Первинний сектор господарства

За підручником "Географія" 9 клас, автори С. Кобернік, Р. Коваленко

Пшениця, картопля, кава, чай, молоко, м’ясо, шкури та хутро тварин, морепродукти, нафта, вугілля, руда, кухонна сіль, алмази – усю цю різноманітну продукцію виробляють у первинному секторі господарства. Продукти діяльності первинного сектора, які називають сировиною, зазнають подальшої переробки на кінцеву продукцію у вторинному секторі господарства. Фермерська, рибальська, мисливська, шахтарська спільноти працюють у первинному секторі економіки. Історично він виник найпершим ще за часів первісного ладу, коли збирання дарів природи та полювання забезпечували первинні потреби людей. Потроху ці види діяльності, які називають сільським господарством, поступилися своєю першістю обробітку землі та розведенню свійських тварин. Аж до початку промислових переворотів ХVІІІ ст. воно посідало провідне місце у світовому господарстві. Згодом зі швидким зростанням заводів і фабрик набуло розвитку ще одне виробництво первинного сектора – видобувна промисловість, яка добуває із земної кори корисні копалини, що потребують подальшої переробки на готову продукцію: руди – на метали; вугілля – на електро енергію; природний газ – на азотні добрива, пластмаси, хімічні волокна або синтетичний каучук тощо.

Але з часом первинний сектор поступився своїм провідним значенням у господарстві, переробній промисловості, а потім – і сфері послуг. Нині панування первинного сектора, як правило, говорить про вкрай низький рівень економічного розвитку країни або регіону. Суспільства, які існують в таких умовах, називають доіндустріальними. Наприклад, на деяких островах Океанії донині є доаграрне суспільство, в якому переважає збирання плодів дикорослих рослин, морських черепашок, коралів, рибальство й полювання на диких тварин. У найменш розвинутих африканських країнах склалося аграрне суспільство, в якому переважна більшість населення зайнята у малопродуктивному сільському господарстві. Проте іноді первинний сектор може бути й надзвичайно прибутковим, як у нафтодобувних країнах Перської затоки. Але така сировинна спеціалізація не є бездоганною. Ресурси мають тенденцію до виснаження, а їх видобуток завдає довкіллю значної шкоди.

Отже, до первинного сектора господарства належать сільське господарство, лісове господарство, рибальство, полювання та видобувна промисловість. Вивчаючи другий розділ нашого курсу, ви ознайомитеся з деякими з цих видів господарської діяльності та виявите їх місце у національній економіці України.

Сільське господарство

Сільське господарство, його значення в сучасному світі

Сучасні тенденції розвитку сільського господарства

Сільське господарство – один з найдавніших видів діяльності людини. Навіть нині у ньому працює близько половини населення світу. Але є значні відмінності у кількості працюючих в аграрному (від лат. agrarius – земельний) секторі різних країн. У високорозвинутих країнах цей показник становить лише 2 – 9 % населення, тоді як у країнах, що розвиваються, – 60 – 75 %, а в деяких африканських країнах – близько 90 %. У сільському господарстві України нині працює 15,4 % економічно активного населення. Проте повсюдно спостерігається тенденція до скорочення зайнятих у сільському господарстві.

Це пов’язано з рядом причин:

по-перше, внаслідок науково-технологічного прогресу відбулася механізація сільського господарства, яка зумовила зростання продуктивності праці. Насамперед це торкнулося високорозвинутих країн. Так, одне фермерське господарство Данії може забезпечити харчовими продуктами 75 – 80 осіб, тоді як середні селянські господарства країн, що розвиваються, ледь спроможні себе прогодувати;
по-друге, від сільського господарства відокремилися галузі харчової та легкої промисловості. Якщо раніше обробляли шкури, очищували вовну, мололи борошно, давили олію, то нині це стало частиною промислового виробництва міста;
по-третє, у деяких високоурбанізованих розвинутих країнах продовольство завозять переважно зза кордону. Яскравим прикладом тому є Велика Британія. Вона закуповує харчові продукти у своїх колишніх колоніях. У самій же країні в сільському господарстві зайнято лише 2 % економічно активного населення.

Значення сільського господарства у сучасному світі

Скорочення частки працюючих не означає зменшення значення сільськогосподарського виробництва. Адже для людства залишається актуальною продовольча проблема. Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО), яка була створена в 1945 р. з метою підвищення продуктивності сільського господарства та поліпшення системи розподілу харчових продуктів, констатувала, що протягом XX – початку ХХІ ст. приріст населення світу випередив у 1,5 раза темпи зростання виробництва сільськогосподарської продукції. Тому, за даними цієї організації, кожна дев’ята людина планети голодує або одержує недостатнє харчування. Лише 1/3 людства забезпечена повноцінним харчуванням за вмістом основних поживних речовин: білків, жирів та вуглеводів.

Сільське господарство задовольняє потребу людей у продовольстві на 98 %: з них 88 % їжі дають культурні рослини, а ще 10 % – свійські тварини. Лише решта 2 % – це морепродукти, частину з яких люди вирощують у спеціальних умовах. Окрім того, вона забезпечує харчову та легку промисловість сировиною для переробки на кінцеві товари споживання.

Отже, сільське господарство – це сукупність виробництв матеріальної сфери, яка забезпечує людей харчовими продуктами, а харчову й легку промисловість – сировиною для переробки на кінцеву продукцію.

Природні чинники розвитку сільського господарства

Сільське господарство, як жодне інше виробництво, тісно пов’язане з природними чинниками як важливою передумовою для його розміщення. Перш за все воно пристосовується до кліматичних умов та якості ґрунтових ресурсів. Оскільки вони є зональними, то й сільське господарство має чітко виражену зональну спеціалізацію. Гірські форми рельєфу порушують суцільне зональне поширення сільськогосподарського виробництва. У горах формується своя особлива його спеціалізація. Окрім того, існують природні умови, в яких ведення сільського господарства у відкритому ґрунті взагалі не можливе.

Землезабезпеченість

У сільському господарстві особливий предмет праці – земля.

Земельні ресурси – це вся земна поверхня, придатна для проживання людини і використання у господарській діяльності. Земельні ресурси утворюють світовий земельний фонд, що становить 134 млн км². Найвищий показник земельного фонду мають Євразія та Африка.

Однак за площею землі на душу населення лідером є Австралія, тоді як Азія, де проживає майже 2/3 людства, за цим показником посідає останнє місце. Земельні ресурси є основою для забезпечення людства харчовими продуктами. Завдяки їх використанню людина одержує майже 98% продовольства, лише 2% припадають на біологічні ресурси Світового океану.

Земельні ресурси мають певні особливості:

по-перше, їх не можна замінити іншими ресурсами;
по-друге, вони розміщені на планеті зонально (відповідно до закону широтної зональності);
по-третє, вони є обмеженими (вичерпними).

За характером використання до земельного фонду входять:

сільськогосподарські землі (34 %)
лісовий фонд (30 %)
землі антропогенної забудови (2 %)
незручні для використання землі (34 %).

Серед сільськогосподарських угідь найважливіше значення мають орні землі, або рілля (11 %), та природні луки й пасовища (23 %).

Найбільшу площу під ріллею мають США, Індія, Росія, Китай, Канада, Казахстан, Україна. Максимально розорані землі в Бангладеш (понад 3/4), а також в Індії, Україні, Данії, Молдові, Угорщині (понад 1/2). Природні луки й пасовища в усіх регіонах світу, за винятком Європи, значно домінують над орними землями. Найбільші їх площі мають Австралія, Китай, США, Казахстан, Бразилія.

Аграрні відносини

Ефективність роботи на землі значною мірою залежить від аграрних відносин. Це особливий вид економічних відносин між людьми в суспільстві, господарствами, державою з приводу володіння та використання землі, а також привласнення, обміну та розподілу одержаних на землі результатів праці.

Аграрні відносини – форми землеволодіння та землекористування, що впливають на спосіб виробництва й визначені характером чинних у країні законів про землю.

Головним в аграрних відносинах є розподіл землі. За формою власності на землю та використання земель розрізняють дрібно- і високотоварний сектори.

Дрібнотоварний сектор передбачає виробництво сільськогосподарської продукції для власного споживання селянами-виробниками, тобто панує напівнатуральне господарювання. Рівень агротехніки дуже низький: переважає малопродуктивна фізична праця. Тому одержаних продуктів вистачає лише для себе. Форми власності у дрібнотоварному секторі бувають різними. Більша частина площ припадає на дрібні селянські господарства, де панує родинна власність на землю. Вони переважають у найбідніших країнах Африки, Азії, Океанії.

У ряді країн Латинської Америки з часів колонізації збереглися латифундії (від лат. latifundium – велике земельне володіння) – великі ділянки землі, що перебувають у власності поміщика, який здає їх в оренду селянам. Нині вони стали гальмом на шляху розвитку сільського господарства. У деяких країнах було проведено земельні реформи, які ліквідували таку форму власності на землю.

Високотоварний сектор – це великі, добре організовані господарства, що використовують зрошення земель, мінеральні добрива, сучасну техніку, найману робочу силу. Їхнє виробництво зорієнтоване на продаж одержаної продукції. Такі господарства забезпечують не лише внутрішній ринок країни, а й експорт. У високотоварному секторі переважають державна (у розвинутих країнах становить до 1/3 площ) та приватна форми власності на землю. Основними типами господарства є плантації та фермерство.

Плантації (від лат. plantatio – насадження) – великі рослинницькі господарства, що спеціалізуються на вирощуванні певних експортних культур (кави, какао, цукрової тростини, гевеї, кокосової пальми тощо). Вони склалися як приватна форма власності в період колоніалізму спеціально з метою вирощування екзотичних культур, що вивозилися до країн-метрополій. Плантації мало пристосовуються до кон’юнктури світового ринку: їхня спеціалізація змінюється повільно.

Фермерство є прогресивною формою господарювання на власних чи орендованих землях. Воно виникло із зародженням капіталістичних відносин. Метою такого господарства є вироблення продукції рослинництва чи тваринництва на продаж. Основа організації виробництва – родинна ферма з використанням власної або найманої робочої сили. Ферми мають дуже великі площі. Вони застосовують найсучасніші технології, дуже чутливо реагують на коливання попиту та пропозиції на ринку, тому здатні швидко змінювати свою спеціалізацію.

Стратегічна мета аграрних реформ в Україні полягає у формуванні реального власника землі, що забезпечить дбайливе ставлення до неї. Вітчизняне законодавство передбачає існування усіх форм власності на селі: приватної (фермерство, агрофірма), колективної (кооперативи), державної.

Складники сільського господарства

У сільському господарстві виокремлюються два великі структурні елементи: рослинництво (землеробство) і тваринництво.

Основним виробництвом більшості країн, що розвиваються, є рослинництво. Воно розвивається переважно за рахунок широкого залучення ручної праці. Лише у деяких країнах цього типу переважає тваринництво, що пов’язане з несприятливими природними умовами для розвитку землеробства (гірські території або зони сухих степів, напівпустель, пустель). У високорозвинутих країнах переважає тваринництво, яке дає більшу частину продукції сільського господарства. Саме воно забезпечує населення основними компонентами білкової їжі – м’ясом та молоком. Там тваринництво високоінтенсивне: використовує передові досягнення науки і техніки. Рослинництво у цих країнах часто розвивається для забезпечення свійських тварин кормами

Рослинництво та його виробнича структура

Рослинництво є одним з найдавніших видів людської діяльності. У ньому культивують понад 1,5 тис. видів культурних рослин. Вони дають близько 30 % продукції, що безпосередньо використовується людиною, решта йде на відгодівлю тварин (кормові трави, солома, відходи переробки рослин).

До складу рослинництва входять два виробництва:

рільництво – вирощування на ріллі переважно одно та дворічних культур
садівництво й виноградарство – культивування багаторічних рослин

У рільництві вирощують різноманітні сільськогосподарські рослини, які за призначенням умовно об’єднуються в такі групи: зернові, технічні, бульбоплідні, овочебаштанні та кормові.

Зернові культури

Нині у світі культивують понад 100 зернових рослин. Їх вирощують заради одержання насіння, яке називають зерном.

За призначенням зернові культури поділяють на:

хлібні (пшениця, жито)
зернофуражні – насіння яких зазвичай йде на відгодівлю худобі (овес, ячмінь, кукурудза)
круп’яні – цільне або подрібнене зерно яких використовується для приготування каш (рис, просо, гречка)
зернобобові, насіння яких багате на рослинний білок (горох, квасоля).

Провідне місце належить рослинам, які називають «трьома хлібами людства»: пшениці (дає понад 30 % зерна), рису (майже 28 %) та кукурудзі (майже 25 %). Щоправда, рис і кукурудзу «хлібами» називають умовно, маючи на увазі їх важливе продовольче значення.

Технічні культури

Всі технічні культури вирощують як сировину для подальшої переробки в різних галузях промисловості. Для них характерні такі спільні ознаки: висока товарність, монокультурність та висока працемісткість.

товарність означає, що їх вирощують переважно на продаж.
монокультурність пов’язана з колоніальним минулим. Так, Гана відома експортом какао, Судан – бавовни, Фіджі – цукру з тростини, Бенін – пальмової олії, Малайзія – натурального каучуку із соку гевеї тощо.
працемісткість означає, що в догляді за рослинами переважає важка ручна праця. Через те основними виробниками технічних культур є країни, що розвиваються.

За призначенням технічні культури поділяють на кілька груп: волокнисті, олійні, ефіроолійні, цукристі, тонізуючі, каучуконосні, наркотичні, лікарські та інші.

Волокнисті культури використовуються як сировина у текстильній промисловості. Основними з них є бавовник, джут, льон-довгунець, агава для сизалю.
Для одержання з насіння їстівних та технічних рослинних жирів вирощують олійні культури. До них належать соя, соняшник, арахіс, ріпак, маслини, олійна пальма, рицина.
Сировиною для парфумерної, харчової, фармацевтичної промисловості є ефіроолійні культури. З їх квітів, пагонів та коріння вилучають духмяні, жирні на дотик речовини. Це троянда, м’ята, фенхель, лаванда, аніс, полин.
До цукристих рослин, які мають промислове значення, належать дві: 60 % солодкого продукту людям дає цукрова тростина та 40 % – цукрові буряки.
Рослини, екстракти листя або плодів яких мають стимулювальну та загальнозміцнювальну дію на організм людини, називають тонізуючими. У природі їх відомо багато, але використовують у харчовій промисловості лише кілька. Основні з них: чай, кава та какао. Вони багаті на речовину кофеїн.
З каучуконосних рослин відомим є каучукове дерево, або гевея. Її молочний сік (латекс), що збирають, зробивши зріз на корі дерева, містить натуральну гуму.
Рослини, які містять речовини, що спричиняють збудження, а потім – сильне пригнічення центральної нервової системи, відносять до наркотичних. Більшість з них отруйні, тому вкрай небезпечні для здоров’я людини. Використовуються у медицині як сильний снодійний та знеболювальний засіб, наприклад опійний мак. До наркотичних рослин також відносять тютюн.
Існують господарства, які вирощують лікарські рослини: валеріану, ромашку, нагідки тощо.

Бульбоплідні культури

З-поміж бульбоплідних культур помірного поясу найпоширенішою є картопля. У тропічних країнах вирощують інші бульбоплідні культури, які мають там основну продовольчу функцію: батат (солодку картоплю), таро, ямс, маніок.

Тваринництво

Розведенням, доглядом та використанням сільськогосподарських тварин займається тваринництво. Воно забезпечує людей цінними харчовими продуктами (у тому числі близько 60 % білкової їжі), а легку промисловість – сировиною. Основними виробництвами тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство та птахівництво.

Скотарство, тобто розведення великої рогатої худоби – корів, буйволів, яків, дає людству майже все молоко й третину м’яса. Залежно від порід худоби, кормів та переважаючої продукції виокремлюють кілька напрямів скотарства: молочне, молочно-м’ясне, м’ясо-молочне, м’ясне. Молочне поголів’я утримують, годуючи соковитими кормами (з кормових трав, коренеплодів), періодично заганяючи у стійло. Молочне скотарство розвивається переважно у приміській зоні, оскільки зорієнтоване на швидку переробку або реалізацію продукції. М’ясний напрям переважає на територіях з посушливим кліматом та великими площами пасовищ, де корів утримують на підніжних кормах просто неба.

Свинарство дає людям майже 40 % м’яса, а також сало, шкури, щетину. Відповідно існують такі напрями свинарства: сальний, м’ясо-сальний (універсальний), беконний (м’ясний) та щетинний. Сальні породи свиней утримують на зерні, картоплі. Вони швидко ростуть, додаючи по 700 г на добу. Маса тіла сягає 200 – 320 кг, з яких до 45 % сала. М’ясо-сальні свині ростуть швидко, а дорослі особини набирають до 35 % сала. Раціон харчування беконних порід свиней дуже різноманітний: трава, овочі, харчові відходи. Він має містити достатню кількість протеїнів. Для цього часто використовують сою. М’ясні породи утричі поступаються масою сальним, а вміст сала у їхньому тілі становить 20 – 30 %. Свині щетинних порід дають за рік 150 – 300 г щетини довжиною 10 – 12 см з однієї тварини, яку стрижуть або вискубують. Свиняча щетина йде на виробництво щіток для волосся та одягу, якісних малярних пензликів. Свинарство розвивається переважно у приміській зоні, оскільки свині споживають як корми харчові відходи міст.

Вівчарство є типовою галуззю посушливих районів, а також гірських масивів. Виокремлюють такі напрями вівчарства: тонкорунний (забезпечує текстильну промисловість високоякісною вовною), напівтонкорунний (крім вовни дає м’ясо), м’ясо-вовно-молочний, каракульський (овець розводять заради цінного хутра), курдючний (дає баранячий жир), овчино-шубний (на дублянки).

Птахівництво дає людям близько 20 % м’яса, а також яйця, пір’я, пух. Саме через механізацію цієї галузі вона стала найбільш прогресивною у високорозвинутих країнах. Птахівництво розвивається у приміській зоні, оскільки зорієнтоване на споживача продукції та харчові відходи міст. Розводять курей, індиків, гусей, качок, гаг, страусів ему. Проте абсолютну більшість поголів’я становлять кури. Існують яйценосні, м’ясні (бройлерні), загального користування, декоративні та бійцівські породи курей. Іншими галузями тваринництва є шовківництво, бджільництво, конярство, оленярство, розведення верблюдів, хутрове звірівництво та інші.

Революції в сільському господарстві (за підручником Бойко В., Дітчук І.)

Сільське господарство постійно розвивається, змінюється й удосконалюється, переживає кардинальні якісні зміни, які називають сільськогосподарськими революціями. Таких лише протягом останніх десятиліть відбулося кілька.

Зелена революція, пік якої припав на 60–70-ті роки ХХ ст., полягала у виведенні й використанні високо продуктивних сортів рослин, меліорації, застосуванні мінеральних добрив, пестицидів, механізації виробництва, що різко збільшило урожайність головних зернових культур, насамперед у країнах, що розвиваються.
Водночас у тваринництві відбулася біла революція — стрімке зростання виробництва молока і яєць завдяки використанню високопродуктивних порід худоби і домашньої птиці. Зі зростанням обсягів виробництва сільськогосподарської продукції постало питання її зберігання.
Це стало поштовхом для початку коричневої революції — глибокої інтеграції сільського господарства і харчової промисловості для комплексної переробки, застосування сучасних методів зберігання чи консервування сільськогосподарської сировини. Це значно підвищило споживчі якості готової продукції й напівфабрикатів та забезпечило цілорічне споживання свіжих і перероблених продуктів харчування.
З 1980-х років розпочалася друга зелена, або біотехнологічна, революція, що ґрунтувалася на використанні досягнень генної інженерії, комп’ютеризації й інформатизації сільськогосподарського виробництва. Досягнення першої зеленої революції швидко ставали надбанням країн, що розвиваються, а результатами біотехнологічних досягнень здебільшого користуються ТНК і великі фермерські господарства розвинених країн.

Тест від Меркатор "Сільське господарство світу"

Виробничі зв’язки та проблеми сільського господарства. Сільське господарство України

Виробничі зв’язки сільського господарства з промисловістю та сферою послуг

Сільське господарство є важливою частиною матеріального виробництва. Проте його продукція, як правило, не є готовою для споживання. Вона потребує подальшого зберігання, переробки у деяких промислових виробництвах та реалізації населенню. Водночас сучасне сільське господарство не може існувати без спеціальних машин, хімікатів, кормових добавок, палива та електроенергії. Нині жодне виробництво на селі не обходиться без втручання науки, яка пропонує прогресивні методи господарювання. Через те сільське господарство пов’язане тісними виробничими зв’язками з іншими виробництвами, формуючи навколо себе цілу агровиробничу сферу, яка складається з трьох взаємопов’язаних ланок. Перша ланка виробляє засоби виробництва для усієї агровиробничої сфери та обслуговує її; друга – сільське господарство; третя ланка займається транспортуванням, зберіганням, переробкою та збутом кінцевої продукції, яка є результатом переробки сільськогосподарської сировини. Лише якщо усі три ланки злагоджено спрацювали, то досягнуто мету агровиробничої сфери – задоволення потреб населення у продовольстві та побутових товарах, а виробників – у прибутку. Якщо ж на будь-якому етапі виробничі взаємозв’язки порушуються, то зусилля попередніх виробництв стають марними.

Часто спостерігається територіальне сполучення сільського господарства з виробництвами, з якими воно технологічно пов’язане. Особливо це стосується харчової та легкої промисловості, які переробляють сільськогосподарську сировину. Крім того, виробництво певних сільськогосподарських машин, мінеральних добрив, комбікормів для тварин орієнтується на спеціалізацію сільського господарства.

Проблеми сільського господарства

Основу сільського господарства становлять земельні ресурси. Придатні для його ведення території на земній кулі становлять приблизно 1/3 суходолу, у тому числі рілля – близько 11 %. Найбільшу питому вагу орні землі мають в Європі, що пояснюється історично тривалим землеробським освоєнням, великою густотою населення та сприятливими природними умовами. Натомість територію Австралії через природні причини розорано слабко. Але водночас Австралія вирізняється найбільшою питомою вагою пасовищ.

Головною проблемою сільського господарства є стрімке скорочення площі ріллі внаслідок її неправильного використання: розорювання стрімких схилів, недотримання сівозмін, перевищення норм внесення мінеральних добрив тощо. Внаслідок надмірного зрошення ґрунти схильні до вторинного засолення. Через надмірне випасання худоби, знищення природної рослинності, необґрунтовані методи меліорації ґрунти руйнуються від прискореної водної та вітрової ерозії. Більшість країн світу спрямовують зусилля на збереження земельного фонду.

У зв’язку зі зростанням потреби людей у продовольчих товарах існує постійна необхідність збільшувати обсяги сільськогосподарського виробництва. У світі є два способи ведення сільського господарства: екстенсивний та інтенсивний:

екстенсивне сільське господарство полягає у збільшенні кількості продукції без якісного зростання виробництва. Це відбувається за рахунок розширення посівних площ, збільшення поголів’я тварин та кількості працюючих. При цьому рівень механізації праці не зростає. Переважає малопродуктивна фізична праця. Технологія обробітку земель не змінюється. Не запроваджуються досягнення науки у сільськогосподарське виробництво. Такий спосіб ведення сільського господарства мало відповідає потребам сьогодення. Він переважає у країнах, що розвиваються. Зокрема, для розширення сільгоспугідь там існують і донині варварські методи випалювання лісу. Збільшення поголів’я худоби призводить до прискореного знищення природної рослинності. Усе це загострює екологічні проблеми;
у високорозвинутих країнах переважає інтенсивне сільське господарство. При цьому на одиницю площі припадає багато капіталовкладень, що сприяє значному підвищенню продуктивності праці. Таке господарювання характеризується тим, що за рахунок новітніх технологій обробітку землі або догляду за тваринами одержують набагато більше продукції без нарощування кількісних показників. Воно зазвичай ґрунтується на досягненнях науки селекції, яка виводить нові високопродуктивні сорти рослин та породи тварин. Широко використовують мінеральні добрива, гербіциди, отрутохімікати, регулятори росту рослин, хімічні кормові добавки для тварин, а також залучаються засоби механізації та автоматизації виробництва. Для підвищення врожайності проводять зрошення або осушення земель, створюють полезахисні смуги. З одного боку, інтенсифікація сільського господарства приводить до зростання обсягів сільськогосподарської продукції. З іншого боку, воно відбувається за рахунок руйнування природних екосистем та часто їх докорінної зміни, забруднення навколишнього середовища хімічними речовинами. Великою проблемою при цьому стало неконтрольоване використання у рослинництві генетично модифікованого посівного матеріалу. Особливо це стосується кукурудзи та сої. Їх вплив на організм людини остаточно не досліджений. Не даремно нині усе більшої популярності набуває вживання екологічної їжі, що її вирощено без використання мінеральних добрив, отрутохімікатів та генетично модифікованих організмів.

Місце сільського господарства в економіці України

Завдяки комфортним природним умовам та багатим земельним ресурсам сільське господарство є одним з провідних виробництв в економіці України. Воно не лише здатне забезпечувати населення нашої країни якісними продуктами та безпечними харчовими продуктами, харчову й легку промисловість різноманітною сировиною, а й становить значну частку в зовнішній торгівлі України. Нині українські виробники постачають сільськогосподарську продукцію до 190 країн світу.

В Україні спостерігається загальносвітова тенденція щодо скорочення кількості працюючих у сільському господарстві. Так, якщо у 90-х рр. ХІХ ст. у цій сфері діяльності було зайнято 56,6 % економічно активного населення, то через 100 років цей показник скоротився до 22,2 %, а нині – 15,4 %.

У сільському господарстві існує значна кількість різних за призначенням господарств. Частина сільськогосподарських підприємств є високотоварними, тобто займаються випуском продукції на продаж, працюючи як на внутрішній ринок, так і на експорт. Якщо раніше серед них переважали підприємства державної (радгоспи) та колективної (колгоспи) форм власності, то нині їх частка зменшилася, поступившись приватним підприємствам: агрофірмам, фермерським господарствам.

Фермерське господарство – форма підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільгосппродукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на наданих їм земельних ділянках.

Землі, що перебувають у власності громадян, представлені або особистими селянськими господарствами, які задовольняють власну родину у сільгосппродукції, або товарним виробництвом, що обслуговує потреби ринку.

Значна розмаїтість господарств на селі не дає змоги розвиватися монополізму у виробництві, який спостерігається у промисловості. Це створює можливості для вільної конкуренції різних форм власності, а тим самим для зростання ефективності виробництва. У сільському господарстві України застосовуються інтенсивні методи господарювання: залучення нових сортів рослин та порід тварин, проведення меліоративних робіт, механізація та автоматизація виробництва.

Меліоровані сільськогосподарські угіддя – це частина земель, що їх використовують після здійснення на них комплексу гідротехнічних, хімічних, агролісотехнічних та інших заходів з метою регулювання водного, теплового, повітряного і поживного режимів ґрунтів, збереження і підвищення їх родючості та формування екологічно збалансованої раціональної структури сільськогосподарських угідь. Частка зрошуваних земель в Україні нині незначна – 5,2% від загальної площі сільгоспугідь. Система зрошення перебуває у занедбаному стані й використовується лише на 1/3 від свого потенціалу. Найбільш ефективно вона працює в Херсонській області. Є також зрошувані землі в Одеській, Миколаївській, Дніпропетровській областях. Під осушуваними землями зайнято 7,1 % загальної площі сільгоспугідь. Вони розташовані на півночі країни, особливо у Львівській, Рівненській та Волинській областях.

За вартістю одержаної сільгосппродукції в Україні переважає рослинництво. Воно дає 69,3 % усієї вартості сільгосптоварів. Решту 30,7 % дає тваринництво.

Структура земельного фонду України

Структура сільськогосподарських угідь в Україні

Основним засобом праці на селі є земля. Загальний земельний фонд України становить уся площа поверхні суходолу разом із внутрішніми водами, які розташовані в межах державного кордону. Його площа становить 603,6 тис. км² (або 60,36 млн гектарів). За законами України, розпоряджатися земельним фондом мають право місцеві ради народних депутатів, які у межах своєї компетентності або надають її у користування, або вилучають. Землі, що перебувають у державній власності, можуть передаватися у колективну або приватну власність, а також надаватися у тимчасове користування – оренду.

Значною частиною земельного фонду України є сільськогосподарські угіддя – земельні ділянки, що їх систематично використовують для одержання сільськогосподарської продукції. Їх площа становить 415,1 тис. км² (41,51 млн гектарів), або 68,8 % площі земельного фонду. Сільгоспугіддя перебувають у користуванні або сільськогосподарських підприємств (56,4 %), або громадян (43,6 %). Серед сільгосппідприємств існують різні форми власності. Нині у державній власності перебуває лише 4,6 % площ сільськогосподарських підприємств, решта – у колективній та приватній власності, оренді, постійному чи тимчасовому користуванні.

Залежно від призначення сільськогосподарські угіддя включають у себе ріллю, сіножаті, пасовища, багаторічні насадження, перелоги.

Рілля (орні землі) – земельні ділянки, що їх систематично обробляють і використовують під посіви сільськогосподарських культур.

Основна частина ріллі зайнята одно та дворічними культурами. Крім того, на ній розміщують посіви багаторічних трав, чисті пари (переорані землі, що їх залишено на одне літо незасіяним), парники і теплиці. Територія України вирізняється високим рівнем розораності. Під ріллею у нашій країні зайнято 325,3 тис. км² (32,53 млн гектарів), що становить 78,4 % від усіх площ сільгоспугідь або 53,9 % від загальної площі земельного фонду країни. Однак у різних великих ландшафтах України (природних зонах, гірських природних країнах) частка ріллі неоднакова.

Пасовища – сільськогосподарські угіддя, що їх систематично використовують для випасання худоби.

Сіножаті – сільськогосподарські угіддя, що їх систематично використовують для сінокосіння.

Частка цих земель є порівняно меншою. Вона становить відповідно13,1 % та 5,8% від площі сільгоспугідь України або 9% та 4% земельного фонду. Найбільше під пасовища використовують гірські території та площі луків уздовж річок. Невеликі площі сільськогосподарських земель в Україні зайнято багаторічними насадженнями. Під ними розуміють відокремлені сади, виноградники та ягідники, а також поодинокі культурні дерева та чагарники. Через занепад ряду сільськогосподарських підприємств частина сільгоспугідь України перетворилася на перелоги.

Перелоги – землі, що колись використовувалися під ріллю, а потім були залишені без обробітку на термін понад рік й поросли бур’янами.

Отже, Україна має унікальну структуру сільськогосподарських земель, яка характеризується великим ступенем розораності території та відносно низькою часткою природних кормових угідь і багаторічних насаджень. Це є чудовою передумовою для всебічного розвитку сільського господарства, що може перетворити нашу державу на житницю усієї Європи.

Рослинництво України

Структура рослинництва України

Рослинництво є основним виробництвом сільського господарства України. Нині воно займає посівні площі у 272,4 тис. км² (або 27,24 млн гектарів), що становить 65,6 % усіх сільгоспугідь. В Україні рослинництво представлене двома виробництвами: рільництвом, а також садівництвом й виноградарством. У рільництві України вирощують усі відомі групи сільгоспкультур: зернові (зернове господарство), технічні, бульбоплідні (картоплярство), овочебаштанні (овочівництво і баштанництво), кормові. Кожна група рослин займає певні площі.

Посівна площа сільськогосподарських культур – частина ріллі, яка фактично зайнята посівами озимих та ярих культур під урожай поточного року.

Озимі культури – це однорічні рослини, що їх було посіяно восени минулого року, та збереглися до закінчення весняної сівби. Їх нормальний розвиток та висока урожайність пов’язані з умовами зимівлі та одержання достатньої кількості вологи навесні внаслідок танення снігу. Серед озимих культур в Україні вирощують так звані озимі хліби: озимі пшеницю, жито та ячмінь. Більшість рослин культивують як ярі, тобто ті, що їх сіють навесні під урожай поточного року.

Структура посівних площ – відсоткове відношення розмірів посівних площ окремих сільськогосподарських культур до їх груп та цих груп – до загальної посівної площі.

З початку 90-х рр. ХХ ст. структура посівних площ в Україні зазнала суттєвих змін. У ній переважають зернові культури, під якими нині зайнято 53,6 % ріллі. Водночас утричі зросли площі під технічними культурами, які мають експортне значення. Нині під ними зайнято 32,3% усіх орних земель. Через зменшення поголів’я свійських тварин майже у 5 разів скоротилися площі під кормовими культурами й нині становлять 7,2% площ ріллі. Картопля та овочебаштанні культури займають відповідно 4,9% та 2% посівних площ України. Площа багаторічних насаджень в Україні, тобто під садами, ягідниками, виноградниками, скоротилася майже утричі.

Зернові культури

Основу рільництва у нашій країні становить вирощування зернових культур: хлібних, зернофуражних, круп’яних та зернобобових. Ареали вирощування рослин визначаються їх екологічними особливостями, тобто потребами у теплі, волозі та вибагливістю до родючості ґрунтів.

Основною хлібною культурою України є пшениця. Ця рослина культивується людьми понад 10 тис. років, на території сучасної України – понад 5 тис. років. Відомо понад 20 видів пшениці, кожний з них має багато виведених селекціонерами сортів. Найчастіше вирощують 2 види пшениці, які різняться хімічним складом зерна: тверду та м’яку. У насінні твердої пшениці багато білка (16 – 18 %), тому її використовують у макаронній промисловості. З насіння м’якої пшениці, яке багате на крохмаль (до 70 %), але бідніше на білок (9 – 11 %), печуть хліб та кондитерські вироби.

Батьківщина твердої пшениці – Ефіопія, м’якої – Передня Азія, де й донині як бур’ян росте її дикий предок – пшениця однозернянка. Пшениця, яка походить зі степів та саван, вибаглива до тепла та родючості ґрунтів. Вода їй потрібна лише у період вегетації. Саме тому найчастіше культивують озиму пшеницю, яка одержує воду від танення снігу, тому й має вищу врожайність. В Україні вона становить 38,9 ц/га.

Врожайність – кількість продукції сільськогосподарської рослини у центнерах, що зібрано з 1 га площі.

Вирощують в Україні озиму пшеницю у зонах Степу та Лісостепу на родючих чорноземних ґрунтах. Ярої пшениці вирощують значно менше. За посівними площами в нашій країні пшениця є безперечним лідером: під нею засіяно 23,2 % усієї ріллі. Найбільше збирають пшениці у Харківській, Дніпропетровській та Запорізькій областях.

У 2015 р. валовий збір пшениці в Україні становив понад 26,5 млн тонн, це майже 3,3% світового збору. За цим показником наша держава – на 8-му місті у світі та 3-му в Європі (після Франції та Німеччини).

Жито – важлива хлібна культура Північної півкулі. Його вирощують 3 – 4 тис. років. З нього печуть так звані чорні сорти хліба. Через нижчу, ніж у пшениці, урожайність (25,8 ц/га) посівні площі під житом в Україні скоротилися у 4 рази й нині становлять близько 0,5 % від їх загальної площі. Невибагливе до тепла та ґрунтів жито культивують на Поліссі. Найбільші його валові збори дають Чернігівська та Житомирська області. У 2015 р. валовий збір озимого та ярого жита в Україні становив майже 0,4 млн тонн.

Україна вирощує ряд зернофуражних культур. Серед них за посівними площами лідером є кукурудза, під якою зайнято 15,9% ріллі. Ця рослина родом з Центральної Америки, де її називають маїсом. Привезена в Європу у ХV ст. Дуже теплолюбна та вибаглива до ґрунтів, кукурудза на зерно культивується в Україні переважно у степовій зоні. Дає високі врожаї – 57,1ц/га. Кукурудзу використовують за багатьма призначеннями. Це не лише фуражна, а й важлива продовольча, олійна, крохмалиста, хлібна, кормова культура. З її стебел одержують папір, лінолеум, віскозу. В останні роки наша країна стрімко піднялася у рейтингах за валовим збором цієї культури, посівши у 2015 р. 5-те місце в світі з показником понад 23,3 млн тонн, що становить 2,4% світового збору. Нині кукурудза забезпечує 23% усього експорту сільгосптоварів нашої країни.

З інших зернофуражних культур в Україні ячмінь та овес.

Ячмінь посідає 3-тє місце за посівами серед зернових культур в Україні. Під ним зайнято 10,7% ріллі. Озимий та ярий ячмінь культивують переважно у лісостеповій та степовій зонах. Окрім фуражного є продовольчий ячмінь, з якого роблять перлову крупу, солод для пива, замінники кави.

Невибагливий до умов зростання, овес вирощують на Поліссі. Це цінна фуражна та продовольча рослина, зерно якої йде на крупу «геркулес», борошно, кондитерські вівсяні вироби. Через зменшення поголів’я коней, для яких овес є основним кормом, зменшилися посівні площі під цією рослиною. Нині в Україні під ним менш ніж 0,8% від посівних площ.

Серед круп’яних культур України найбільші площі зайнято під гречкою. Цю холодостійку, невибагливу до ґрунтів рослини вирощують на Поліссі. Зерно гречки добре засвоюється, має багато цінних поживних речовин. Під час цвітіння гречка – медоносна рослина. Але недоліком цієї культури є низька врожайність – 10ц/га. Через те площ під гречкою небагато – менш ніж 0,6% ріллі. За останні 5 років валовий збір зерна гречки в нашій країні зменшився удвічі, й Україна відступила з 3-го місця на 4-те серед країн світу за цим показником.

З інших круп’яних культур в Україні вирощують просо, сорго та рис. Посухостійке й теплолюбне просо вирощують у степовій зоні переважно у межах Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської та Харківської областей. В Україні відомий вид «просо дрібне», яке культивують заради зерна – пшона, яке йде на корм тваринам та їжу людини.

Подібним до проса за умовами зростання є сорго – одна з найбільш посухостійких та теплолюбних культурних рослин, яка походить з Ефіопії. У нас його культивують у степовій зоні. А за широтою застосування сорго не поступається кукурудзі. Його зерно йде на виробництво крупи, борошна, крохмалю, спирту; зі стебел одержують сироп та мед; із соломи роблять віники та папір.

На півдні України за умов штучного зрошення вирощують невелику кількість рису, переважно у Херсонській та Одеській областях. Розсаду цієї вологолюбної й теплолюбної рослини висаджують у ґрунт на залитих водою ділянках. Врожайність рису дуже висока – 53,4ц/га.

В Україні вирощують багато видів зернобобових культур. Частина з них є продовольчими, інші – кормовими рослинами. Серед них найбільші площі та валовий збір має горох, який культивують здебільшого на Поліссі. Посухостійку квасолю вирощують переважно у степовій зоні. Як цінні кормові рослини вирощують на Поліссі вику та люпин. Значно рідше вирощують в Україні кормові боби, сочевицю, нут, чину, маш та інші.

Технічні культури

Провідними технічними культурами в Україні, під якими зайнято найбільше ріллі, є соняшник, соя, ріпак та цукрові буряки Водночас втратили своє колишнє значення льон-довгунець, коноплі, хміль та тютюн.

Соняшник займає близько 22% усіх посівних площ в Україні. Батьківщина його – Центральна Америка. На територію України соняшник потрапив на початку ХІХ ст. і знайшов тут свою другу батьківщину. Основні площі соняшнику зосереджено в степовій зоні та на півдні лісостепової. Найвища концентрація посівів спостерігається у Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській, Миколаївській та Харківській областях. У насінні кращих сортів соняшнику міститься до 57% олії. У загальному обсязі виробництва олійних культур в Україні на соняшник припадає понад 90 %. Щорічний валовий збір цієї культури постійно збільшується і 2015 р. досяг рекордної цифри – майже 11,2 млн тонн. Країна посідає 1-ше місце в світовому рейтингу, забезпечуючи понад 28% світового виробництва соняшнику.

Серед інших олійних культур в Україні у степовій зоні вирощують сою, ріпак, льон-кучерявець, гірчицю, рижій.

В Україні, як у світі в цілому, стрімко зростає вирощування сої. За останні 25 років в нашій країні посівні площі під цією культурою зросли майже у 20 разів. Нині Україна посідає 9-те місце в світі за валовим збором сої (1 % світового збору) та 7-ме місце за її експортом. Соя походить зі Східного Китаю. Зімітувати умови вирощування можна у лісостеповій та степовій зоні України за умови зрошення. Багаті на білок соєві боби використовують для одержання олії та як замінник тваринного білка.

Ріпак вирощують для одержання технічної олії та відносно дешевого біопалива, а також цінних зелених кормів, що багаті на білок. Як харчовий продукт ріпакова олія має невисокі якості через гіркуватий присмак. Її використовують у виробництві маргарину, кондитерських виробів, чіпсів, попкорну. В Україні ріпак з’явився у ХVІ ст. Нині площі під ним зростають і становлять близько 1,7% ріллі. Вологолюбний та теплолюбний ріпак вирощують переважно у західній частині лісостепової зони, зокрема у Хмельницькій, Тернопільській, Львівській, Вінницькій областях.

З ефіроолійних культур в Україні найбільше вирощують коріандр. Його батьківщина – Середземномор’я. На терени нашої країни коріандр потрапив у другій половині ХІХ ст. Нині займає невеликі площі у лісостеповій зоні, оскільки є вибагливим водночас до ґрунтів та вологи, але не витримує високих температур повітря. Ефірні олії рослини використовують у парфумерній, харчовій промисловості, медицині. Серед інших ефіроолійних культур в Україні є незначні площі під шавлією, фенхелем, кмином, м’ятою.

Важливе місце зпоміж технічних культур України займають цукрові буряки. Ця вибаглива до умов вирощування рослина походить з Середземномор’я. В Україні культивується переважно у межах лісостепової зони. З початку 90-х рр. ХХ ст. посівні площі під цукровими буряками у нашій країні скоротилися у 5,5 раза, а валовий збір – у 4,3 раза. Нині площі під цією культурою становлять лише 1,1 % ріллі. Майже половина з цих площ припадає на Вінницьку (18,8 %), Хмельницьку (13,5 %), Харківську (8,2 %) та Тернопільську (7,7 %) області. Хоча врожайність цукрових буряків у нашій країні висока – 435ц/га – Україна поступилася своєю першою позицією у світі за збором цих солодких коренеплодів.

В Україні дуже скоротилися площі під такими колись дуже помітними в економіці країни технічними культурами, як льон-довгунець, коноплі, хміль, тютюн. Збереглися незначні площі під волокнистими культурами: на Поліссі – льону-довгунцю (особливо у Сумській та Житомирській областях), у лісостеповій та степовій зонах – конопель (зокрема у Полтавській та Кіровоградській областях).

Для потреб пивоварної, дріжджової та хлібопекарної промисловості використовують хміль. Колись в Україні були одні з найбільших у Європі площі під цією культурою. Нині площі під хмелем скоротилися в 25 разів й залишилися у Житомирській та Рівненській областях.

Невеликі площі під тютюном лишилися у Закарпатті, Придністров’ї та Криму. Існують також спеціалізовані господарства з вирощування лікарських рослин, цикорію та олійного маку.

Картоплярство

Картопля – однорічна рослина, що походить з Анд Південної Америки. В Європу потрапила у ХVІ ст. та стала «другим хлібом» для людини. Її вирощують для продовольчих, кормових та промислових цілей. З неї готують понад 1000 страв, одержують крохмаль та спирт. В Україні картоплю почали вирощувати з 60-х рр. ХVІІІ ст. Протягом останніх десятиліть площі під картоплею в нашій країні змінювалися мало, а врожайність зростала. Нині ця культура займає 4,9 % ріллі й дає 161,4 ц/га. Через невибагливість рослини до умов зростання її можна культивувати практично по усій території України. Проте найбільші її площі зосереджено на Поліссі (29 %) та Прикарпатті (16 %). Це швидкостигла рослина, тому на півдні України навіть встигають одержати два врожаї цієї бульбоплідної культури.

У 2015 р. в Україні одержали 20,8 млн тонн картоплі, що становить 5,9 % світового валового збору. Це перший показник в Європі та четвертий – у світі.

Овочівництво і баштанництво

Виробництвом овочевих та баштанних культур, розробленням та вдосконаленням технологій їх вирощування у відкритому та закритому ґрунті займаються овочівництво і баштанництво.

Овочами (або городиною) називають певні їстівні частини рослин, переважно трав’янистих, що їх людина споживає у їжу. Їх протиставляють солодким фруктам та ягодам.

Баштан (з перської – садочок) – поле, на якому культи ву ють рослини з родини гарбузових: гарбузи, кабачки, патисони, кавуни, дині.

Овочівництво та баштанництво мають певні особливості:

по-перше, їхня продукція малотранспортабельна. Отже, виникають проблеми швидкого транспортування та зберігання продукції. Через те овочівництво часто розвивається у приміській зоні, тобто найближче до місць споживання або переробки продукції;
по-друге, вирощують великий асортимент культур (понад 100), для кожної з яких потрібні свої умови. Більшість з овочів потребують великої кількості поживних речовин у ґрунті. Слід дотримуватися норм внесення мінеральних добрив та поєднувати їх з органічними;
по-третє, не усі виробничі процеси механізовані, що вимагає значних затрат фізичної праці. Особливо це стосується збирання врожаю. Рівень вітчизняного машинобудування поки не дає змоги максимально механізувати збиральні роботи;
по-четверте, продукція рослинництва має цілорічний попит, але сезонний характер вирощування. З цього виникає потреба у тривалому зберіганні або розвитку навколо міст тепличного господарства, де цілорічно можна вирощувати овочі у закритому ґрунті.

Отже, овочівництво та баштанництво – це комплексна система господарювання, яка складається з вирощування овочів у відкритому та закритому ґрунті (у теплицях та парниках), а також їх зберігання та переробки.

Розрізняють кілька зон овочівництва та баштанництва.

Приміська зона культивує овочі як у відкритому, так і закритому ґрунті. Має великий набір ранніх овочевих культур. Для обігрівання теплиць використовує багато теплоти від ТЕЦ. Більшість продукції реалізовується одразу після збирання врожаю.

Сировинні зони розміщені недалеко від міст. У них займаються вирощуванням у відкритому ґрунті 2–3 культур залежно від кліматичних умов для подальшої переробки у харчовій промисловості на консерви.

Глибинні зони розміщені далеко від міст у найбільш сприятливих для певних рослин природних умовах. Там овочі максимально дешеві та якісні. Велику частину врожаю закладають на тривале зберігання. Підприємства закритого ґрунту забезпечують господарства розсадою. Такі райони з вирощування теплолюбних овочів та баштану (перцю, помідорів, баклажанів, кавунів, динь) розташовуються у степовій зоні України (найбільші площі – у Херсонській та Дніпропетровській областях), а традиційних для помірного клімату (капуста, морква, буряки, цибуля, огірки, кабачки) – у лісостеповій та поліській (Харківська, Полтавська, Вінницька, Черкаська області).

Існують також зони, що історично склалися на спеціалізації певних овочевих культур або навіть певних їх сортів. Наприклад, ніжинські огірки або херсонські помідори чи кавуни. Також в овочівництві створено спеціальні насінницькі господарства, які спеціалізуються на виробництві елітного насіння овочевих та баштанних культур.

Садівництво та виноградарство

Садівництво та виноградарство є складниками рослинництва, що займаються розведенням багаторічних плодових, ягідних та деяких декоративних рослин. Площа садів та виноградників в Україні нині становить близько 0,5 % земельного фонду. Проте за рахунок зростання врожайності фруктів та ягід у зв’язку з використанням нових сортів валовий збір їх майже не зменшився.

У садівництві понад половину площ зайнято насіннячковими культурами, до яких належать яблука, груші та айва. Їх площі переважають у лісостеповій зоні, особливо у Вінницькій, Чернівецькій, Хмельницькій та Закарпатській областях. Ці чотири області дають майже половину усіх зборів насіннячкових України.

Майже 30 % площ під садами зайнято кісточковими культурами. Це слива, вишня, черешня, абрикоса, персик. Найбільші площі цих теплолюбних рослин концентруються у степовій (Дніпропетровська, Запорізька, Одеська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим) та лісостеповій (Львівська, Закарпатська, Вінницька області) зонах. Тут збирають понад 40 % усіх кісточкових України.

З горіхоплідних культур понад 95 % площ займає волоський горіх. Його основні насадження розташовуються у лісостеповій зоні. На Поліссі є незначні посадки ліщини (фундука).

У Криму вирощують субтропічні дерева: мигдаль, фісташки, інжир, хурму, гранат, мушмулу, фейхоа.

Переважну більшість ягідних культур вирощують у приміських районах. Майже 40 % площ припадає на суниці й полуниці, майже 25 % – на смородину і малину, понад 4 % – на аґрус.

Основні регіони вирощування винограду в Україні – Автономна Республіка Крим та Одеська область. Там сконцентровано понад 80 % усіх площ виноградників України. Решта розташовуються у Миколаївській, Херсонській, Закарпатській областях. Крим – найстаріший виноградарський регіон України. Там вирощують 107 сортів винограду. Технічні сорти використовують для переробки на виноградний сік, вино, шампанське, родзинки. Їх культивують 69 сортів, найбільш знані з яких Ркацителі, Каберне совіньйон, Аліготе, Рислінг. У Криму вирощують 38 столових сортів винограду, які одержують для споживання у сирому вигляді: Молдова, Мускат гамбурзький, Мускат Італія, Мускат бурштиновий та інші. В Одеській, Миколаївській, Херсонській та Закарпатській областях збирають до 90% винограду технічних сортів.

Тест від Меркатор "Сільське господарство України. Рослинництво України"

Тваринництво та рибне господарство України

Розвиток кормової бази тваринництва

Тваринництво в Україні є другим за вартістю валової продукції сільськогосподарським виробництвом після рослинництва. Розвиток та розміщення тваринництва залежать значною мірою від наявності та складу кормової бази. Через те витрати на корми становлять 40 – 60 % собівартості тваринницької продукції. Саме рівень та стан розвитку кормової бази дають змогу утримувати свійських тварин на продуктивному рівні, збільшувати їхнє поголів’я, поліпшувати якість продукції та знижувати її собівартість. Витрати кормів показують їх обсяг, що йде на відгодівлю сільськогосподарських тварин за рік. Саме нестача кормів стає на перешкоді розвитку тваринництва й змушує скорочувати поголів’я деяких видів свійських тварин, що відбувається в Україні протягом останніх десятиліть.

Важливо враховувати не лише обсяг кормів, а й їх збалансованість за основними поживними речовинами: білками, мікроелементами та мінеральними речовинами. В Україні наявна значна сировинна база для розвитку тваринництва, яка надходить з різних джерел. Рослинництво є основним джерелом, що забезпечує тварин кормами. Зеленими кормами вважають трави луків та пасовищ, одно й багаторічні трави, що їх заготовляють на сіножатях для годування тварин безпосередньо після заготівлі. Соковиті корми – це силос (подрібнена зелена маса), кормові коренеплоди, гарбузи, картопля. Ними годують тварин у зимовий період. На зелених та соковитих кормах утримують переважно молочну худобу. Грубі корми також використовують переважно холодної пори року. Це сіно, солома, полова. Найбільш поживними є концентровані корми: зерно та висівки. Для тварин також вироблять спеціальні комбікорми – концентровані корми зі збалансованим умістом поживних речовин. Грубі та концентровані корми переважають у раціоні м’ясного поголів’я тварин. Зокрема, у свинарстві вони становлять 87 %, а у птахівництві – понад 97 %. Використовуються також деякі корми тваринного походження. Це молоко та відходи його переробки (сироватка), м’ясокісткове та рибне борошно, риб’ячий жир. Ці корми мають високий вміст органічних (зокрема, білка) та мінеральних речовин. Через те на них утримують молодняк тварин. До раціону тварин додають деякі мінеральні речовини (сіль, крейду) як добавку до основних кормів, щоб збагатити їх певними мікроелементами.

Тваринництво також як кормову базу використовує багато відходів. Так, харчові відходи міст споживають свинарство та птахівництво. Відходи цукрової (жом, меляса, брага), борошномельної (висівки, полова), олійної (шрот, макуха), хлібопекарної, маслосироробної (сироватка), м’ясної (м’ясокісткове борошно) промисловості використовують як корми у скотарстві та свинарстві.

Для різних тваринницьких виробництв складають свій кормовий баланс. Він, з одного боку, має задовольняти фізіологічні потреби різних тварин, а з іншого – забезпечити вихід кінцевої тваринної продукції.

Структура та розміщення тваринництва в Україні

Виробничий процес у тваринництві більш механізований, ніж у рослинництві, що сприяє його переведенню на промислову основу. Оцінюючи рівень розвитку тваринництва, враховують не лише поголів’я (чисельність) тварин, що утримується, а й кількість одержаної від них продукції як у цілому, так й у розрахунку на одну особу. Традиційно тваринництво України спеціалізується на виробництві продовольчих товарів: молока, м’яса, яєць, меду. Крім того, воно надає для промислової переробки й непродовольчу сировину: вовну, шкури, хутро, пір’я, пух. Це все одержують від основних сільськогосподарських тварин, якими в Україні є велика рогата худоба, свині та свійська птиця. До сільськогосподарських тварин належать також вівці, кози, коні, кролі, хутрові звірі кліткового утримання, бджоли. Залежно від поголів’я та валової продукції основними виробництвами тваринництва України є скотарство, свинарство та птахівництво. Кожне з них представлене кількома напрямами розвитку залежно від переважаючої продукції. На розміщення тваринницьких виробництв впливає склад кормової бази.

Провідним виробництвом тваринництва у нашій країні є скотарство. Воно забезпечує понад 99 % виробництва молока, 17,5 % м’яса (яловичина, телятина), а також дає шкіру тварин для переробки у легкій промисловості. Скотарство розвинуте по всій території України. Проте найбільшим поголів’ям великої рогатої худоби вирізняється лісостепова зона, особливо Вінницька, Полтавська та Хмельницька області, у межах яких сконцентровано понад 20 % поголів’я. Основним напрямом скотарства України є молочно-м’ясний, у структурі валової продукції якого переважає молоко. На Поліссі, де більше зелених та соковитих кормів, переважає молочний напрям. Через використання більш якісних кормів та високопродуктивних порід худоби середні надої молока зросли у 1,5 раза й нині становлять 4 464 л на рік від однієї корови. У приміських зонах часто формуються великі молочнопромислові комплекси, які спрямовані на швидку переробку молочної сировини. У південних степових частинах країни є господарства з розведення м’ясного поголів’я. Тварини вживають грубі та концентровані корми, відходи олійних, цукрових, спиртових заводів. Корів не доять, молоко вживають лише телята.

Свинарство – друга за значенням галузь українського тваринництва. Воно забезпечує близько третини потреб населення України у м’ясі (свинині), також дає свинячий жир (сало), а для легкої промисловості – шкіру. Часто свинарство як корми використовує харчові відходи міст, різноманітні овочі, а також відходи різних галузей харчової промисловості, тому поширене переважно у приміській зоні. Саме тому найбільшу частину свинини в Україні дають Донецька (8,5 %), Київська (7,7 %) та Дніпропетровська (6,7 %) області. Переважає свинарство в лісостеповій та степовій зонах, де залежно від порід та кормової бази існують сальний та м’ясо-сальний напрями. Понад половину поголів’я свиней вирощують у приватних господарствах, що задовольняє потреби країни не повною мірою. Проте нині на внутрішній ринок вже вийшли великі компанії, які розвивають повний виробничий цикл: від вирощування зерна та виробництва комбікормів до виробництва та реалізації свинини.

Швидкими темпами розвивається птахівництво. Його основною кормовою базою є фуражне зерно, яке переробляють на комбікорми. Також птахи використовують харчові відходи міст. Через цей чинник, а також через необхідність швидкої реалізації продукції (м’ясо птахів та яйця) птахівництво розвивається в приміських зонах. Найбільшу кількість яєць дає Київська область (понад 16,3 %), а м’яса птиці – Вінницька та Черкаська. Це найбільш механізоване тваринницьке виробництво в Україні. Птахоферми оснащено сучасним обладнанням для роздачі кормів, подачі води, збирання яєць, виведення пташенят, прибирання приміщень. Поголів’я свійських птахів в Україні у 30 разів перевищує поголів’я свиней. Тому воно забезпечує майже половину усього виробництва м’яса у країні, а також дає яйця, пух та пір’я. У поголів’ї свійських птахів 91,4 % становлять кури та півні. В Україні є яйценосні, м’ясні (бройлерні) та загального користування породи курей. Яйценосні кури невеликі, але несуться тривалий період року й дають понад 300 яєць на рік. М’ясні породи курей швидко ростуть і за півроку досягають маси 3 – 5 кг. Яєць несуть мало 100 – 250 яєць на рік. Для швидкого росту їх підгодовують спеціальними кормовими добавками. Кури загального користування мають проміжні ознаки.

З інших птахів вирощують качок (майже 5 % поголів’я), гусей (2,5 %), індиків (0,9 %), значно рідше – перепілок, страусів, цесарок, фазанів.

Вівчарство в Україні має допоміжну роль. Вівці маловибагливі, тому живуть на підніжному кормі природних пасовищ. В Україні розводять овець тонкорунного (на вовну) та напівтонкорунного (на вовну і м’ясо) напрямів переважно у степовій зоні та Карпатах. Вівці забезпечують близько 0,5% виробництва м’яса (баранини).

Рибне господарство

Цінні харчові, кормові, лікарські й технічні продукти дає рибне господарство, яке займається добуванням, переробкою, відтворенням та збільшенням запасів риби та інших водних організмів у природних і штучних водоймах. Рибне господарство складається з рибальства та рибництва.

Рибальство займається виловом риби і добуванням інших організмів (ракоподібних, молюсків) у рибогосподарських водоймах. Промислове рибальство поділяється на океанічне, морське, прибережне і на внутрішніх водоймах: річках, озерах, ставках та водосховищах.

Рибництво, або аквакультура, передбачає цілеспрямоване використання штучних водойм з метою розведення, збереження та поліпшення в них видового складу промислових організмів. В Україні у структурі видобування водних біоресурсів переважає прісноводна риба. Морські організми виловлюють у територіальних водах України (найбільше у межах Одеської та Запорізької областей) та у відкритому морі. Добування водних організмів відбувається з метою їх реалізації на переробні підприємства для одержання харчової, технічної, кормової, медичної та інших видів продукції або безпосередньо організаціям торгівлі.

В Україні найбільш характерним видом аквакультури є ставкове рибництво, яке переважає у лісостеповій зоні. Найбільші рибні господарства розміщуються у Сумській, Черкаській та Вінницькій областях. Найбільше розводять та видобувають риб з родини коропових, таких як товстолобик, короп, сазан, краснопірка, лящ, плітка, карась, білий амур. З інших риб відомі судак, щука, окунь, сом. У Карпатах існують господарства з розведення струмкової форелі.

Зональна спеціалізація сільського господарства України. Гірські та приміські сільськогосподарські райони.

Вам уже відомо, що поширення сільськогосподарських рослин тісно пов’язане з кліматичним умовами та ґрунтовими ресурсами, тобто рослинництво на рівнинах є зональним. Спеціалізація тваринництва пов’язана із забезпеченням свійських тварин кормами, основу яких становлять рослинні культури або продукти чи відходи від їх переробки. Через те тваринництво змінюється залежно від спеціалізації рослинництва.

Отже, у межах рівнинної частини України сформувалися три сільськогосподарські зони: Поліська, Лісостепова та Степова. Відмінну від рівнинних територій спеціалізацію мають гірські області, де сформувалися сільськогосподарські райони Українських Карпат та Кримських гір. Особливою спеціалізацією вирізняються приміські райони, де у зв’язку з наближенням до споживача склався свій набір сільськогосподарських виробництв.

Тест від Меркатор "Тваринництво України. Зональна спеціалізація сільського господарства"

Сільське господарство світу

Презентація "Сільське господарство світу"

Місце сільського господарства у світовому господарстві

Вам уже відомо, що незважаючи на загальносвітову тенденцію щодо скорочення кількості працюючих у сільському господарстві, воно має першочергове значення у забезпеченні людей харчовими продуктами. У високорозвинутих країнах провідним сільськогосподарським виробництвом є високотехнологічне інтенсивне тваринництво. У країнах, що розвиваються, переважає рослинництво (яке у багатьох країнах має екстенсивний характер), що ґрунтується на використанні ручної праці. У рослинництві провідне місце посідає вирощування зернових, технічних та бульбоплідних культур. До Топ10 культур, які є «лідерами» за валовим збором, належать кукурудза, рис, пшениця, картопля, цукрові буряки, соя, ячмінь, банани, сорго, арахіс.

Зернові культури

Головними продовольчими та фуражними (тобто кормовими) рослинами є зернові культури. Провідне місце належить рослинам, що їх називають «трьома хлібами людства»: пшениці, рису та кукурудзі.

Пшеницю вирощують майже у 70 країнах Північної та Південної півкуль, що дає можливість забезпечити хлібом близько половини людства. Відомо понад 20 видів пшениці, проте найбільше значення, як і в Україні, мають два: тверда і м’яка пшениця. Пшениця – культура переважно помірного та субтропічного поясів. Найчастіше вирощують озиму пшеницю. Лише на територіях, де зими дуже морозні й малосніжні, – яру. Протягом року немає жодного місяця, щоб пшениця не надходила на світовий ринок, оскільки її вирощують як у Північній, так і у Південній півкулі. Проте саме у Північній півкулі зосереджено найбільші площі. Китай, Індія та США посідають перші три місця за її збиранням. Крім них багато пшениці збирають Росія, Франція, Німеччина, Пакистан, Канада, Україна, Туреччина, Казахстан. У Південній півкулі пшеницю вирощують Австралія, Аргентина, Південна Африка. Найбільше зерна пшениці на ринок вивозять США та Китай. Експортерами цієї продукції є також Канада, Франція, Австралія, Аргентина, Південна Африка. Найбільші імпортери пшениці – Японія, країни Європи, Бразилія.

Рис є основною продовольчою культурою майже для половини людства. Це типова культура мусонного клімату, яка потребує багато вологи і тепла, а також родючих ґрунтів. Тому його культивують майже завжди за штучного зрошення у тропічному та субтропічному поясах Азії, Латинської Америки, Африки. У більшості країн збирають два врожаї рису на рік. Тому, хоча площ під ним удвічі менше, ніж під пшеницею, їх збирають майже однакову кількість. 90 % рису дають азійські країни. Підраховано, що один житель Азії за рік споживає 100 – 300 кг рису, тоді як європеєць – лише 1 – 10 кг. Безперечними лідерами за збиранням рису є Китай, Індія та Індонезія, а за експортом – США. Імпортують рис країни Європи, довозять його й азійські країни.

Кукурудза (маїс) набуває дедалі більшого значення як фуражна культура. Проте у деяких регіонах кукурудзу вирощують і для продовольчих потреб. Це теплолюбна та посухостійка рослина, що дає високі врожаї. Тому, хоча кукурудза за площею посівів посідає 3-тє місце, вона – світовий «лідер» зпоміж зернових культур за збиранням. Провідна роль за її виробництвом та експортом належить США, які дають майже 35 % світового зерна кукурудзи. Багато кукурудзи вирощують Китай (21,5 %), Бразилія (8 %), Аргентина (3,2 %), Україна (2,4 %). Культивують цю рослину також країни Африки та Південної і Середньої Європи.

Рідше культивують переважно для власних потреб інші зернові: ячмінь та жито.

Зокрема як фуражну культуру та для потреб пивоварної промисловості вирощують ячмінь. Цю культуру здебільшого сіють у межах помірного поясу в Європі. Лідерами за збиранням ячменю є Росія, Україна, Франція. В інших регіонах світу є значні посіви ячменю у Канаді, США, Китаї.

Як хлібну культуру переважно у Європі вирощують жито. Ця невибаглива рослина добре росте у зоні Нечорнозем’я, тому найбільше поширена в Росії, Німеччині, Польщі, Білорусі.

У світі зростає інтерес до гречки. Найбільше цієї круп’яної культури вирощують Росія (32,7 %), Китай (28,8 %), Франція (6 %), Україна (5 %). Головними експортерами гречки є Китай, США, Польща, Танзанія, Бельгія, Латвія, а найбільшими імпортерами – Японія, Папуа-Нова Гвінея, Франція, Італія, США.

Технічні культури

Всі технічні культури вирощують як сировину для подальшої переробки в різних галузях промисловості. Основними волокнистими культурами світу є бавовник, джут, льон-довгунець, агава на сизаль.

Провідна роль належить бавовнику, який культивують майже у 80 країнах світу. Він є занадто вибагливим до ґрунтів, тому вирощується за умови внесення великої кількості добрив. Під час вегетації рослина потребує багато вологи і тепла. Вологу забезпечують переважно шляхом штучного зрошення. Це культура тропічного та субтропічного поясів. З 1 т бавовни-сирцю одержують 300 – 400 кг бавовни-волокна. За експортом бавовни-волокна виділяються Китай, США та Індія. Багато цієї сировини вивозять Пакистан та Узбекистан. Високоякісними довговолокнистими сортами відомі Єгипет і Судан. Головними імпортерами бавовни є країни Європи та Японія. Крім волокна в результаті переробки бавовни одержують штучний шовк, папір, з насінин – харчову й технічну олії.

Джут – чагарник, з луб’яних волокон якого виготовляють цупкі тканини та канати. Він іде на виробництво килимів, рибного приладдя, мішковини. Цю теплолюбну рослину культивують у тропічному та субекваторіальному поясах. Найбільше його вирощують та експортують Бангладеш, Індія та Пакистан.

Льон-довгунець невибагливий до умов зростання: він холодостійкий і добре розвивається на кислих ґрунтах. Тому це головна волокниста культура нечорноземної смуги Європи. Найбільші площі під льоном – у Китаї, Росії, Великій Британії, Франції, Бельгії, Білорусі. Багато його вирощують також у країнах Балтії, Канаді, США.

У деяких країнах на сході Африки та у Бразилії культивують особливий вид агави, з якої одержують сизаль – волокно для виготовлення вітрил.

Найпоширенішими олійними культурами є соя, соняшник, ріпак, арахіс, олива, олійна пальма. Кожна з них пов’язана з певними кліматичними умовами. Рослинами помірного поясу є соняшник та ріпак, субтропіків – олива, мусонних областей – соя, субекваторіального й тропічного поясів – арахіс, екваторіального – олійна пальма.

Основною олійною культурою світу є соя. За останні 30 років площі під нею зросли у 2,3 раза. До того ж стрімко зростає урожайність сої за рахунок генетично модифікованого посівного матеріалу: за останні 30 років – на 53,3 %. Найбільше соєвих бобів виробляють в Америці – США (32,4 %), Бразилії (29,6 %) та Аргентині (29,6 %). Досить багато сої вирощують Китай (4,5 %) та Індія (4,3 %), в України – 9-те місце (1 %). У наш час говорять про «переможну ходу» цієї культури. Тепер це не лише кормова й олійна рослина. Соя, що багата на білок, стає замінником м’яса. У деяких країнах уже є соєва курятина, соєве морозиво, соєва картопля. Постійно зростають обсяги експорту сої. Переважну більшість її вивозять Бразилія (40,4 %), США (37 %) та Аргентина (7,3 %). Найбільшим імпортером є Китай: 61,2 % світового обсягу імпорту сої.

Теплолюбний та посухостійкий соняшник вирощують країни помірного та субтропічного клімату. За останні 30 років площі під цією олійною культурою зросли на 84,2 % й продовжують розширюватись. Лідерами за збором насіння соняшнику є Україна (28 %), Росія (23,6 %), Аргентина, Китай. Ці країни також забезпечують основну частку експорту соняшникової олії. Також до Топ-10 за зборами соняшнику входять Румунія, Болгарія, Франція, Туреччина, Угорщина, Танзанія. Найбільшими імпортерами соняшникового насіння є Туреччина та більшість країн Європи: зокрема Нідерланди, Німеччина, Франція, Португалія, Іспанія, Угорщина та інші.

Арахіс походить із саван Бразилії, звідки він спершу потрапив до Індії та Китаю, а вже через них у ХV ст. – до Європи під назвою «китайські горіхи». Плоди деяких видів дозрівають у ґрунті, за що називають рослину «земляним горіхом». Цінна харчова арахісова олія використовується переважно у кондитерській промисловості. Нині найбільші площі під арахісом зосереджено у країнах Західної Африки, звідки він експортується до Європи. Великі плантації під цією культурою є також в Індії, Китаї, США, Бразилії, Аргентині.

У Західній Європі, Канаді та Індії основною олійною культурою є ріпак, у країнах Середземномор’я – олива, у країнах Західної Африки та Океанії – олійна пальма.

Цукристими культурами є цукрова тростина (дає людству 60 % цукру) та цукрові буряки (40 %).

Цукрова тростина є багаторічною рослиною тропічного поясу, дуже вибаглива до тепла та вологи. Нині цукрову тростину вирощують переважно країни, що розвиваються. Її найбільшими виробниками є Індія, Куба та Бразилія. Імпортують цукор-сирець із тростини США, країни Європи та Японія, на території яких здійснюється його рафінування (очищення).

Цукрові буряки культивують у помірному поясі. Основними виробниками бурякового цукру є країни Європейського Союзу, Росія, Україна. Значні площі під цукрові буряки відведено у Франції, Німеччині, Італії, Туреччині.

Основними тонізуючими культурами є чай, кава та какао. Усі вони – рослини тропічного та субтропічного поясів, вирощуються здебільшого в країнах, що розвиваються. Так, виробництвом:

чаю на світовому ринку вирізняються Китай (35,6 %), Індія (20,6 %), Кенія (7,7 %), Шрі-Ланка (6,8 %);
кави – Бразилія (33 %), В’єтнам (19,7 %), Колумбія (8,1 %), Індонезія (6 %); какао – Кот-д’Івуар (29 %), Бразилія (14 %), Гана (12 %).

Головними імпортерами всіх тонізуючих культур є країни Європи та США. Багато кави та какаобобів завозить також Японія.

З каучуконосних рослин відомим є дерево гевея – культура екваторіального поясу. Нині 90 % натурального каучуку дають країни Південно-Східної та Південної Азії: Малайзія, Індонезія й Таїланд. Імпортують натуральний каучук розвинуті країни Європи, США, Японія.

Бульбоплідні культури

З-поміж бульбоплідних культур найпоширенішою є картопля. За її валовим збором перші місця посідають Китай, Індія, Росія, Україна, США, Німеччина, Польща. У тропічних країнах вирощують інші бульбоплідні культури, які мають там основну продовольчу функцію: батат, або солодку картоплю (Китай, Індія, Індонезія), таро (країни Океанії), ямс та маніок (країни Африки, Латинської Америки, Азії).

Тест від Меркатор "Рослинництво світу"

Тваринництво

У високорозвинутих країнах тваринництво має інтенсивний характер і використовує концентровані корми. У країнах, що розвиваються, та посушливих районах світу переважає екстенсивне тваринництво на природних пасовищах. Основними виробництвами тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство та птахівництво.

Скотарство, тобто розведення великої рогатої худоби – корів, буйволів, яків, дає людству майже все молоко й третину м’яса. Найпродуктивнішу молочну худобу розводять у країнах Європи та Північної Америки. Європа дає понад 55 % світових надоїв молока. М’ясний напрям переважає на територіях з посушливим кліматом і великими площами пасовищ. Найбільшим у світі районом м’ясного скотарства є південноамериканська пампа. Аргентину називають «м’ясним цехом світу» через її провідну роль в експорті яловичини. За поголів’ям корів 1-ше місце посідає Бразилія, 2-ге – Індія, де сконцентровано 20 % їх світової кількості, що пояснюється релігійними причинами. Найбільшим поголів’ям продуктивної худоби також відомі Китай, США, Аргентина. Найбільше коров’ячого молока одержують у США, Індії та Китаї, а з країн Європи – у Німеччині, Франції та Польщі.

Свинарство є виробництвом тваринництва, що дає людині майже 40 % м’яса, а також сало, шкури, щетину. Половина всього поголів’я свиней припадає на Азію. Китай є світовим лідером за кількістю вирощуваних свиней. Україна за цим показником посідає 7-ме місце в світі.

Вівчарство є типовою галуззю посушливих районів (сухих степів, напівпустель, пустель), а також гірських масивів. За поголів’ям овець переважають Австралія, Китай та Нова Зеландія.

Птахівництво дає людям близько 20 % м’яса, а також яйця, пір’я, пух. Саме через механізацію цієї галузі вона стала найбільш інтенсивною у високорозвинутих країнах. Птахівництво розвивається переважно у приміській зоні, оскільки зорієнтоване на споживача продукції. Розводять курей, індиків, гусей, качок, гаг, страусів ему. Проте абсолютну більшість поголів’я становлять кури. За виробництвом курячих яєць перші три місця в світі посідають Китай, США та Росія.

Іншими галузями тваринництва є ставкове рибництво, шовківництво, бджільництво, конярство, оленярство, розведення верблюдів, хутрове звірівництво тощо.

Тест від Меркатор "Тваринництво світу. Сільськогосподарські пояси світу"

Тести "Сільське господарство світу"

Тести "Сільське господарство України ЗНО"

Тести "Сільське господарство світу ЗНО"