Ядро – це центральна, серцевинна частина земної кулі; радіус – близько 3500 км; зовнішня частина ядра перебуває в розплавлено-рідкому стані, а внутрішня – в твердому; складається з речовини, схожої на метали (із заліза з домішками кремнію або із заліза і нікелю, є й інші припущення). Температура в ядрі досягає 5 000 0С.

    Мантія – внутрішня оболонка, яка вкриває ядро (з грецької “мантія” – “покривало”); потужність - 3 000 км. Мантія – найбільша з внутрішніх оболонок планети  (83 % об’єму Землі або 4/5); температура від кількох сотень градусів до +2500 0С; верхня частина мантії складена щільними породами, тобто вона тверда. Проте в ній на глибині 50–250 км від поверхні Землі розміщується частково розплавлений шар – астеносфера. Він порівняно м’який і пластичний, як пластилін чи віск. Ця речовина мантії здатна повільно текти і таким способом переміщуватися. Швидкість переміщення дуже невелика – декілька сантиметрів за рік.

     Земна кора – верхній твердий шар нашої планети. Порівняно з ядром і мантією, вона дуже тонка. Товща (потужність) земної кори найбільша під горами – 70 км, під рівнинами вона становить 35–40 км, а під океанами – лише 5–10 км.

Найглибша свердловина (до 15 км) пробурена в Росії на Кольському півострові.

     Кожних 33 м углиб Землі температура підвищується на 1º С.

 Земна кора разом з верхньою мантією утворюють оболонку – літосферу. 

Розрізняють два типи земної кори: континентальний і океанічний.

       Материкова земна кора має “триповерхову” будову з осадового, гранітного і базальтового шарів. Осадовий шар (потужність від 1 мм до 20 км) утворює поверхню, якою ми ходимо. Породи в ньому залягають пластами, змінюючи один одного. Гранітний шар (10–20 км) крім магматичних порід (гранітів) складають і метаморфічні (гнейси, мармур й ін.). Серед них найдавніші породи нашої планети – гнейси, віком близько 4 млрд років. У базальтовому шарі (15–25 км) переважають магматичні породи: поряд з базальтами трапляються лабрадорити, габро.

      Океанічна земна кора утворена лише двома шарами – осадовим (до 1 км) і базальтовим (5–10 км). Гранітного шару в ній майже немає, а осадовий менш потужний. Такий тип кори є лише під западинами океанів.

            Вік Землі становить близько 4,6 млрд років.

       Проміжок часу, протягом якого відбувався розвиток Землі, називають геологічним часом.

           Гірські породи називають “кам’яними літописами” Землі.

      У земній корі осадові породи залягають верствами (шарами). У розміщенні верств існує певна послідовність: ті, що залягають нижче – давніші, тобто утворилися раніше за верхні.

       Встановити вік гірських порід можна  палеонтологічним методом. Він полягає у визначенні віку порід за рештками різних організмів, що жили в минулому. Їх залишки є в більшості осадових порід.

         За віком найдавніших порід встановили і вік Землі. Найдавніші породи, яким понад 4 млрд років, знайдено в Сибіру, на Кольському півострові, півдні Африки, в Австралії. На території України поширені гірські породи різного віку. Найдавнішими є граніти, кварцити, лабрадорити віком 2,6 млрд років.

Є різні гіпотези про походження нашої планети. Найбільш відомі теорії І. Канта, Ла-Пласа, Ж. Бюффона та Д. Джинса.

       Геохронологічна таблиця - спеціальна шкала, яка показує відтинки часу, на які ділять геологічний час. Кожному часовому відрізку відповідає певний етап формування земної кори і розвитку живих організмів.

     Геохронологія – з грецької: гео – Земля, хроно – час і логія – знання). Отже, геохронологічна таблиця – це шкала, що відображає послідовність основних етапів геологічної історії Землі і розвитку життя на ній.

    За геохронологічною таблицею історію Землі ділять на геологічні ери.: архейська (з грецької – ера найдавнішого життя)

• протерозойська (ера первинного життя)
• палеозойська (ера давнього життя)
• мезозойську (ера середнього життя)
• кайнозойська (ера нового життя).

          Ери в свою чергу поділяються на періоди. 

Каждый отличный студент должен курить папиросу

    Сучасні уявлення про будову земної кори спираються на гіпотезу дрейфу (переміщення) материків. Її висунув у 1912 р. німецький учений Альфред Вегенер. Він припустив, що мільйони років тому на Землі існував один гігантський материк Пангея (“Єдина земля”). Він був оточений єдиним океаном, що увібрав у себе всю воду. З часом суперматерик розколовся на Лавразію і Гондвану. Пізніше вони також були розбиті тріщинами-розломами, і розпалися на окремі материкові блоки. Віддаляючись (дрейфуючи), ці уламки Пангеї стали сучасними материками, а між ними утворилися западини океанів.

Розрізняють повільні горизонтальні і вертикальні рухи земної кори.

      Найбільш значними є горизонтальні рухи літосферних плит. Рухаючись, плити здатні зближуватися, розсуватися або зміщуватися одна відносно одної. Якщо плити зближуються, то під час зіткнення їхні краї зминаються в складки і на поверхні утворюються гори. Наприклад, на стику плит Індо-Австралійської і Євразійської виникли гори Гімалаї. Якщо ж стикаються материкова і океанічна плити, то океанічна, що має більшу щільність, занурюється під материкову. Тоді на материку так само виникають гори, а уздовж узбережжя – глибоководні западини (жолоби). Наприклад, на стику плит Наска і Південноамериканської виникли гори Анди та Перуанський і Чилійський глибоководні жолоби.

    Якщо плити розсуваються, то утворюються розломи. Найбільше розломів виникає на дні океанів, де земна кора тонша. Розломами розплавлена речовина мантії піднімається з надр. Вона розштовхує краї плит, виливається і застигає, заповнюючи простір між ними. Так у місцях розривів на дні океану відбувається нарощення земної кори. Там утворюються нові ділянки земної кори у вигляді гігантських валоподібних підняттів, які називають серединно-океанічними хребтами. Наприклад, при розсуванні Південноамериканської і Африканської плит на дні Атлантичного океану утворився Південноатлантичний серединно-океанічними хребет. Отже, під океанами земна кора безперервно оновлюється. Тріщини, які утворюються вздовж серединно-океанічних хребтів називають рифтами.

    Внутрішні сили Землі викликають і вертикальні рухи: повільні підняття і опускання окремих ділянок земної кори. Наприклад, північна частина Скандинавського півострова піднімається на 1 см за рік, а море відступає. В Україні найбільші підняття зафіксовано на сході Кіровоградської і півночі Житомирської областей – майже 9 мм/рік. У той же час узбережжя Чорного моря в районі Одеси опускається зі швидкістю майже 1 см/рік. Вертикальні рухи відбуваються дуже повільно, але постійно й повсюдно. Підняття ділянок з часом змінюється опусканням і навпаки. Тому вертикальні рухи називають коливними рухами земної кори. Такі рухи відбуваються дуже повільно – від 2 до 10 см на рік.

     Рухи літосферних плит вказують, що на земній поверхні є відносно стійкі й рухомі ділянки. 

      Рухи літосферних плит вказують, що на земній поверхні є відносно стійкі й рухомі ділянки. Відносно стійкі ділянки називаються платформами. Це літосферні плити, що лежать в основі материків й океанічних западин. Рухомими ділянками є зони швів між відносно стійкими плитами. Ці зони досить вузькі, але простягаються на тисячі кілометрів. Тому їх називають сейсмічними поясами (з грецької “сейсмос” – коливання). Вони збігаються з місцями глибинних розломів на суходолі і в океанах (в серединно-океанічних хребтах і глибоководних жолобах).

    Платформи мають двохярусну будову – нижній шар – кристалічний фундамент, утворений магматичними і метаморфічними породами, а верхній – чохол – складений осадовими породами. Ділянки платформ перекриті осадовими породами називають плитами, а ділянки платформ, де на поверхню виступають тверді докембрійські породи називаються щитами.

   Розрізняють давні (докембрійські) платформи, утворені в архейську і протерозойську ери (1,5-4 млрд. р) і молоді платформи утворені 500 млн. р. тому.

     Платформам відповідають рівнини, а областям складчастості (рухомим областям, сейсмічним поясам) – гори.

       Якщо одна ділянка піднімається відносно сусідніх, то утворюється горст, якщо опускається – грабен.

Склад, будову й історію розвитку Землі вивчає наука геологія.

      Земна кора складається з мінералів і гірських порід, яких у природі існує кілька тисяч видів. Мінерали й гірські породи різняться між собою кольором, твердістю, будовою, температурою плавлення, розчинністю у воді та іншими властивостями.

        Мінерали – однорідні тіла, складені однією речовиною.

        Найпоширеніший мінерал – вода.

        Найтвердіший – алмаз.

        Гірські породи – складні утворення, складаються з багатьох мінералів.

        За походженням їх поділяють на магматичні, осадові і метаморфічні.

      Магматичними називають породи, що утворені з магми. Магма (з грецької – “густа мазь”) – вогненно-рідка розплавлена маса, що формується в мантії. Піднімаючись, розпечена до 1000 0С магма, повільно остигає. На великих глибинах вона остигає сотні і навіть тисячі років! У товщах земної кори магма може затверднути на глибині, як вода під час замерзання. Тоді утворюються глибинні магматичні породи. До них належать, наприклад, граніти. Якщо ж магма досягає поверхні і виливається, то вона позбавляється розчинених у ній газів і перетворюється на лаву. Під час застигання лави утворюються вивержені магматичні породи. Так виникли поширені на нашій планеті базальти. Магматичні породи (габро, лабрадорит, польові шпати та ін.) здебільшого тверді, важкі й щільні.

     Осадові породи утворюються на поверхні земної кори. Вони виникають в результаті осідання речовин на дні водойм або нагромадження на суходолі. Цими породами вкрито ¾ поверхні материків. Осадові породи бувають уламкового, органічного й хімічного походження.

       Уламкові породи утворюються з уламків різних порід внаслідок руйнування (вивітрювання, розмиву) поверхні. Утворений уламковий матеріал текучі води, льодовики, вітер зносять у моря, озера, зниження суходолу. При цьому уламки різної величини і форми розбиваються, подрібнюються, згладжуються. Так утворюються щебінь, галька, гравій, пісок, глина. На дні океанів і морів, де найбільше осідає уламкового матеріалу, під тиском все нових й нових пластів він ущільнюється і перетворюються на значно твердіші осадові породи. Так пісок стає пісковиком, глина – глинистим сланцем.

      Органічні породи складаються в основному з решток організмів – залишків відмерлих рослин і тварин, що нагромадилися за мільйони років на дні водойм. Наприклад, крейда і вапняк утворилися з черепашок і панцирів морських організмів. Кам’яне вугілля утворили відмерлі дерева, що росли мільйони років тому. А торф і нині утворюється в болотах із трав’янистих рослин. Органічне походження мають і нафта, горючі гази, бурштин.

         Хімічні породи – це наслідок випадання речовин в осад із водних розчинів. Так випадають і скупчуються на дні водойм кам’яна й калійні солі. Утворюються із водних розчинів також гіпс, кремній, доломіт, вапняк та ін.

    Метаморфічні породи. Слово “метаморфізм” означає “перетворення”. Перетворення з породами відбувається тоді, коли змінюються умови їх залягання в порівнянні з тими, при яких вони утворилися. Так, внаслідок повільного прогинання земної кори осадові й магматичні породи стають похованими під товщами нових нашарувань. Вони опиняються на великій глибині під дією високих температур і тиску. Тоді породи нагріваються, стискуються і перетворюються (метаморфізуються) – набувають нових властивостей.

       Наприклад, пухкий пісок стає твердим кварцитом, крихкий вапняк – міцним мармуром, граніт – гнейсом. Гірські породи, що зазнали таких змін, називають метаморфічними.

        При підняттях земної кори метаморфічні й магматичні породи опиняються на поверхні. Тоді вони руйнуються і стають осадовими уламковими породами.

         Корисні копалини – гірські породи і мінерали, які використовуються людиною у народному господарстві. Залежно від господарського використання: паливні, рудні (металеві) і нерудні (неметалеві). 

       Землетруси – це підземні поштовхи, що супроводжуються коливаннями земної поверхні. Їх викликають внутрішні сили Землі, що рухають літосферні плити. Ці сили спричиняють глибинні розриви земної кори. В зоні розриву миттєво зрушується земна кора. Упродовж кількох секунд товщі гірських порід зміщуються на кілька сантиметрів або навіть метрів у горизонтальному або вертикальному напрямках. Це породжує раптовий підземний поштовх.

      Місце в надрах, де виникає розрив і зміщення земної кори, називається осередком (гіпоцентром) землетрусу. Він може розташовуватися на різних глибинах – від кількох десятків до 700 км. Від глибини залежить сила струсу земної поверхні: чим глибше, тим слабше. Від осередку в усі боки поширюється потужна сейсмічна хвиля. Поширюється коливання гірськими породами дуже швидко – до 7 км/с.

      Над осередком на поверхні Землі знаходиться епіцентр землетрусу (з грецького “епі” – над). В епіцентрі сила поштовхів найсильніша. З віддаленням від нього вона зменшується. Сейсмічна хвиля охоплює величезні площі. Якщо епіцентр землетрусу розташовується на дні моря, то виникають моретруси. Тоді великі ділянки дна можуть швидко опуститися. Це в свою чергу спричиняє потужні велетенські хвилі – цунамі. Вони з великою руйнівною силою обрушуються на узбережжя, знищуючи все на своєму шляху.

        Для оцінювання їх сили використовують 12-бальну шкалу (шкалу Ріхтера). Поштовхи силою в 1–3 бали відносять до слабких (їх відчувають тільки сейсмографи). Землетруси силою в 6 балів вважаються сильними (спостерігаються легкі пошкодження будівель), в 7 – дуже сильними (тріскаються будівлі), в 11–12 балів – катастрофічними (руйнується майже все). Щороку на Землі стається близько 100 тис. землетрусів. Катастрофічні землетруси бувають рідко – в середньому раз на кілька років. Щорічно в світі від них гине близько 10 тис. людей.

       Землетруси вивчає наука сейсмологія. В різних країнах світу сейсмологи проводять спостереження за поведінкою земної кори. Їм допомагають прилади-сейсмографи.

          Землетруси виникають на межах літосферних плит, у місцях їх розривів і зіткнення – вдовж розломів земної кори. Часто такі місця збігаються з гірськими районами (гори Кавказу, Середньої Азії, Північної і Південної Америки). Вони зосереджені в сейсмічних поясах Землі – Тихоокеанському, Середземноморському і Атлантичному. В Україні землетруси бувають у Карпатах (силою до 9 балів) і Криму (до 7 балів).

    Після виверження вулкана можуть утворюватися гарячі джерела, гейзери, грязьові вулкани. Ці явища пов’язані з остиганням вулканічного осередку, що живив вулкан. Тривають вони тисячоліттями.

    Гарячі джерела утворюються в тих районах, де неглибоко залягає ще неостигла магма. Своїм теплом вона нагріває підземні води. Через тріщини в земній корі вони можуть спокійно витікати на поверхню. Температура води в джерелах – понад +70 0С. У воді зазвичай розчинено багато мінеральних речовин, тому вона є лікувальною. На базі джерел працюють санаторії і водолікарні. Наприклад, відомий в усьому світі курорт Карлові Варі в Чехії використовує мінеральні джерела, що зігріваються підземним теплом згаслого вулкана.

        Гейзери – це джерела, що періодично викидають фонтани гарячої води й пару. Стовпи води здіймаються завдяки тиску перегрітої пари й газів під землею. Висота фонтану досягає десятків метрів. Наприклад, Великий гейзер (Ісландія) фонтанує на висоту 30 м через кожні 24 год. Гейзери поширені також у Новій Зеландії, США (Єллоустонський національний парк), на Камчатці (Долина гейзерів). 

          Грязьові вулкани нагадують зменшені діючі моделі справжніх вулканів. Тільки в таких міні-вулканчиках на поверхню під тиском вулканічних газів виштовхується не лава, а гаряча грязь. Їх конуси дійсно мініатюрні – 1 – 2 м. Виверження відбувається більш-менш спокійно. Грязьові вулкани поширені на Камчатці, островах Ява і Сицилія, а в Україні на Керченському півострові.

        Земну поверхню формують не тільки внутрішні процеси, а й зовнішні. До них належать вивітрювання, робота вітру, поверхневих і підземних вод, моря, льодовиків. Ці процеси, на відміну від внутрішніх, відбуваються на поверхні або у верхній частині земної кори. Зовнішні сили називають екзогенними.

     Відрізняються зовнішні процеси і тим, що черпають енергію не всередині планети, а зовні. Вони “використовують” енергію Сонця (сонячне тепло), силу земного тяжіння, життєдіяльність організмів. Зовнішні процеси виконують одночасно і руйнівну, і творчу роботу. Нерідко їх називають скульпторами поверхні. Вони розсікають, обточують, шліфують моноліти, утворені внутрішніми процесами.

       Воно охоплює майже всю поверхню планети і є найпоширенішим з усіх зовнішніх процесів. Розрізняють фізичне, хімічне і органічне вивітрювання.

      Фізичне вивітрювання – це руйнування гірських порід до уламків під впливом різких коливань температури та замерзання води в тріщинах. Особливо активно воно відбувається там, де значні контрасти добових температур – у пустелях і горах.

   Хімічне вивітрювання – це руйнування гірських порід під дією повітря, води і розчинених у ній речовин. Вони здатні роз’їдати породи, тим самим утворюючи з них нові мінерали і породи. Так, твердий польовий шпат перетворюється на м’яку глину. Найбільш інтенсивно хімічне вивітрювання відбувається в районах з вологим і теплим кліматом.

    Органічне вивітрювання – це руйнування гірських порід організмами. Найчастіше його починають бактерії, мохи і лишайники, які оселяються на породах. Корені рослин, потрапляючи у тріщини порід, також сприяють розтріскуванню. Серед тварин відчутно впливають на породи землерийні, дощові черви, мурашки та ін.

    Вітер виконує три види роботи: руйнівну, транспортну і творчу. Руйнівна робота виявляється у видуванні й розвіюванні пухких порід. Вітер може здувати величезні маси порід і ґрунту. Транспортна робота полягає в перенесенні вітром уламків порід на великі відстані. Творча (акумулятивна) робота вітру – це відкладання перенесених уламків і утворення різноманітних еолових форм поверхні (за іменем міфічного давньогрецького бога вітрів Еола). Всюди, де є пісок, формуються брижі – дрібні піщані валики, об’єднані в ланцюжки. На узбережжях морів, у долинах річок вітер нагортає дюни – піщані горби висотою 10–20 м, рідко –100 м. В Україні вони поширені в долині Дніпра, на узбережжях Чорного й Азовського морів. У піщаних пустелях утворюються бархани – горби з піску заввишки 70–150 м у вигляді півмісяця. Їх багато в пустелях Сахарі, Кизилкум, Каракуми. Дюни і бархани, гнані вітром, постійно переміщуються і за рік можуть “пройти” сотні метрів.

      Поверхневі води – тимчасові (що утворюються після сильних дощів або танення снігу) і постійні (річки) потоки – здійснюють велику роботу і змінюють поверхню. Руйнівна робота поверхневих вод полягає в розмиванні порід. Цей процес називають ерозією (від латинського ерозіо – роз’їдання). Тимчасові потоки води прорізають на поверхні вимоїни – заглиблення в 1–2 м. Якщо вимоїни не закріплені корінням рослин, то після чергових злив поглиблюються і розширюються. У результаті вимоїни перетворюються на яри. Яри ростуть після кожного дощу. З часом ерозія зменшується. Схили яру стають положистими. На них виростають трави й кущі. Тоді яр поступово перетворюється на балку, що далі вже не росте. Спричиняють виникнення вимоїн і ярів рясні опади та наявність гірських порід, що легко розмиваються. Річки ж виорюють собі витягнуті заглиблення – річкові долини, а також розмивають береги. Крім того, вони переносять і відкладають зруйнований матеріал у руслі та гирлі річки.

         Підземні води розчиняють деякі гірські породи, наприклад вапняк, крейду, гіпс, сіль. Внаслідок цього під землею утворюються порожнини – печери. Вимивання й винесення підземними водами пухких порід зумовлює просідання поверхні та утворення западин. Вони неглибокі і нагадують блюдця. В Україні такі западини є в лісостепу і степу, тому ці форми рельєфу називають степовими блюдцями (подами).

           Руйнівну роботу моря забезпечують удари хвиль (прибою) об берег. Під час штормів ударна сила хвиль найсильніша біля крутих берегів. Численні удари хвиль утворюють у березі ніші. Згодом частина берега, що нависає над нею, обвалюється. Хвилі підхоплюють уламки і бомбардують ними новоутворений уступ, руйнуючи його з ще більшою силою. Берег поступово відступає углиб суходолу, а великі уламки порід подрібнюються. Такий процес має назву - абразія.

      Водночас відбувається творча робота моря - акумуляція. Морські хвилі переносять і відкладають уламки порід, утворюючи смуги пухких наносів – пляжі. Вони бувають піщані, черепашникові, галечникові. Іноді хвилі вздовж берега намивають вузькі коси. Наприклад, в Україні коса Арабатська стрілка утворилася уздовж узбережжя Азовського моря.

         Діяльність льодовиків, що вкривають вершини гір і полярні райони, схожа на роботу поверхневих вод. Сповзаючи, льодовики шліфують поверхню та виорюють заглибини. Під час руху в льодовик вмерзають різні уламки порід, які переміщуються разом з ним. Коли край льодовика тане, все, що він приніс, відкладається. Ці відклади називаються мореною.

        Люди руйнують поверхню, коли видобувають корисні копалини, розорюють сільськогосподарські угіддя, будують різні споруди й шляхи. Людина створює на поверхні рукотворні (неприродні) форми – заглибини-кар’єри, а біля шахт виростають горби з пустої породи – терикони, підвищення у вигляді насипів тощо. 

  Сукупність нерівностей земної поверхні називається рельєфом. Різноманітний рельєф – це результат взаємодії внутрішніх процесів, що створюють нерівності, і зовнішніх, які намагаються їх вирівняти. Якщо уявити поверхню Землі без океанічної води, то побачимо найбільші нерівності земної кори: западини океанів і материки, що здіймаються над ними. Вони визначають “обличчя” планети, тому їх називають планетарними формами рельєфу. І на материках, і на дні океанів основними формами рельєфу є рівнини і гори. Їх ускладнюють менші форми – горби і долини, пагорби й яри, борозни й купини та ін.

       Рівнини бувають плоскими і горбистими. Поверхня плоских рівнин рівна, на ній немає помітних підйомів і спусків. Є горбисті рівнини, де підвищення чергуються зі зниженнями. Проте такі нерівності мають відносну висоту не більше 200 м.        

     Отже, рівнини – це відносно рівні ділянки земної поверхні з невеликими коливаннями висот. Більшість рівнин земної кулі величезні за розмірами.

      За висотою над рівнем моря серед рівнин розрізняють низькі (низовини), підвищені (височини) і високі (плоскогір’я).

          Низовини мають абсолютні висоти до 200 м. На земній поверхні є низовини, що розташовані навіть нижче рівня моря, Прикаспійська низовина лежить на 28 м нижче рівня моря.

           Височини – це рівнини з абсолютними висотами від 200 до 500 м.

      Плоскогір’я – це теж рівнини, тільки достатньо високі – понад 500 м над рівнем моря.

          Рівнинний рельєф України створюється чергування низовин і височин.

    Рівнини можуть утворюватися внаслідок підняття і звільнення від води морського дна. Таке спостерігається під час вертикальних рухів земної кори. Такі рівнини називають первинними, Причорноморська низовина колись була ділянкою дна Чорного моря.

        Вторинні рівнини утворюються по-різному. Одні з них, створені наносами річок (пісками, суглинками), що довгий час нагромаджувалися у зниженнях земної кори. Їх поверхня плоска або слабохвиляста. Так, Месопотамська низовина утворена відкладами річок Тигру й Євфрату. Рівнини можуть виникати і на місці гір, коли під дією зовнішніх процесів руйнуються їх вершини і схили, а улоговини заповнюються уламками. Тоді гірська місцевість поступово вирівнюється і перетворюється на горбисту рівнину. Прикладом може слугувати Казахський дрібносопковик – висока рівнина, серед якої здіймаються окремі залишки гірських масивів. В Україні такою рівниною є Донецький кряж. 

    Гори різко підносяться на значну висоту над прилеглою поверхнею. Окрема гора має підошву, схили і вершину. Схили можуть бути круті або пологі. Вершини – найвищі частини гір – бувають округлими, загостреними, плоскими.

     Поодинокі гори в природі трапляються рідко. Зазвичай вони об’єднуються у великі групи – гірські країни. Гірська країна займає велику площу і простягається на сотні, а іноді на тисячі кілометрів. У ній простежуються гірські хребти – лінійно витягнуті групи гір. Найвища частина хребта називається гребінь. Хребти розділені поздовжніми зниженнями – гірськими долинами. Зручне для переходу зниження в горах називається перевалом. Гори здіймаються на значну висоту, іноді до кількох кілометрів.

        Їх розрізняють за утворенням, віком, висотою.

     Гори виникають на рухомих ділянках земної кори. Розрізняють складчасті, складчасто-брилові, вулканічні гори.

  Складчасті гори являють собою товщі гірських порід, що під дією внутрішніх сил вигнулися в гігантські складки. Так зминаються краї літосферних плит під час їх зближення. Складчастими є Кримські гори, Карпати, Альпи, Гімалаї, Анди.

    Складчасто-брилові гори виникли на ділянках земної кори, де в далекому минулому вже існували складчасті гори. Давні гори з часом зруйнувалися і поступово перетворилися на горбисті рівнини. Земна кора там втратила пластичність і набула стійкості. А коли знову відбувалися горотворчі процеси, товщі порід розкололися на брили. Так утворилися Уральські гори, Тянь-Шань.

   Вулканічні гори – результат виверження вулканів. Розтікаючись, лава формує підняття у вигляді конусів, куполів або щитів. Так можуть утворюватися поодинокі гори, наприклад, Кіліманджаро в Африці. Якщо вулканічні гори зливаються своїми підошвами, то формуються вулканічні хребти, наприклад Вулканічний в Українських Карпатах.

    За віком гори можуть бути молоді й старі. Молоді гори утворилися за геологічними мірками недавно – протягом останніх 25 млн років (у кайнозойську еру - альпійську епоху горотворення). Молодими є складчасті гори. Вони, як правило, високі з крутими схилами (Альпи, Гімалаї). Вік старих гір може перевищувати 300–400 млн років. Вони невисокі (Уральські, Скандинавські гори). Гори України, незважаючи на середню висоту, належать до молодих за віком.

   За висотою над рівнем моря розрізняють гори низькі, середньовисокі і високі.

    Низькі гори мають порівняно незначну абсолютну висоту – до 1000 м. Їх вершини округлі або плоскі, а схили пологі. Такими є більшість хребтів Кримських гір. Середньовисокі гори сягають висот від 1 000 до 2 000 м. Карпати (г. Говерла (2 061 м) – найвища вершина в Україні). Високі гори здіймаються більш як на 2 000 м. Їх вирізняють гострі вершини, вкриті снігом та льодом, і круті скелясті схили. Найвищі вершини високих гір перевищують 8 000 м. Таких вершин – 14 і всі вони розташовані в горах Азії. Найвищими горами Землі є Гімалаї. Їх назва означає “оселя снігів”. Саме там зосереджені 12 “восьмитисячників”, серед яких і найвища вершина нашої планети – Джомолунгма (Еверест) заввишки 8 850 м.

    Рельєф дна Світового океану похований під товщею води. Розрізнити нерівності на ньому можна за глибинами. Вимірюють їх ехолотом. Цей прилад із судна посилає у воду звукові сигнали. Вони досягають дна, відбиваються від нього і повертаються назад. Дослідники фіксують час, протягом якого звук пройшов до дна і назад. Знаючи швидкість поширення звуку у воді (1 500 м/с), можна визначити глибину океану. Нині на допомогу прийшли космічні й підводні апарати, здатні фотографувати дно океанів.

    Частини океанічного дна: підводна окраїна материків, ложе і серединно-океанічні хребти.

    Частина материкової земної кори продовжується під водами океанів. Тому ця частина дна й отримала назву підводної окраїни материків. Уздовж узбережжя материків тягнеться шельф (материкова обмілина). Ця ділянка справді мілководна: до 200 м завглибшки. Шельф є підводною слабо нахиленою рівниною. Його ширина різна. Шельф вкритий осадовими уламковими породами, принесеними річками з суходолу.

      Глибше, до 2000 м, розташовується материковий схил. Це досить крутий уступ. У багатьох місцях він порізаний глибокими долинами. Нижня частина схилу має вигляд хвилястої нахиленої рівнини.

     Там, де материковий схил переходить до ложа океану, розташовуються глибоководні моря. З боку океану їх обрамляють ланцюги островів. Такі острови є величезними підводними хребтами, вершини яких здіймаються над водою. До островів прилягають глибоководні жолоби. Це довгі й вузькі западини з крутими схилами, що мають значні глибини (понад 6 000 м). Яскравим прикладом такого поєднання є Охотське море, Курильські острови і Курило-Камчатський жолоб. Перехідні зони є поясами високої сейсмічності. Там часто бувають землетруси й виверження вулканів. І тільки за жолобами починається ложе океану.

        Ложе океану – це центральна найбільша частина дна Світового океану. Його глибин сягають 4 000–6 000 м. Ложе має земну кору океанічного типу. Рельєф ложа є поєднанням гігантських рівнин – улоговин. У їх центральних частинах шар осадових порід дуже тонкий. Він утворений вулканічним пилом, скелетами морських організмів. Нагромаджується він дуже повільно: 1 мм за тисячу років. Іноді в улоговинах височать конуси підводних вулканів. Діючі – вивергають лаву, що осідає на дні. Згаслі вулкани мають плоскі вершини (гайоти), їх вирівнюють морські течії. Улоговини розділені гірськими хребтами.

       Майже посередині океанів проходять валоподібні підняття океанічної кори. Їх називають серединно-океанічними хребтами. Це грандіозні гірські споруди. Вони безперервною широкою смугою простягаються дном усіх океанів, утворюючи ланцюг завдовжки майже 70 000 км. Висота хребтів відносно дна перевищує 3 000 м. Серединноатлантичний хребет поділяє ложе Атлантичного океану на дві частини.

      Серединно-океанічні хребти розсічені уздовж глибокою ущелиною з крутими схилами (рифти). Її дно перетинають тріщини, з яких виливається лава. На схилах скупчуються вулкани. Вершини вулканічних гір іноді досягають поверхні океану й утворюють острови із застиглої лави (наприклад, о. Ісландія). Це свідчення того, що серединно-океанічні хребти є зонами вулканізму й землетрусів.

    Унікальним об’єктом, відомим в усьому світі, є Великий Каньйон Колорадо у США. Цю гігантську ущелину в гірських породах плато Колорадо виробила однойменна річка. Каньйон має стрімкі, майже вертикальні стіни. На них добре видно верстви порід, що розташовані уступами різної форми. Каньйон Колорадо є частиною – національного парку.

   В Україні є багато унікальних об’єктів. Так, Карадазький заповідник, що на Південному узбережжі Криму, називають геологічним музеєм під відкритим небом. Там охороняється гірський масив Карадаг (Чорна гора). Він є згаслим вулканом юрського періоду (млн років тому). Геологічний заказник гора Аюдаг (Ведмідь-гора) також розташований у Криму. Гора має куполоподібну форму і своїми обрисами нагадує нахиленого ведмедя, що п’є воду з моря. Аюдаг – це “вулкан, що не відбувся”: магма там не змогла вирватися на поверхню і застигла у товщах гірських порід.

   Пам’яткою природи оголошена сопка Джау-Тепе – великий грязьовий вулкан заввишки 122 м над рівнем моря, що на Керченському півострові.

   Своєрідною пам’яткою є Дружківські скам’янілі дерева у Донецькій області. Близько 20 млн. років тому стовбури араукарії були занесені пісками, скам’яніли і збереглися до наших днів.

     Охороні підлягають і печери. Багато їх на Поділлі. Там розташована найбільша у світі печера в гіпсах – Оптимістична, загальна довжина підземних лабіринтів якої складає 201 км. Найбільшою у Криму є Червона печера (Кизил-Коба) – майже 14 км.