнути якої можна завдяки автоматизації виробництва, тобто впровадженню промислових роботів. Окрім того, надлишки спеціалізованої продукції створюють проблему її реалізації. 

        Кооперування

       Наслідком різних форм спеціалізації є потреба у кооперуванні роботи кількох підприємств. Якщо спеціалізація розділяє виробничий процес на окремі складові, то кооперування зводить його докупи.

      Кооперування – встановлення регулярних, спеціально зумовлених виробничих зв’язків між підприємствами, спрямованих на виробництво кінцевої продукції.

   Основна умова кооперування – наявність широкої мережі подетально,  технологічно спеціалізованих та територіально відокремлених виробництв. Кооперування послідовно повторює форми спеціалізації, тобто воно може бути технологічним, подетальним та попредметним. Кооперативні поставки, відповідно, будуть представлені послідовними стадіями i технологіями обробки деталей та вузлів, самими деталями та вузлами й, нарешті, готовими виробами.

     Спеціалізація та кооперація набули значного поширення у транспортному машинобудуванні, де потрібно для випуску літака або автомобіля об’єднати поставками кілька тисяч спеціалізованих підприємств з виробництва двигунів, шин, електронних засобів, скла тощо. Кооперування передбачає неодмінне дотримання підприємствами­суміжниками відповідних техніко­технологічних вимог до замовлень підприємств, що випускають готові до споживання вироби. 

       Агломерування виробництв та індустріальні парки

   Для більш ефективної роботи сучасних виробництв потрібна розвинута інфраструктура, що задовольняла б потреби як самих підприємств, так і людей, які на них працюють.

   Агломерування виробництв – це процес поєднання на одній території різних  виробництв на основі спільної виробничої та соціальної інфраструктур.

    Агломерування полягає в зосередженні незалежних одне від одного підприємств i установ у межах окремих населених пунктів або промислових зон, які називають індустріальними парками. На цій території підприємства пов’язані лише спільною інфраструктурою та сферою послуг. Вони являють собою спеціальні території з високим інфраструктурним облаштуванням для розміщення різноманітних виробництв. Економічний ефект агломерування зумовлений економією коштів, необхідних для інфраструктурного забезпечення даного підприємства порівняно з його розміщенням поза наявною інфраструктурою. Ефект агломерування особливо помітний у розміщенні новітніх підприємств: зокрема автомобілебудування та хімічної промисловості. Найбільш ефективним є розміщення таких підприємств у великих містах за рахунок їх розвинутої інфраструктури. 

     Форми просторової організації виробництва

    Підприємства різних виробництв по­різному розташовані на території одне щодо іншого, відносно населених пунктів, джерел надходження сировини тощо. В одних випадках вони мають одиничне розміщення, в інших – групове. Так формується просторова організація виробництва. Вона тісно пов’язана з розселенням, особливостями природних умов, забезпеченістю виробництва природними ресурсами, транспортною мережею тощо.

  Підприємства первинного сектора економіки – сільське господарство, рибальство, лісове господарство, мисливство та добувна промисловість, які тісно взаємодіють з природним середовищем, мають переважно ареальні форми просторової організації виробництва: сільськогосподарські зони і райони, лісогосподарські й лісопромислові райони, рибопромислові зони, гірничодобувні басейни тощо.

    Переважна більшість підприємств вторинного сектора економіки (обробна промисловість та будівництво) розміщені в населених пунктах і утворюють точкові та вузлові форми організації виробництва. До точкових форм належать промисловий пункт та промисловий центр.

  Промисловий пункт – невелике поселення з одним малим промисловим підприємством. Фактично воно являє собою промислове підприємство разом з поселенням, яке виникло навколо нього. Наприклад, більшість маленьких шахтарських містечок є промисловими пунктами.

     Промисловий центр – місто або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств одного або різних профілів виробництва, які не об’єднані між собою виробничими зв’язками, в якому населення зайнято переважно в промисловості. Така група підприємств, як правило, має єдину систему розселення та об’єднану інфраструктуру.

     Промисловий вузол – населений пункт з містами­супутниками, які на обмеженій території утворюють виробничо­територіальне поєднання підприємств. Підприємства промислового вузла об’єднані між собою економічними і виробничими зв’язками, єдиною виробничою і соціальною інфраструктурою. Це забезпечує в межах промислового вузла ефективне використання економічних і природних ресурсів. В Україні існує понад 70 промислових вузлів, зокрема Київський, Запорізький, Харківський, Дніпровсько­Кам’янський та інші.

    Поєднання промислових центрів та промислових вузлів формує на порівняно невеликій території промислову агломерацію. Наприклад, Київська промислова агломерація поєднує господарства Києва, Броварів, Борисполя, Ірпеня, Василькова; Харківська – Харкова, Чугуєва, Мерефи. Характерними рисами формування промислової агломерації є: високий рівень територіальної концентрації виробництва, насамперед промисловості, інфраструктурних об’єктів, наукових і навчальних закладів, населення; тісний виробничо­функціональний зв’язок виробництв і поселень, що входять до складу агломерації.

     Третинний сектор економіки (послуги) часто розміщений у населених пунктах і утворює точкові та вузлові форми організації (наприклад, фінансовий, курортно­-оздоровчий, освітній центр). Транспортна мережа представлена такими формами просторової організації, як транспортні лінії (наприклад, залізниці, автомагістралі, судноплавні річки), транспортні пункти (зокрема, залізничні станції), транспортні вузли (у місцях перетину транспортних шляхів).

    Існують також регіональні форми просторової організації виробництва, які охоплюють усі господарчі об’єкти певної території: адміністративного району, адміністративної області або економічного району – частини країни, що мають певну спеціалізацію. 

 Чинники розміщення виробництва

       Що таке чинники розміщення виробництва?

    Розміщення різних підприємств по території залежить від певних умов, які називають чинниками розміщення виробництва. Вони показують, до чого найбільше тяжіють ті чи інші підприємства. Найбільш суттєві з­поміж цих чинників: сировинний, паливно­енергетичний, водний, транспортний, науково­технологічного прогресу, трудових ресурсів, екологічний, чинник споживача, військово-­стратегічний. Дія цих чинників є наслідком їхнього взаємовпливу. Часто дія одного з них підсилюється впливом іншого. Так, транспортні витрати істотно впливають на розміщення матеріаломісткого виробництва, «прив’язуючи» підприємства до джерел сировини. Розглянемо вплив окремих чинників на розміщення виробництва.

       Сировинний чинник

     Історично першим впливав на розміщення підприємств сировинний чинник, або чинник матеріаломісткості. Нині ступінь матеріаломісткості визначається відношенням витрат на сировину до обсягу виробленої продукції. Тому матеріаломісткими вважаються виробництва, що потребують значної кількості сировини на виробництво одиниці кінцевої продукції. Такими, зокрема, є цукрова, цементна, металургійна промисловість тощо. Наприклад, для виробництва 1 т цукру потрібно 7,3 т цукрових буряків, а на 1 т чавуну – 2 т залізної руди, 1,3 т коксівного вугілля, а також інша сировина. Тому ці підприємства наближені до місць видобутку ресурсів, щоб не робити завеликих відрахувань на транспортування сировини до місця її переробки. Деякі види виробництва через специфіку технології можуть розташовуватися лише там, де видобувається сировина, наприклад, гірничодобувна, лісопильна, рибна промисловість.

     Паливно-енергетичний чинник

    Виробництва, що зазнають сильного впливу паливно-енергетичного чинника, називаються енергомісткими. Високим вважається енергомісткість виробництв, частка паливно­-енергетичних витрат у собівартості продукції яких становить 30 – 45 %. До них належать виплавляння легких кольорових металів (алюмінію, титану, магнію), виробництво віскозного шовку, синтетичного каучуку, хлору тощо. Такі виробництва розміщують поблизу великих джерел електроенергії, тобто біля електростанцій. Наприклад, Норвегія не має власної сировини для алюмінієвої промисловості, але є великим експортером алюмінію, що його виплавляє з імпортної руди на комбінатах, що розташовані біля потужних гідроелектростанцій. Такі виробництва, як хлібопечення, виробництво соди, целюлози потребують багато теплоти, тому їх розвивають поблизу родовищ паливних ресурсів. Через те в Україні їх левова частка розміщена на Донбасі.

       Водний чинник

   Великі потреби підприємств у прісній воді, яка споживається у процесі виробництва, визначає водний чинник у їх територіальному розміщенні. Такі підприємства називаються водомісткими і розташовуються поблизу значних джерел водопостачання, зазвичай біля річок, рідше – прісних озер. Наприклад, целюлозно-­паперова промисловість, окремі галузі хімічної промисловості. Але найбільшим споживачем прісної води є зрошувальне землеробство. Найбільш водолюбними сільгоспкультурами є рис та бавовник. 

    Транспортний чинник

    У розміщенні виробництва нині набуває все більшого значення транспортний чинник. Складова транспортних витрат у структурі собівартості товарів нерідко є дуже високою. Залежно від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини, або до споживача. Водночас через відсутність певних видів власної сировини деякі матеріаломісткі галузі розвиваються з наближенням до транспортних шляхів сполучення. Зокрема, в Україні такими є галузі нафтопереробної та лісової промисловості. Перші з них розміщені на гілках нафтопроводів, другі – переважно уздовж річкових шляхів сполучення. 

      Науковий чинник

     У сучасному світі суттєво змінив розміщення виробництва науковий чинник. На території деяких країн виникли виробництва, які раніше вважалися неефективними. Наприклад, із застосуванням спершу зарубіжних, а згодом і власних технологій почали працювати підприємства точного машинобудування, автомобілебудування та хімічної промисловості у Республіці Кореї та Сінгапурі. Під упливом науково-­технологічного прогресу виникли нові види транспорту. Наприклад, електронний транспорт (лінії електропередачі) істотно послабив залежність виробництва від енергетичних баз. Трубопровідний транспорт здешевив перевезення нафти й газу, що уможливило їхнє масове споживання у місцях виробництва хімічної та нафтохімічної продукції. Виникли наукомісткі виробництва, такі як точне машинобудування, авіаракетобудування, хімія полімерів, які розвиваються у великих містах-­центрах науки. 

       Працересурсний чинник

    Працемісткими називають виробництва, які потребують значної кількості фізичної робочої сили. Наприклад, автоскладальні заводи або малопродуктивне сільське господарство, в якому переважає ручна праця. Ці виробництва тяжіють до працересурсного чинника. Вплив трудового чинника визначається обсягом витрат праці на виробництво одиниці продукції. Тому часто говорять про «дешеву робочу силу», яка є важливою передумовою зменшення собівартості виробництва. Це стосується переважно країн та регіонів світу, що мають значний демографічний потенціал та водночас низькі доходи населення. Нині все більшого значення набуває кваліфікація кадрів. 

     Екологічний чинник

    Під час розміщення особливо «брудних» та небезпечних виробництв зважають на екологічний чинник. Будь-­які економічні вигоди не можуть бути виправдані, якщо їх здобуто із загрозою для довкілля. Тому взято курс на істотне зниження матеріало-­ та енергомісткості виробництва. Новітні технології передбачають впровадження безвідходних виробництв. Найбільш екологічно небезпечні підприємства намагаються розміщувати за межами густо населених територій. 

     Споживчий чинник

     Виробництва нетранспортабельної продукції наближені до споживача, тобто до місць споживання готової продукції. Споживачем при цьому може бути як людина, так і інше виробництво. Чинник споживача спрацьовує у кількох випадках.

• по­-перше, коли готовий продукт не можна перевозити на великі відстані через характерні для нього споживчі властивості. Наприклад, хліб, кондитерські вироби, молочні продукти мають обмежений термін зберігання. Сірчана кислота через свою високу хімічну активність є небезпечною. Гаряча вода для опалення приміщень охолоджується під час транспортування.
• по-­друге, коли продукт порівняно дешевий, і перевезення на великі відстані може істотно збільшити його вартість. Наприклад, залізобетон, цегла та інші будівельні матеріали.
• по-­третє, коли масове споживання готової продукції зосереджене у певних місцях, а сировину для її виробництва не складно перевозити. Наприклад, сталь з металобрухту, виробництво мінеральних добрив та сільгоспмашин у районах інтенсивного сільського господарства, виробництво обладнання для важкої промисловості у місцях її розвитку. Перевезення такої продукції коштує дорожче за сировину для їхнього виробництва. 

    Військово-стратегічний чинник

   Для розміщення підприємств оборонної промисловості важливим є військово-стратегічний чинник. Під час їх розміщення враховуються інтереси державної безпеки. Такі заводи мають  бути віддалені від державних кордонів та працювати у «закритих» територіях, доступ людей до яких обмежений. Вони часто розміщені поблизу військових баз. Виробництво багатьох видів військової техніки потребує значних інтелектуальних затрат, тобто високої кваліфікації трудових ресурсів.