Готуйся серйоЗНО
до географії

Для тренажеру виключіть на вашому комп'ютері антирекламу.

  Адміністративно-територіальний устрій — це поділ території держави на систему територіальних одиниць різного рівня, відповідно до яких утворюються місцеві органи державної влади і управління.

    Початки такого поділу можна вбачати в землях-князівствах Київської Русі (Київська, Чернігівська, Переяславська, Волинська, Галицька), які ділилися на волості, що здебільшого були малими князівствами.  Більш стійка система адміністративно-територіальних одиниць склалася у XV — XVI ст. у Польсько-Литовській державі — воєводства, землі і повіти. У гетьманських державах XVII — XVIII ст. на українських землях витворився своєрідний адміністративно-територіальний устрій, продиктований суворими воєнними умовами, — поділ на полки, сотні і курені. У часи входження українських земель до складу інших держав на них формувалися такі адміністративно-територіальні одиниці, які існували в цих країнах: в Росії — губернії, повіти, волості, у Польщі — воєводства, повіти, гміни. За часів Української Народної Республіки (1918 р.) її територію планувалося поділити на землі (всього 30), волості і громади, але проект цей не було реалізовано.

   У складі СРСР адміністративно-територіальний устрій України неодноразово змінювався, аж поки в 1932 р. не набув сучасного вигляду — поділу на адміністративні області, райони і місцеві ради (міські, селищні, сільські). Кількість адміністративно-територіальних одиниць також не була сталою у зв'язку з їх реорганізацією (роздрібненням чи укрупненням) і приєднанням до УРСР нових земель. Так, на західноукраїнських землях, що відійшли в 1939 р. від Польщі, було створено 6 нових областей (пізніше Дрогобицьку область об'єднано із Львівською), на землях, що відійшли в 1940 р. від Румунії, —- 2 області (Чернівецьку та Ізмаїльську, останню пізніше об'єднано з Одеською), а на Закарпатті, яке в 1945 р. відійшло від Чехо-Словаччини, — однойменну область. У 1954 р. Україні було передано Кримську область, а в 1991 р. її перетворено в автономну республіку (автономний статус Криму існував у складі Росії з 1921 до 1944 р.).

   На сьогодні територія України поділяється на 24 адміністративні області і АР Крим. Вони є найбільшими адміністративно-територіальними одиницями. До них прирівнюються два міста з окремим статусом — Київ (як столиця країни) і Севастополь (місце перебування військово-морських флотів України і Росії). Назви обласних центрів співпадають із назвами областей, крім Волинська область – Луцьк, Закарпатська область – Ужгород, АР Крим – Сімферополь.

   Одиницями середньої ланки в адміністративно-територіальному поділі України є райони і міста обласного (а в АР Крим — республіканського) значення. Найнижчою ланкою адміністративно-територіальної системи є міста районного значення, селища міського типу і сільські ради; останні можуть охоплювати одне або декілька сіл.

   Кожна з адміністративно-територіальних одиниць має свої органи управління з тими чи іншими повноваженнями. Найбільші міста (Київ, більшість обласних центрів, Севастополь, Кривий Ріг, Маріуполь та ін.) поділяються також на міські райони.

   Станом на 1 січня 2015 року в Україні були такі адміністративно-територіальні одиниці: АР Крим та 24 області, 490 районів, 460 міст (з них 184 — міста спец. статусу, республіканського, обласного значення), 111 районів у містах, 885 селищ міського типу, 10279 сільських рад, 28388 сільських населених пунктів.

   Україна є республікою. Державна влада в країні здійснюється на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Найвищими органами їх є відповідно Верховна Рада (парламент), Кабінет Міністрів і Верховний Суд. Главою держави є Президент, який обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. За таким же принципом кожних чотири роки обираються депутати парламенту та органів місцевого самоврядування всіх рівнів — від обласного до сільського.

   Україна — унітарна держава. Це означає, що управління країною здійснюється з одного центру (столиці), в ній діє єдина для всієї території Конституція, існує єдина система найвищих органів влади, єдине правове поле. Адміністративно-територіальний поділ країни сприяє реалізації державної влади на місцях і здійсненню місцевого самоврядування. Правда, в рамках, закріплених Конституцією України та відповідними законами, певну самостійність у вирішенні питань соціально-економічного і культурного розвитку й охорони природи має Автономна Республіка Крим. У ній прийнята своя Конституція, діють свої органи державної влади — Верховна Рада і Рада Міністрів. Однак нормативно-правові акти і рішення, які приймаються ними, не можуть суперечити Конституції і законам України.

      Поряд із сучасними адміністративно-територіальними одиницями України існують її історичні землі  – різні за величиною і без чітких меж краї. У минулому вони були окремими державними утвореннями чи адміністративними одиницями, територіями оборонного призначення або нового господарського освоєння. Вони різняться матеріальною та духовною культурою українців, що зумовлено впливом природного середовища та взаємозв’язками з іншими народами. Етнічна територія українського народу (тобто простір, заселений українцями) сягнула наприкінці XIX – на початку XX ст. максимальних розмірів – приблизно 750 тис. км². У процесі тривалого і складного історичного розвитку за окремими частинами території України закріпилися певні назви: Галичина, Волинь, Буковина, Поділля, Слобожанщина, Західна Україна, Таврія, Бессарабія, Покуття, Запоріжжя, Гетьманщина та ін.

      Галичина — південна і центральна частини західноукраїнських земель у складі Львівської, Івано-Франківської, більшої частини Тернопільської областей. Її площа становить близько 40 тис. км кв. Історичним, культурним та індустріальним центром Галичини є Львів. Назва «Галичина» походить від назви столиці Галицько-Волинського князівства — м. Галича (слово «галич» виводять від кельтського «гал», що означає сіль). Місто вперше згадується у 1140 p., а вже з 1144 р. стає центром Галицького князівства. З 1199 р. Галич — центр усього Галицько-Волинського князівства. Наприкінці XIV ст. Галичину захопила Польща. З 1772 р. область перебувала під владою Австрії. Наприкінці Першої світової війни тут було створено Західноукраїнську Народну Республіку, землі якої згодом окупували поляки. У 1939 р. Галичина увійшла до складу колишнього СРСР, возз’єднавшись з основною частиною України.

    Волинь — лежить у басейні правих притоків Прип'яті і верхів'ях Західного Бугу, охоплює Волинську, Рівненську та частину Житомирської областей і невелику північну територію Тернопільщини. Назва походить від давнього (вперше згадується в літопису 1018 р.) міста Волинь (Beлинь). У 1199 р. після приєднання Галицького князівства до Волинського було сформовано Галицько-Волинське князівство. Наприкінці XVIII ст. Волинь відійшла до царської Росії. Після Першої світової війни Західна Волинь (без території сучасної Житомирщини) була загарбана Польщею. У 1939 р. увійшла до складу СРСР.

  Буковина (Північна Буковина) — західна частина території Чернівецької області. Буковина в період 1918-1940 pp. перебувала у складі Румунії, а в 1940 р. була приєднана до колишнього СРСР.

   Поділля — історико-географічна область, що сформувалася в останній третині XIII ст. Охоплює територію від р. Стрипи (ліва притока Дністра) й Дністра на заході до Київської Наддніпрянщини.

 Слобідська Україна (Слобожанщина) — регіон, що утворився в XVII ст. на території так званого Дикого поля, на прикордонні Росії, Речі Посполитої і Кримського ханства. Назва походить від населених пунктів — слобід, які засновували переселенці з інших частин України, оскільки тут вони користувалися козацькими привілеями. Займала території сучасних Харківської, Сумської та суміжних з ними частин Воронезької (Росія), Донецької, Луганської, Курської і Ростовської (Росія) областей.

 Донщина (область Війська Донського) лежить у басейні р. Дону, заселена росіянами і українцями. Нині у межі України входить частина Донщини, що охоплює схід Донецької і південь Луганської областей. У XIX ст. з розвитком кам’яновугільної і металургійної промисловості на стику Донщини і Катеринославщини сформувався потужний промисловий район – Донбас, найбільшими центрами якого стали Юзівка (сучасний Донецьк), Луганськ, Бахмут (сучасний Артемівськ), Макіївка, Горлівка та ін.

   Західна Україна — назва, що вживалася для позначення всіх українських земель, приєднаних до УРСР у 1939-1940 pp.

    Закарпаття (або Закарпатська Україна), історичним центром якого є Ужгород, охоплює південно-західну частину Українських Карпат і прилегле передгір’я. Сотні років воно перебувало у складі Угорщини, що позначилося на культурі й побуті місцевого населення, а в міжвоєнний період входило до Чехо-Словаччини (як автономний край Підкарпатська Русь). Однак самосвідомість українського населення регіону збереглася, про що засвідчило проголошення у березні 1938 р. у м. Хуст самостійної Карпатської України (яка була розбита угорськими військами). І лише в 1945 р. частина українського Закарпаття була приєднана до України. Українські етнічні землі Закарпаття виходять за кордони сучасної України – на захід (історичний край Пряшівщина у Словаччині) і південний схід (Мармарощина в Румунії).

  Таврія — історична назва Кримського півострова, поширена у середніх віках. Походить від назви племен таврів, які в давнину заселяли південну частину Криму. В XIX — на початку XX ст. Тавридою називали не тільки Кримський півострів, а й усю Таврійську губернію, створену в 1802 р. з центром у м. Сімферополі.

 Бессарабія — історико-географічна назва земель, що включають частини території сучасних Чернівецької й Одеської областей та Молдови. Бессарабія – земля між Буковиною, річками Дністром і Прутом, гирлом Дунаю і Чорним морем. Протягом століть вона залежала від сусідніх країн. У 1940 р. Бессарабія була передана з Румунії до СРСР. Дві її частини – північна (Хотинщина) і південна (Буджак) – відійшли до України, на решті території, заселеній переважно молдаванами, було створено Молдавську РСР (нині – Республіка Молдова). Бессарабія отримала назву від давнього племені бессів.

  Буджак – колишня прикордонна провінція Османської імперії між нижніми течіями Дністра, Дунаю, Пруту і Чорним морем. Після приєднання до Росії Буджак долучили до Бессарабської губернії. Назва Буджак у перекладі з  турецької означає кут.

  Покуття — історична назва східної частини Івано-Франківської області. Назва походить від слова «кут» — так у джерелах XVII-XVIII ст. називали місцевість між Дністром, Черемошем і Карпатами.

  Запоріжжя — назва території, що становила в XVI-XVIII ст. володіння Запорізької Січі. Охоплювала сучасні Дніпропетровську, Запорізьку, частково Донецьку, Херсонську області.

 Гетьманщина — напівофіційна назва значної території України на лівому і правому берегах Дніпра, де з середини XVII ст. по 1764 р. поширювалася влада гетьманського уряду.

 Близько 20 тис. км кв українських етнічних земель розміщені на території Польщі. Це — Холмщина, Перемишльщина, Підляшшя, Лемківщина, що зі сходу прилягають до українсько-польського (і польсько-словацького) кордону. Свого часу тут були засновані князями Київської та Галицько-Волинської Русі такі міста, як Ярослав, Перемишль, Холм. Ці землі відійшли до Польщі після Другої світової війни. За рішенням тогочасного польського уряду все українське і змішане (українсько-польське) населення, яке не виїхало в СРСР, весною 1947 р. було насильно вивезене на північні, західні та північно-східні окраїни держави (колишні німецькі землі). Це робилося для розбудови «чисто польської» Польщі. Назва «Підляшшя» - земля „під Ляхом”, себто близько польської границі, була заселена староукраїнським племенем дулібів.

   Берестейщина – українська етнічна земля, яка тепер знаходиться на території Білорусі.

    Кубань — територія Росії. Належить до так званих українських етнічних земель нового походження. Наприкінці XVIII ст. царський уряд переселив у долину річки Кубані 20 тис. запорізьких козаків, виділивши їм 30 тис. км кв «вільної» на той час території. Адміністративним центром Кубані став Катеринодар (тепер Краснодар). За даними на 1795 р. українців на Кубані налічувалося 32,6 тис. чоловік. У XIX ст. на Кубань переїхало з України ще близько 300 тис. чоловік. Поступово царський уряд позбавив кубанських козаків прав, що їм спочатку було надано: права обирати гетьмана, старшину, права козацького самоврядування. За переписом 1926 р., на Кубані налічувалося 1,5 млн українців, або 62% від усього населення. Тут працювало майже 150 українських шкіл. У 1932 р. всі українські школи було закрито, ліквідовано українські видавництва і газети.

Тепер на Кубані налічується 196 тис. українців.

  Українські етнічні землі є також у Румунії. Це — Південна Буковина, Мармарощина і Задунайщина. Південна Буковина знаходиться за кордоном, на південь від Чернівецької області. Головним територіально-адміністративним центром є м. Сучава. Мармарощина фактично є південно-східним продовженням Закарпаття. Ця невелика територія розміщена на лівобережжі верхньої Тиси. Адміністративно-територіальним центром є Сігету-Мармарцей (Сігет). За даними перепису 1930 р., тут налічувалося 26 тис. українців. Українське національно-культурне життя в Румунії з 1962 р. повністю припинилося. Нині тут відбуваються певні позитивні зміни у ставленні до національно-культурного відродження українців.

 Задунайщина (Добруджа) розміщена на південному сході Румунії. Тут живуть нащадки козаків Задунайської Січі, які переселилися сюди після ліквідації Запорізької Січі наприкінці XVIII ст.

 Понад 100 тис. українців живуть на українських етнічних землях у Східній Словаччині, на Пряшівщині. За даними перепису 1930 р., тут налічувалося 80 тис. українців, працювало 240 українських шкіл. У 60-х роках їх залишилося лише 57, з них 7 середніх. В останні роки українське національно-культурне життя в Словаччині дещо пожвавилося.

  Українці окремих районів країни внаслідок особливостей свого історичного розвитку, заселення та природного середовища, етнокультурних взаємозв'язків з іншими народами певною мірою різняться за культурно-побутовими ознаками. Такі українці утворюють етнографічні групи. Території, на яких вони проживають, дістали назву етнографічних (етногеографічних) районів. Найхарактернішими етнографічними районами України є Гуцульщина, Бойківщина і Лемківщина.

   Гуцульщина. Гуцули населяють гірські райони Івано-Франківської, Закарпатської та Чернівецької областей. Назва походить, ймовірно, від слова «гоч», «гуц», що означає народний месник, опришок. Гуцульщина відома унікальною культурою, неповторними народними традиціями. Вона славиться оригінальними високохудожніми виробами з дерева (різьба) і металу (карбування), килимарством, виробництвом кептарів (коротких безрукавих художньо оздоблених кожушків), черкесів (широких шкіряних поясів), топірців тощо. її жителі вправні лісоруби і добрі пастухи на гірських пасовищах — полонинах.

 Гуцули виділяються оригінальними давньоукраїнськими говірками — різновидами загальноукраїнської мови. Ці говірки належать до південно-західного її діалекту (до гуцульських найближчими є говірки інших українських верховинців — бойків, лемків, буковинців, що заселяють Українські Карпати і прилеглі українські етнічні землі зарубіжжя).

 Бойківщина. Бойки розселені переважно в низькогірних районах Львівщини, Івано-Франківщини, а також на північному заході Закарпаття. Вперше в літературі назва «бойки» з'явилася на початку XIX ст. Походження назви не з'ясовано. Етнографічна індивідуальність бойків виражена менше, ніж гуцулів.

 Лемківщина. Назву пов'язують зі словом «лем» (лише, тільки), яке лемки дуже часто вживають. Лемки заселяли землі низькогірних Карпат на північний захід від р. Сян до р. Попрад у межах сучасної Польщі, а також територію, що простягається на захід від р. Уж у Закарпатті до верхнього Попраду в Словаччині. На північно-західній окраїні Закарпаття знаходиться лише невелика південно-східна частина Лемківщини.

У 1939 р. на території сучасної Лемківщини жило близько 160 тис. лемків; в повоєнні роки частина з них виїхала до СРСР, інша — виселена з батьківської землі та розсіяна по околицях Польщі.

   Певну етнографічну індивідуальність мають литвини на півночі Чернігівщини і Київщини, поліщуки, пінчуки (брещуки) в західній і центральній частинах Полісся, севрюки в басейні Десни, Сули і Сейму тощо.