Готуйся серйоЗНО
до географії

(за підручником Бойко В.)

 ПОЛІТИЧНІ ТА ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОБЛЕМИ 

ПРОБЛЕМА ВІЙНИ І МИРУ

   Упродовж багатьох століть на розвиток людського суспільства впливали дві протилежні політичні тенденції — створення світових імперій і формування національних держав. Друга тенденція почала домінувати в Новий час і остаточно перемогла у XX ст. Боротьба цих двох напрямів світового політичного розвитку призводить до конфліктів між країнами, що їх часто вирішують за допомогою воєн, які двічі у ХХ ст. переростали у світові. Саме світові війни, що призвели до колосальних людських і матеріальних втрат у більшості країн, показали, що політичні проблеми світу слід розв’язувати мирним шляхом і об’єднаними зусиллями. Для цього після Першої світової війни було створено Лігу Націй, а після Другої світової — Організацію Об’єднаних Націй. Діяльність ООН спрямована переважно на розв’язування проблеми миру і роззброєння, відвернення нової світової війни.

   У другій половині ХХ ст. було створено ядерну зброю й ракетну техніку, нагромаджено хімічні й біологічні засоби масового знищення людей. Тоді виникла реальна загроза винищення цілих країн і континентів у разі розв’язання третьої світової війни. Світові запаси зброї достатні для багаторазового знищення всього живого на Землі. Для контролю над ядерною зброєю у 1970 р. набув чинності міжнародний «Договір про нерозповсюдження ядерної зброї» (ДНЯЗ). Згідно з ним ядерними державами було визнано США, Францію, Велику Британію, Китай і тодішній Радянський Союз (тепер Росію як його правонаступницю). Нині учасниками ДНЯЗ є майже всі країни світу, не приєдналися — Індія, Пакистан, КНДР (які не входять до офіційного «клубу ядерних держав», але визнали, що мають ядерну зброю) та Ізраїль (імовірно має). Таким чином, фактично ядерною зброєю володіють близько десятка країн світу. Водночас приблизно 30 країн входять до групи так званих латентних ядерних держав, що не мають ядерної зброї, але здатні її створити. Вони утримуються від набуття ядерного статусу через політичну і військову недоцільність. Це країни, у яких розвинена ядерна енергетика і провадяться наукові ядерні дослідження (Аргентина, Бразилія, Канада, Німеччина, Швеція, Швейцарія, Республіка Корея, Японія та ін.). Одну з таких країн — Іран — світове співтовариство підозрює в розробленні ядерної зброї. Водночас чотири країни, що володіли свого часу ядерною зброєю, відмовилися від неї: Південна Африка (провела єдине випробування ядерної бомби, після чого згорнула програму її виробництва), Україна, Білорусь і Казахстан (мали ядерну зброю, що залишилася після розпаду СРСР, яку за домовленістю було вивезено до Росії). Наприкінці XX ст., коли припинилася «холодна війна» між двома суспільними світовими системами, зникла загроза світового ядерного конфлікту. 

ПОЛІТИЧНІ Й ЕТНІЧНІ РЕГІОНАЛЬНІ КОНФЛІКТИ

 На сьогодні небезпека криється в регіональних конфліктах (між державами й народами в певних регіонах) і локальних протистояннях (у межах окремих держав). Останні також часто набувають регіонального характеру, тому що в них утягуються сусідні держави (нерідко саме через їхнє втручання ці конфлікти й розпочинаються). Більшість нинішніх регіональних конфліктів виникає на етнічному й релігійному підґрунтях. Особливо часто вони спалахують у смузі, що тягнеться від Балканського півострова через Близький Схід, Кавказ до Центральної і Південної Азії. Там протистояння, спричинене національно-етнічним самовизначенням народів, підсилюється їх належністю до різних віросповідань. Це смуга неодноразових і тривалих зіткнень християн з мусульманами (у країнах колишньої Югославії, на Кавказі, Кіпрі, у Лівані), мусульман з юдеями (арабо- єврейський конфлікт у Палестині), мусульман-шиїтів з мусульманами-сунітами (Сирія, Ірак), мусульман з індуїстами (на півночі Індії), індуїстів з буддистами (у Шрі-Ланці), буддистів з мусульманами (у М’янмі). Згасання чи «замороження» одних конфліктів чергується з появою інших (війна в Сирії, у яку втягнулися США, держави Західної Європи й Росія). Збройним протистоянням супроводжується боротьба курдів за національно- політичне самовизначення (етнічна територія цього 30-мільйонного народу перетнута кордонами чотирьох держав — Туреччини, Сирії, Іраку й Ірану). Триває воєнний етнічно-релігійний і політичний конфлікт в Афганістані.

   Ареною міжетнічного протистояння став регіон Африки на південь від Сахари, у якому проживає багато племен і народів. Причиною спалахів насильства є не лише колоніальне минуле і штучні кордони молодих держав. Узурпація влади в руках керівництва держави чи верхівки якогось племені, боротьба за воду, пасовища чи інші ресурси — аж ніяк не повний перелік причин, що призводять до кривавих сутичок і воєн. 

МІЖНАРОДНИЙ ТЕРОРИЗМ

    Регіональні конфлікти, релігійне протистояння й етнічні війни часто стають причиною міжнародного тероризму, який «розширює» географію конфліктів і залучає до них інші країни й народи. Задля досягнення політичної чи економічної мети терористи не гребують захопленням заручників, масовим убивством невинних людей, організацією інших протиправних дій на території різних держав. Їх виконавцями доволі часто стають релігійні екстремісти й фанатики, дії яких зазвичай спрямовані проти мирного населення розвинених держав. Значна частина терористичних актів у різних куточках світу спрямована проти туристів. Організатори злочинів не приховують, що в такий спосіб намагаються зменшити, а то й зупинити потоки туристів, які для країн є відчутним чинником економічного зростання. Туреччина, Єгипет, Ізраїль, Індонезія, США, Іспанія, Франція, Велика Британія, Бельгія, Німеччина — і це не повний перелік країн, які відчули на собі наслідки терористичних актів. Міжнародний тероризм набуває нових форм і можливостей в умовах глобалізації, сучасних міжнародних інформаційних, економічних і фінансових зв’язків. Небезпекою для світу є можливий доступ терористичних організацій до зброї масового знищення. У світі є країни, уряди яких явно чи приховано підтримують терористичні організації, надають їм свої території для створення баз, заохочують політику тероризму у міжнародних відносинах. 

ГІБРИДНІ ВІЙНИ

   У ХХІ ст. виникло поняття гібридної війни. Так називають війну, основним інструментом якої є не прямі воєнні дії держави-агресора, а створення нею у державі-жертві внутрішніх конфліктів із подальшим їх використанням для досягнення політичних цілей. Метою країни-агресора є послаблення уряду іншої країни, зміна напряму її політичного розвитку чи скасування ухвалених нею рішень. Складниками гібридної війни є інформаційна й економічна війни, підтримка сепаратизму й тероризму на території іншої держави, сприяння створенню там збройних формувань (повстанців, партизанів, ополченців) та їх озброєння. Водночас сторона-агресор публічно заявляє про свою непричетність до конфлікту.

  Активно вдається до гібридної війни Росія, насамперед щодо пострадянських країн. Засобами тиску на них є створені за її участі зони «заморожених» чи відкритих збройних конфліктів: Придністров’я — на території Молдови, Абхазія і Південна Осетія — Грузії, Донбас — України, Нагірний Карабах — Азербайджану. Уряди низки країн підозрюють Росію в застосуванні методів гібридної війни — у спробах впливати на внутрішню і зовнішню політику держави через втручання у вибори (зокрема шляхом кібератак), фінансуванні окремих політиків, підготовку державних переворотів (лише у 2016 – 2017 рр. такий «російський слід» було виявлено у США, Франції, Чорногорії).

   Розв’язання глобальних політичних та етнічних проблем потребує рішень і кропіткої роботи всього світового співтовариства. Воно можливе лише за умови ліквідації чи хоча б зменшення гостроти першопричин цих проблем. 

 До таких причин належать: тоталітарні режими і фанатичні очільники держав, утиски етнічних і релігійних меншин, соціально-економічна відсталість країн і народів. ООН, міжнародні регіональні організації (такі як ОБСЄ — Організація з питань безпеки і співробітництва в Європі), окремі держави докладають чимало зусиль для розв’язання міжнародних суперечок мирними засобами (ухвалення рішень на спеціальних засіданнях і самітах, схиляння учасників конфлікту до переговорів, посередництво між ними, залучення міжнародних миротворчих сил). Інколи міжнародні організації чи групи країн застосовують методи силового тиску на державу-агресора (запровадження економічних і політичних санкцій, як це було у випадках з Лівією, Іраном, Росією; проведення воєнних операцій силами НАТО чи спеціально створених коаліцій держав — у колишній Югославії, Іраку, Афганістані). Активну участь у врегулюванні міжнародних конфліктів бере Україна (посередництво, відправка контингентів миротворчих сил тощо). Сьогодні Україна сама потребує активного заступництва міжнародного співтовариства для припинення російської агресії й деокупації Криму і територій на Донбасі. 

ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОБЛЕМИ

    Глобальну демографічну кризу визначають два протилежні процеси: старіння націй у країнах з високим рівнем економічного розвитку та постсоціалістичних країнах і демографічний вибух (швидке неконтрольоване зростання кількості населення) у країнах, що розвиваються. Ще один аспект демографічної проблеми — так званий міський вибух. Це прискорена і невпорядкована урбанізація, здебільшого у країнах, що розвиваються. Таке явище супроводжується появою міських нетрів — кварталів, де в занедбаних або нашвидкуруч збудованих житлах селиться біднота. Цей процес називають хибною урбанізацією.

  Подолання глобальної демографічної кризи вимагає проведення країнами демографічної політики, утілення якої залежатиме від конкретних проблем. Наприкінці XX ст. — на початку ХХІ ст. (до 2016 року включно) у країнах Європи, США, Канаді, Австралії, Японії та деяких країнах, що розвиваються (Куба, Уругвай), природний приріст не перевищував 5 ‰ на рік, а в низці європейських країн цей показник був від’ємним. Зниження показників народжуваності призводить до зменшення кількості населення працездатного віку, депопуляції (зменшення загальної кількості) у майбутньому і значного зростання частки літніх людей. Новий тип вікової структури спричиняє проблеми економічного, політичного і культурного характеру. Тому головним напрямом демографічної політики цих країн є пошук шляхів стимулювання народжуваності. Такою є демографічна політика й України, яка впродовж чверть століття має від’ємний природний приріст населення.

    У великій групі країн Африки, Південної і Південно-Західної Азії, Океанії, низці країн Центральної і Південної Америки зберігаються традиції високої народжуваності і відповідно середньорічний природний приріст становить 15 – 25 ‰, а в країнах Тропічної Африки — близько 30 ‰. Це зумовлює швидке зростання кількості населення, що в багатьох країнах цих регіонів призводить до загострення соціально-економічних проблем: надто повільне підвищення рівня доходів населення або його зниження, швидкі темпи розвитку хибної урбанізації, збільшення кількості безробітних, недоїдання і голод, зростання чисельності неграмотних, погіршення медичного обслуговування. У такій ситуації необхідні розумні кроки щодо обмеження народжуваності, пошук шляхів розв’язання нагальних соціальних проблем.

   Глобальність демографічних проблем полягає в тому, що вони не можуть бути локалізовані в якомусь певному регіоні, а надмірне зростання кількості населення в окремих країнах може спричинити помітні зміни на геополітичній арені всього світу. Зокрема, унаслідок масових міграцій населення — «нового великого переселення народів» — із країн, що розвиваються, в економічно розвинені країни.

ЕКОНОМІЧНІ ТА ПРОДОВОЛЬЧІ ПРОБЛЕМИ ЛЮДСТВА 

ЕНЕРГЕТИЧНА І СИРОВИННА ПРОБЛЕМИ

  Ці глобальні проблеми мають багато спільного. Це насамперед стосується надійного забезпечення людства паливом, енергією і сировинними ресурсами. Вперше вони проявилися в глобальному масштабі у 1970-х роках, коли внаслідок різкого зростання цін на паливо й сировину людство зіткнулося зі світовою енергетичною, а відтак — і сировинною кризами. Згодом ціни знизилися, криза відступила, а згадані проблеми залишилися.

  Енергетична і сировинна проблеми спричинені недостатніми обсягами запасів природних ресурсів, з одного боку, та швидким ростом їх споживання, а відповідно й видобутку, з іншого. Звичайно, обсяги запасів унаслідок розвідки можна збільшувати, а споживання — зменшувати, однак багато ресурсів (насамперед мінеральних) є вичерпними, тому людство постійно стикається з цими проблемами. У пошуках нових запасів сировини доводиться експлуатувати родовища зі складними гірничо-геологічними умовами залягання корисних копалин, у віддалених важкодоступних районах (Сибір у Росії, Канадська Арктика, пустелі Африки й Австралії), з низьким умістом корисних компонентів у рудах (на мідних родовищах США вміст міді знизився із 30 % до 0,5 %). Це призводить до здорожчання сировини та енергії.

    Проблема виснаження природних ресурсів тісно переплетена з проблемою погіршення стану довкілля: експлуатація ресурсів супроводжується руйнуванням і забрудненням навколишнього середовища.

    Шляхами розв’язання глобальних сировинної та енергетичної проблем є:

• продовження геологічного пошуку мінеральної сировини. Пошукові роботи поширюються в нові місця суходолу, виходять на шельф, материковий схил і ложе Світового океану, глибина пробурених свердловин сягає 6 000 м і більше. Унаслідок відкриття нових родовищ ресурсозабезпеченість людства з багатьох видів сировини зросла;
• розроблення нових технологій видобутку і виробництва палива. Їх результатом став видобуток газу і нафти зі сланців («сланцева революція» у США), нафти — з нафтових пісків (Канада). Про можливість видобутку газу з газогідратів (льоду з «вмерзлим» у нього газом, який поширений на дні та в надрах дна Світового океану) заявили в Японії та Китаї;
• раціональне (повніше, а головне — комплексне) використання видобутих з надр Землі мінеральних ресурсів. Наприклад, у кольоровій металургії водночас із міддю вилучають цінні компоненти і на їх основі виробляють понад 20 видів продукції;
• здійснення політики ресурсозбереження і зниження матеріало- й енергомісткості виробництва;
• заміна багатьох видів природних матеріалів на штучні й синтетичні. Однак більшість з них є складними хімічними сполуками, нерідко токсичними і канцерогенними. Тому зберігається тенденція до ширшого використання екологічно безпечних матеріалів на основі відновлюваних біологічних ресурсів (деревина, натуральні волокна, шкіра) та найбільш розповсюджених корисних копалин (будівельне каміння, пісок, глина);
• використання вторинних матеріалів. Наприклад, «малі» країни Західної Європи переробляють майже 90 % щорічного надходження брухту, до 70 % макулатури і багатьох видів пластмас, понад 80 % побутового сміття (Швеція, яка спалює сміття задля виробництва енергії, імпортує його із сусідніх країн);
• використання відновлюваних джерел енергії — сонячної, вітрової, припливної, хвильової, внутрішнього тепла Землі, енергії біомаси, які стають альтернативою традиційному викопному паливу. 

ПРОДОВОЛЬЧА ПРОБЛЕМА

      Ця проблема полягає у спроможності Землі прогодувати теперішнє і майбутні покоління. Декларація ФАО (Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН) формулює поняття продовольчої безпеки мешканців планети. Вона полягає у повсякчасному фізичному й економічному доступі людей до безпечної та поживної їжі, необхідної для задоволення їхніх харчових уподобань і дієтичних потреб, що забезпечує активний і здоровий спосіб життя. Не всі країни можуть гарантувати продовольчу безпеку своїм громадянам. Майже 800 млн людей щодня голодують, ще 2 млрд потерпають від дефіциту мікроелементів. Здебільшого це мешканці країн, що розвиваються.

     Зонами критичної продовольчої ситуації у світі є країни Африки, розташовані на південь від Сахари (за винятком держави Південна Африка), країни Південної і Південно-Східної Азії. Найскладнішою є ситуація в межах «полюсу голоду» — території близько 20-ти країн тропічної Африки, у яких дуже високі темпи приросту населення і низькі темпи приросту виробництва продовольства. Середньодобова забезпеченість їжею оцінюється в цих країнах на 35–45 % меншою від рекомендованих ФАО норм, які на одну людину становлять близько 2 500 ккал на добу. Причиною голоду є неспроможність країн, що розвиваються, виробляти продукти або купувати їх на зовнішніх ринках через примітивну аграрну культуру, складність природних умов і скромні державні доходи. У деяких країнах голод спричинений масштабними збройними конфліктами (Сирія) чи витратою економічних ресурсів на військові, а не нагальні людські потреби (КНДР, що посідає останнє місце в рейтингу країн за середньою калорійністю добового раціону людини).

   На протилежному полюсі продовольчої проблеми — перевиробництво сільськогосподарської продукції, характерне для розвинених країн. У світових масштабах перевиробництво продуктів харчування становить близько 10 %, чого вистачило б, щоб прогодувати 600 млн осіб.

   Серед чинників, які мають особливе значення для розв’язання продовольчої проблеми, — земельні ресурси. Однак, як вам відомо, не всі земельні площі планети придатні для вирощування сільськогосподарських культур чи випасання худоби. Особливою проблемою є деградація продуктивних земель. Це не лише виснаження ґрунтів, їх ерозія, а й забруднення різними хімічними сполуками, що потрапляють разом з мінеральними добривами й отрутохімікатами. За даними ООН, площа орних земель лише у країнах, що розвиваються, скоротилася до початку XXI ст. майже на 20 %, а їх потенційна продуктивність знизилася на третину. Спроба компенсувати втрати залученням у сільськогосподарський обіг земель, очищених від лісу, призвела до серйозних екологічних наслідків.

    Світове сільськогосподарське виробництво є величезним чинником зміни клімату (виробляє близько 1/5 усіх парникових газів) і забруднювачем внутрішніх вод. Тому перед ним сьогодні стоять доволі непрості суперечливі завдання: задовольняти щораз більші потреби населення в їжі при зменшенні використання хімічних засобів інтенсифікації виробництва. Спеціалісти ФАО радять застосовувати клімат-чутливі методи ведення сільського господарства — такі як безорний обробіток ґрунту, застосування сівозмін, збагачення ґрунту органічними добривами, біологічні способи боротьби зі шкідниками, агролісомеліорація. Потрібно поліпшувати деградовані землі, а не розчищати від лісів нові.

    Великою проблемою є втрати продовольства. Понад третина їжі, виготовленої у світі, втрачається чи марнується. Це становить 1,3 млрд тонн на рік. У країнах, що розвиваються, велика кількість продовольства втрачається під час збору врожаю та його зберігання внаслідок недостатнього технічного оснащення, знищується шкідниками. У розвинених країнах харчові відходи нагромаджуються здебільшого під час реалізації та споживання.

    У 2014 р. на конференції ООН було прийнято програму боротьби з голодом. Понад 100 країн світу взяли на себе зобов’язання до 2025 року покінчити з голодом. Задля збільшення продовольчої безпеки у світі необхідно змінити спосіб життя та мислення людей. Для боротьби з голодом слід розвивати сільське господарство найбідніших країн і збільшити обсяги інвестицій в інфраструктуру сільських районів у цих державах. Міжнародні спільноти та їх установи повинні активніше втручатися у цей процес. Голод можна подолати лише через усунення проблем, які викликають його, і завдяки розвитку найбідніших країн.

ПРОБЛЕМА ПОДОЛАННЯ ВІДСТАЛОСТІ КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

    Доволі часто глобальна проблема відсталості розглядається крізь призму взаємин багатої Півночі й бідного Півдня. До умовної Півночі відносять розвинені держави помірних і субтропічних широт Північної півкулі, а також Австралію та Нову Зеландію, до умовного Півдня — країни з нижчим рівнем розвитку, що розташовані здебільшого в тропічно-екваторіальних широтах. Це переважно молоді (за часом отримання фактичної незалежності) країни з групи тих, що розвиваються. Впродовж кількох останніх десятиліть низка цих країн провела соціально-економічні перетворення і досягла вагомих успіхів у розвитку національних економік (нові індустріальні країни, нафтовидобувні країни Перської затоки, Китай). Проте більшості країн Півдня не вдалося істотно скоротити відставання від розвинених держав. Середньодушовий рівень доходів у них у десятки, а то й сотні разів нижчий, ніж у державах Півночі, і цей розрив не лише не скорочується, але й з року в рік зростає. У наші дні саме в найбідніших країнах, що розвиваються, особливо гостро проявляються глобальні проблеми: продовольча, демографічна, соціальні, економічні та екологічні.

  Причинами відсталості цих країн стали:

• сировинна й сільськогосподарська спеціалізація в міжнародному поділі праці;
• швидке зростання кількості населення;
• тривалі етнічні, релігійні, соціальні конфлікти;
• культурні, ментальні та ціннісні особливості місцевого населення;
• непослідовна соціально-економічна політика правлячої еліти тощо.

     Відсталість країн, що розвиваються, можна подолати комплексними реформами освіти й медицини, проведенням відповідної демографічної політики, розширенням спектру галузей спеціалізації господарства, створенням власної переробної промисловості, залагодженням міжетнічних конфліктів, зменшенням військових витрат тощо. Розв’язання цієї проблеми великою мірою залежить також від економічно розвинених держав і міжнародних організацій. Ідеться про заохочення урядів країн, що розвиваються, до активних суспільних перетворень і надання допомоги їм у цьому. Такою допомогою можуть бути консультації експертів у різних сферах діяльності, встановлення пільгових режимів у торгівлі та надходженні фінансових ресурсів. Окрім цього, економічно розвинені країни надають безкорисливу матеріальну й фінансову допомогу біднішим, установлюючи на законодавчому рівні відрахування на ці потреби певного відсотка від свого ВВП. Однак найвагомішим ресурсом подолання проблеми відсталості країн, що розвиваються, є наявність волі народів цих країн до суспільних змін.

ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ЛЮДСТВА 

    Причинами виникнення глобальних екологічних проблем (забруднення атмосфери, гідросфери, руйнування земель, збіднення біологічного різноманіття та ін.) є нераціональне природокористування на рівні держав та низька екологічна культура на рівні особистості.

        ЗАБРУДНЕННЯ АТМОСФЕРИ

     Ви вже знаєте, що для атмосфери найбільш гострими є проблеми парникового ефекту, виникнення озонових дір, кислотних дощів, смогу. Усі вони пов’язані із забрудненням атмосферного повітря. Перелік промислових забруднювачів вражає: карбон(II) оксид, оксиди Нітрогену, сульфур(IV) оксид, вуглеводні, альдегіди, сполуки важких металів (свинцю, цинку, міді, кадмію, хрому), амоніак, діоксини, радіоактивні елементи, пил. Унаслідок збільшення показників парникового ефекту (за якого сонячна енергія, відбиваючись від поверхні Землі, не повертається в космос, тому що її затримують молекули різних газів в атмосфері) на нашій планеті підвищується температура повітря. Парникові гази (карбон(IV) оксид (CO2), метан, пара води) потрапляють в атмосферне повітря в результаті спалювання мінерального палива, лісових пожеж, під час видобутку й використання природного газу. За оцінками експертів, подвоєння вмісту CO2 в повітрі призведе до підвищення середньої температури повітря на планеті на 2 – 4 °С. Унаслідок такого глобального потепління почнуть інтенсивно танути льодовики біля полюсів планети, а це спричинить підняття рівня Світового океану щонайменше на 25 см. Тоді прибережні густонаселені райони світу будуть затоплені, мільйони людей вимушені будуть залишити свої житла. Своєю чергою, це спричинить міграцію населення і збільшить ризик етнічних та інших соціальних конфліктів. 

  Озонові діри (зменшення концентрації озону (О3) у стратосфері, особливо над полярними і приполярними районами) небезпечні тим, що через них вільно проникають на поверхню Землі ультрафіолетові промені, що є згубними для живих організмів. До зменшення вмісту озону призводить потрапляння в атмосферу аерозолів та фреонів, які використовують у холодильних і морозильних камерах. Обмежене використання цих речовин не лише загальмувало розростання озонових дір, а й привело до їх затягування. Проте повне їх зникнення поки що неможливо підтвердити. Для тих регіонів світу, у яких електроенергетика базується на спалюванні великої кількості вугілля, актуальною є проблема кислотних дощів. Сьогодні такі небезпечні опади завдають шкоди екосистемам Центральної і Східної Європи, скандинавських країн, багатьох районів Росії, Китаю та Індії. Кислотні дощі негативно впливають на органічний світ, шкодять матеріалам і спорудам, посилюючи корозію металів, перетворюючи внаслідок хімічних реакцій мармур і вапняки на крихкий гіпс. Це несприятливо позначається на стані архітектурно-історичних пам’яток. Значна кількість викидів і пилу в повітрі над окремими промисловими територіями може спричиняти смог. У забрудненому повітрі розсіюється велика кількість важких металів та інших шкідливих для живих організмів речовин. 

ЗАБРУДНЕННЯ ГІДРОСФЕРИ. Найбільш забрудненими в гідросфері є річки й озера. Ще півстоліття тому в найгіршому стані були поверхневі води Західної Європи і США. Сьогодні ситуація значно поліпшилася. Риболовля на річках Західної Європи, навіть у межах великих міст, тепер звичне явище, що вказує на відновлення якості води. Забрудненими залишаються річки Східної Європи (Дунай, Дніпро, Дністер, Волга та ін.). Загрозливих масштабів набуває забруднення поверхневих вод у країнах, що розвиваються. Підземні води завдяки природним фільтрувальним властивостям гірських порід забруднені значно менше. Проникнення шкідливих речовин у горизонти міжпластових вод відбувається здебільшого під час аварій на нафтових свердловинах або закачування забруднених стічних вод під землю. Природне погіршення якості підземної води можливе в разі дуже активного її використання (коли забори води в кілька разів перевищують її поповнення внаслідок просочування під землю) через зміну геохімічних процесів. Світовому океану найбільшої шкоди завдає забруднення його вод нафтопродуктами та побутовими відходами. За оцінками вчених, в океани щороку потрапляють мільйони тонн нафти внаслідок її витікання під час видобутку на шельфі, аварії танкерів чи підводних нафтопроводів. Нафтова плівка, що надзвичайно швидко розтікається поверхнею води, може вкривати площі в сотні й тисячі квадратних кілометрів. У місцях її поширення припиняється обмін між повітрям і водою, що призводить до загибелі морських організмів і різкого зменшення вологості повітря. Північне, Балтійське, Середземне, Аравійське і Південно-Китайське моря, Перська, Біскайська і Мексиканська затоки, ділянки Індійського (поблизу узбережжя Африки) та Тихого океанів належать до акваторій екологічного ризику, тому що надзвичайно забруднені й перебувають під загрозою техногенних катастроф. 

ДЕГРАДАЦІЯ ЗЕМЕЛЬ. Як ви вже знаєте, площа земельних ресурсів обмежена. Водночас їх не можна замінити жодним іншим ресурсом. Деградація земель — це погіршення їх стану, складу і корисних властивостей, зокрема родючості, унаслідок впливу природних чи антропогенних чинників. Щороку з активного використання вилучають мільйони гектарів земель, а це зменшує можливості людства розв’язати продовольчу, сировинну, соціальні та інші глобальні проблеми. До цього призводять гірничі розробки, водна і вітрова ерозія, опустелювання, хімічне й радіоактивне забруднення ґрунтів. Видобуток корисних копалин спричиняє руйнування земель, втрату родючого шару і формування «місячних ландшафтів», або «бедлендів». Прикладами таких територій у світі є ділянки в Рейнсько-Рурському районі (Німеччина), на Донбасі (Україна), Кузбасі (Росія), узбережжя Перської затоки, «мідних поясів» Замбії, Заїру, Чилі та Перу, гірничопромислових районів Канади, Австра лії, Південної Африки. До деградації земель, втрати природної родючості ґрунту, розширення площі пустель, активізації ерозійних процесів веде й вирубування лісів, надмірне випасання худоби та нехтування агротехнічними правилами. Сумними прикладами подібних втрат продуктивних земель є бразильська Амазонія, африканський Сахель, Південний Китай, басейн Інду, степи Казахстану, Північна Мексика, Карпати. Внесення мінеральних добрив, гербіцидів та пестицидів хоч і дає змогу підвищити урожайність сільськогосподарських культур і навіть тимчасово поліпшити родючість земель, проте з часом сприяє нагромадженню в ґрунті шкідливих хімічних сполук та важких металів. Потрапляючи в культурні рослини, тканини і молоко тварин через харчові ланцюги, вони опиняються в організмі людини, збільшуючи захворюваність і смертність серед населення. Деградація земель та опустелювання негативно позначаються на цілісності екосистем, біорозмаїтті. Виникає загроза для продовольчої безпеки людства. Розвиток військових і мирних атомних технологій призвів до радіоактивного забруднення довкілля. Випробування ядерної зброї, техногенні катастрофи сформували значні ареали забруднених радіоактивними елементами земель у Росії, Казахстані, Китаї, США, Японії, Україні. 

ЗБІДНЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО РІЗНОМАНІТТЯ. Збіднення рослинності й тваринного світу — результат впливу людини на довкілля. Через втручання у природу і руйнування екосистем темпи вимирання окремих видів живих організмів сьогодні в сотні разів перевищують природну норму. За останні три століття на Землі повністю знищено 280 видів ссавців і птахів, а 450 видам загрожує зникнення. У Європі на межі зникнення опинилися муфлон, кам’яний баран, зубр, вовк, окремі види кажанів. Втрата біорозмаїття збіднює всю планету, супроводжує деградацію екосистем і негативно впливає на сільськогосподарське виробництво. У багатьох регіонах світу видове різноманіття є важливим стимулом для розвитку туризму. Щоб зберегти та відновити різноманіття видів рослин і тварин, потрібно розумно використовувати екосистеми. 

ЕКОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ. Кризовий стан навколишнього середовища в Україні та пов’язаний із цим стан здоров’я її населення становлять загрозу для національної безпеки держави. В Україні живуть у середньому 71 рік, тоді як середня тривалість життя в Польщі становить майже 74 роки, у Німеччині — 78, у Швеції — 80. Впливає на цю сумну статистику захворюваність, спричинена антропогенним навантаженням на довкілля, зокрема викидами промислових підприємств. Жителі міст з розвинутими металургійним та хімічним виробництвами мають найменшу очікувану тривалість життя. Промислове навантаження на довкілля від викидів підприємств у розрахунку на 1 км2 площі країни становить близько 6,5 тонн, на душу населення — більше ніж 80 кг на рік. Щорічно Україна продукує мільйони тонн твердих відходів, і тільки 10 % з них переробляють. Понад 30 тис. полігонів і сміттєзвалищ загалом займають площу, що становить 7 % її території! На них не здійснюють запобіжних заходів для захисту підземних вод і повітря від забруднення. Загальна кількість нагромаджених відходів становить уже мільярди тонн. Водночас їх можна переробляти й отримувати від цього користь, проте в Україні немає державної програми поводження з відходами. Переробку сміття в нашій країні необхідно привести до європейських норм. Сьогодні майже всі водойми і річки в Україні за рівнем забруднення наблизились до найвищої категорії, процеси їх самоочищення порушені. Основними забруднювачами води є підприємства комунального господарства, які скидають забруднені стічні води. Внаслідок браку фінансування реконструкцію більшості каналізацій не проводять. Водночас до замулення, забруднення та заростання річок і водойм призводять надмірна розораність території та низька її лісистість. Сільськогосподарська освоєність території в Україні перевищує 70 %, а рівень розораності всього її земельного фонду — 58 %. Загалом лише один з кожних 10 га сільськогосподарських угідь має належний екологічний стан. Зростає рівень токсичного забруднення ґрунтів. Площа лісів у країні становить 16 % загальної території, тоді як для нашої кліматичної смуги середнім показником є 20 %. Україна, займаючи менше ніж 6 % території Європи, володіє близько 35 % її біорозмаїття. Водночас багато ендемічних для України та Європи видів перебувають під постійною загрозою зникнення внаслідок техногенного впливу на природне середовище. В Україні, на жаль, охорона довкілля не є пріоритетом державної політики. У країні відсутня єдина система моніторингу стану навколишнього середовища та пов’язаних з ним ризиків для здоров’я населення. Таке ставлення до екологічних проблем є сигналом для бізнесу, промисловості та сільського господарства щодо неврахування вимог охорони довкілля у власній діяльності. Обсяги штрафів ніяк не стимулюють підприємства переобладнувати виробництво екологічно безпечними технологіями. Показник його технічного оновлення та очисних споруд украй низький. У результаті розвиток господарства призводить до нераціонального використання природних ресурсів та їх виснаження. В Україні діє енерго- та ресурсозатратна модель економічного розвитку, яка спричиняє кризовий стан навколишнього середовища та здоров’я населення. 

ШЛЯХИ РОЗВ’ЯЗАННЯ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ. Для подолання екологічних загроз людство виробило низку заходів. Серед них — перехід до матеріало- й енергозбережувальних технологій, а в перспективі — до замкнутих циклів використання ресурсів та маловідходного виробництва. Екологічно шкідливі виробництва, які поки що не можна закрити, варто розосереджувати. А природно-заповідні території, особливо в районах із вразливими й нестабільними екологічними системами (тундра, пустеля, вологі екваторіальні ліси), — розширювати. Важливим є залучення досвіду раціонального природокористування, розроблення регіональних схем використання ресурсів залежно від природних, економічних та соціальних особливостей території. У країнах світу вже зроблено конкретні кроки, щоб обмежити забруднення атмосфери: підписано протоколи щодо поступового скорочення викидів вуглекислого газу (головного «винуватця» утворення парникового ефекту), припинення виробництва фреонів, які руйнують озоновий шар. Украй важливою є екологічна освіта населення. Щоб уникнути екологічної кризи, потрібно створити дієві міжнародні механізми для розв’язання екологічних проблем і збереження довкілля. У нашій країні вимога охорони навколишнього середовища є одним з положень угоди України з ЄС. Єдиним шляхом до екологічної безпеки тепер і в майбутньому є формування нового бачення життєдіяльності українського суспільства, спрямованого на екологізацію виробництва, споживання, політики, освіти. Важливо стимулювати підприємства, що впроваджують систему екологічного управління, застосовують екологічну перевірку, сертифікацію виробництва продукції та її якості згідно з міжнародними природоохоронними стандартами.