Політична карта

     Джерела знань про регіони та країни світу

    Оскільки країнознавство містить дані з багатьох напрямів знань – географії, етнографії, демографії, історії, економіки, політології,  проведення комплексних країнознавчих досліджень потребує енциклопедичних знань про регіони і країни. Це передбачає пошук у різних джерелах відомостей та аналіз потрібної країнознавчої інформації, а також її застосування для розв’язування актуальних проблем.

   Усі джерела інформації про регіони та країни світу можна поділити на статистичні, історичні, картографічні, інформаційні. Статистичні джерела інформації дають змогу відобразити певні кількісні співвідношення, а іноді й якісні закономірності розміщення населення і господарства регіонів і країн. Важливим наслідком цього є моделювання різних соціально-економічних процесів та об’єктів.

     Аналіз історичних документів у країнознавстві уможливлює розгляд розвитку регіонів і країн у часі. Знання історичного минулого необхідне для розуміння сучасної географії населення і розміщення продуктивних сил, а також для прогнозування їх змін на прикладі конкретних регіонів і країн світу.

   Економічні та політичні карти є, з одного боку, інструментом економіко- географічних досліджень будь-якої території, а з іншого – його результатом. Нанесені на карту об’єкти та явища відображають їх взаємо розміщення і взаємозв’язки між ними. Карта є дієвим інструментом наукових досліджень. Через те її використовують на всіх етапах дослідження територій: від збирання вихідних даних до розроблення нових наукових матеріалів. Складання різноманітних тематичних карт підвищує інформаційну місткість географічного матеріалу.

   Нині набули важливого значення інформаційні джерела знань. Інтернет та спеціально створені геоінформаційні системи (ГІС) є сучасним засобом збирання, збереження та аналізу різноманітних відомостей про територію. ГІС дають змогу поєднати модельне зображення території з інформаційними таблицями, космічними та аерозображеннями земної поверхні.

      Політична карта та її особливості

     У вузькому розумінні – це тематична географічна карта, на якій показано поділ світу на держави та залежні території з нане сенням існуючих кордонів. На ній також зображено столиці держав та інші великі міста, найважливіші транспортні магістралі. У широкому розумінні політична карта світу є зібранням відомостей про політичну географію світу. Політична карта є нестабільною. Вона відбиває утворення нових незалежних держав, зміну їх політичного статусу, об’єднання країн і втрату ними суверенітету, уточнення кордонів, зміни назв держав. Інколи столиці переносяться до іншого міста або змінюються їх назви. Всі ці зміни фіксує політична карта світу. Головною її властивістю є динамічність, тобто здатність постійно змінюватися. 

      Що таке територія та акваторія?

     Важливим поняттям політичної географії є «територія». У міжнародному праві під територією (від лат. territorium – область) розуміють простори земної кулі з її сухопутною й водною поверхнями, надрами й повітряним простором, а також космічний простір з небесними тілами в ньому.

    Ділянку водної поверхні певної водойми або її частини (моря, затоки, порту) у визначених межах називають акваторією (від лат. aqua – вода).

 Територія є об’єктом господарської діяльності. За правовим режимом виокремлюють три типи територій: державну територію, територію з міжнародним режимом, територію зі змішаним режимом.

  Державною територією є така, що перебуває під суверенітетом певної держави. До територій з міжнародним режимом відносять ті, що лежать поза межами державних територій та перебувають у загальному користуванні всіх держав відповідно до міжнародного права. До територій зі змішаним режимом відносять континентальний шельф і морські економічні зони у Світовому океані.

     Головні об’єкти політичної карти

     Головними об’єктами політичної карти є країни, держави та території. 

У сучасному світі налічують понад 250 країн і територій. З них суверенними державами є близько 80 % країн. За XX ст. кількість незалежних держав значно збільшилася, адже якщо на початку минулого століття на політичній карті світу існувало лише 55 суверенних держав, то на 2015 р. їхня кількість зросла до 193 держав.  В Європі – 44 (з Росією), в Азії – 47, в Африці – 53, Північній і Центральній Америці – 23, Південній Америці – 12, Австралії і Океанії – 14. Крім того, ще три держави розташовані водночас у двох частинах світу: Туреччина – в Азії та Європі, Єгипет – в Африці та Азії, Росія – в Азії та Європі.

Політична карта світу, ніби строката мозаїка, складена з територій держав і країн, розділених між собою політичними кордонами. На ній також показано столиці та найбільші міста держав, адміністративно-територіальний устрій країн тощо.

Політична географія вивчає питання політико-географічного положення держав і їхніх кордонів, державного ладу й адміністративно-територіального устрою, політичної структури суспільства, проблеми міжнародних відносин.

Головними об’єктами, що показані на політичній карті, є країни й держави.

Країна – територія з визначеними кордонами, заселена певним народом, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною. Якщо країна набуває суверенітету і стає повністю незалежною, то вона набуває політичного змісту держави.

Держава – суверенне політичне утворення, яке здійснює свої повноваження на певній території через діяльність особливої системи органів і організацій. Кожна держава охоплює певну територію, що є частиною географічного простору і включає все його різноманіття: форми рельєфу, річки, озера, береги морів, ландшафти, сільськогосподарські угіддя, гірничопромислові виробки, міста і багато іншого.

Територія держави – це частина земної кулі з притаманними їй природними, а також створеними в результаті людської діяльності властивостями і ресурсами, що перебувають під суверенітетом певної країни.

До складу державної території відносять три основні складові: суходіл (територія) з його надрами; акваторію (до неї належать зазвичай внутрішні й територіальні води); повітряний простір (аероторія) над суходолом і водами.

Юридично до державної території за міжнародними угодами також прирівнюються морські судна, що належать державі й офіційно перебувають на певний момент за її межами, літаки, засоби зв’язку, посольства даної держави за кордоном тощо.

У світі існує кілька країн, що з усіх боків оточені територією іншої держави. Такі країни мають назву анклавів. Наприклад, анклавами є Сан-Марино, оточене територією Італії; Ватикан, який розташований всередині Італії, та ще й всередині її столиці – Риму; Лесото з усіх боків оточене територією Республіки Південна Африка.

Окрім суверенних держав, на політичній карті світу залишилося понад 60 залежних територій, або, як ще й досі їх часто називають, колоній. Вони традиційно утворювалися в місцях зосередження родовищ корисних копалин, родючих земель, людських ресурсів (рабство) або через геостратегічне значення території (Гібралтар). Зазвичай колонія управляється представниками колоніальної держави-метрополії, а офіційною мовою є мова колонізаторів і зрідка мова корінного населення колонії.

Колонія – країна або територія, що перебуває під владою іноземної держави (метрополії), не має політичної й економічної самостійності і керується на основі спеціального режиму.

Нині колоніальний статус мають території площею близько 135,4 тис. км², з населенням понад 12 млн осіб. Колоніальними державами є Велика Британія (Чагос, Бермудські, Віргінські, Кайманові, спірні з Аргентиною Фолклендські (Мальвінські) о-ви, Гібралтар, о-ви Вознесіння тощо); США (Маріанські о-ви,  о. Пуерто-Рико тощо), Франція (о-ви Гваделупа, Європа, Кергелен, Нова Каледонія, Французька Полінезія), Австралія (о-ви Кокосові, Різдва) та ін.

У приморських країнах державна територія поширюється ще на певну відстань від берега в море чи океан. Тоді йдеться про кордони територіальних вод, які встановлюють на відстані 12 морських миль (1 морська миля – 1852 м) від узбережжя. Проте у світі є країни (наприклад, Бразилія, Перу, Уругвай, Еквадор), які в односторонньому порядку оголосили своїми територіальними водами значно ширші смуги (до 200 миль). У середині XX ст. країни Латинської Америки ініціювали створення економічних зон на морі, або морських економічних зон. Це райони завширшки 200 морських миль поза межами територіальних вод, у яких приморські держави мають суверенні права на розвідування й розробку біологічних і мінеральних ресурсів моря. На морські економічні зони припадає 40 % площі Світового океану.

Особливий статус має Антарктида, міжнародно-правовий режим якої визнано договором від 1 жовтня 1959 р. Згідно з ним, даний континент є нейтральним, демілітаризованим, де заборонена будь-яка військова та господарська діяльність, а також політичні поділи території. Єдиним дозволеним видом діяльності є науково-пошукова робота. Пригадаємо, Україна також має там науково-дослідну станцію «Академік Вернадський».

Етапи формування політичної карти світу

У розвитку політичної карти світу виділяють чотири періоди.

Давній період (від виникнення перших форм держави до V ст. н.е.). Охоплює епоху рабовласницького ладу. У ці часи розширювався видобуток корисних копалин, розпочалося будівництво вітрильних суден, іригаційних систем тощо. Стрімко зростала чисельність населення Землі, що на початку нашої ери досягла 250–300 млн осіб. Виникли міста – спочатку як центри зосередження ремісницького виробництва, а потім і торгівлі. Перші держави виникли в найдавніших землеробських осередках. Чимало з них були дуже великими. Разом з першими державами виникли дві основні форми державного ладу: монархія (Давній Єгипет, Вавилон, Ассирія, Персія, Римська імперія) і республіка (міста-держави Фінікії, Греції, Давній Рим). Основним способом поділу територій у цей період були війни.

Середньовічний період (V–XV ст.). Припав на епоху феодалізму. У цей період утворився внутрішній ринок держав, а головною галуззю економіки в усіх країнах залишалося сільське господарство. Особливо швидко зростало виробництво в Європі сукна, метало виробів, зброї, а в Азії – бавовняних і шовкових тканин, килимів, паперу, порцеляни. Значних успіхів досягло мореплавство.

Були зроблені важливі географічні відкриття. Політична карта характеризувалася роздробленістю і нестійкістю (через майже безперервні війни). Проте внаслідок зміцнення внутрішнього ринку, посилення етнічної консолідації стали утворюватися і великі централізовані держави (Франція, Англія, Іспанія, Київська Русь, Індія, Китай і ін.). Панівною формою державного устрою протягом усієї феодальної епохи залишалася монархія, причому зазвичай абсолютна.

Новий період (кінець XV ст. – кінець Першої світової війни в XX ст.). Це епоха зародження, розвитку і встановлення капіталістичних відносин. Технічний прогрес охопив усі галузі промисловості, активно розвивалися торгівля й транспорт, зміцнилися внутрішні ринки. Розвивалися природничі науки, зокрема й географія.

На формування політичної карти світу значно вплинули Великі географічні відкриття, завдяки яким виникли три перші колоніальні імперії: Іспанська (в Америці), Португальська і Голландська (в Азії). Період промислових переворотів (середина XVII – кінець XIX ст.) позначився буржуазними революціями. У цей період абсолютні монархії стали поступатися місцем республікам (наприклад, у Франції) або конституційним монархіям (Англія, Нідерланди).

Колоніальні загарбання призводили до зміни і форми залежності країн. Якщо спочатку території анексували і перетворювали їх на колонії, то наприкінці XIX – на початку XX ст. поширилися гнучкіші форми колоніальної залежності, наприклад протекторати – країни, що зазвичай визнають над собою суверенітет певної держави у міжнародних відносинах, але зберігають незалежність у внутрішніх справах. Нині подібною формою міждержавних відносин є «вільно асоційована держава», як от Пуерто-Рико, що залежить від США, то що. Переселенські колонії у складі Британської імперії одержали статус домініонів (англ. dominion – володіння, влада (Канада, Австралія, Південно-Африканський Союз). Так само формально володіють князівством Андорра дві інші європейські держави – Франція та Іспанія (так званий кондомініум, від лат. – сумісне володіння). Реальну ж владу в Андоррі має глава її уряду.

Новітній період (після Першої світової війни і дотепер). У його нетривалій історії можна виділити три основні етапи.

Перший етап (1918–1945 рр.) почався з утворення першої соціалістичної держави – Радянського Союзу і позначився помітними територіальними змінами на політичній карті. Після поразки в Першій світовій війні на основі Версальських мирних угод Німеччина позбавилася частини своєї території у Європі і всіх своїх колоній. Утворилися нові суверенні держави: Польща, Фінляндія, Королівство сербів, хорватів і словенців. Австро-Угорщина розпалася на дві самостійні держави. Припинила існування давня Османська імперія.

Другий етап розпочався після Другої світової війни і тривав до початку 1990-х років. Політична карта цих часів зазнала суттєвих змін. Розгром фашизму в 1945 р. і соціалістичні революції в ряді країн сприяли утворенню соціалістичного табору в Європі (Польща, НДР, Болгарія, Угорщина, Чехословаччина, Югославія, Румунія, Албанія) та Азії (Китай, Монголія, В’єтнам, КНДР, Лаос), а згодом і на Кубі. У жовтні 1945 р. у Сан-Франциско було створено Організацію Об’єднаних Націй (ООН), до якої тоді ввійшла 51 держава світу.

Період 50–70-х років ХХ ст. характеризується розпадом колоніальної системи. Якщо 1955 р. в Африці існувало всього чотири незалежні держави (Єгипет, Ліберія, Ефіопія, Лівія), то з 1960 р. африканські країни почали масово здобувати незалежність. Суверенізація торкнулася Латинської Америки (одержали незалежність Ямайка, Тринідад і Тобаго, Гайана, Гренада тощо), Океанії (Західне Самоа, Тонга, Папуа-Нова Гвінея, Фіджі й ін.) і навіть Європи (у 1964 р. стала незалежною Мальта). Отже, замість колишніх колоній утворилося близько ста нових держав.

Третій етап розпочався з початку 90-х років XX ст. і триває дотепер. Він характеризується великими змінами на політичній карті Східної Європи і позначився розпадом світового соціалістичного табору, на теренах якого утворилися 15 нових незалежних держав колишнього СРСР і шість – Югославії, та об’єднанням ФРН і НДР у єдину державу тощо.

Отож політичній карті властива висока динамічність. Вона фіксує основні політико-географічні процеси, позначені кількісними і якісними змінами.

На політичній карті світу існують країни, які не визнані більшістю інших держав як незалежні держави. Прикладом не визнаних держав є Абхазія (частина Грузії), Нагірнокарабаська Республіка (частина Азербайджану), Придністров’я (частина Молдови), Турецька Республіка Північного Кіпру (частина Кіпру) тощо. Так само існують території з невизначеним статусом, як от Палестина (частково окупована Ізраїлем), Західна Сахара (окупована Марокко).

Столичні міста та їхні функції

Столиця – головне місто держави, у якому зазвичай перебувають вищі органи влади й управління (глави держави, парламент, уряд, вища судова влада тощо).

Окрім політичних столиць, у багатьох країнах світу є й неформальні столиці, представлені головними економічними або культурними центрами держав. Їх часто називають «економічними» або «культурними» столицями. Це, наприклад, Нью-Йорк у США, Санкт-Петербург в Росії, Шанхай у Китаї, Колката в Індії, Стамбул у Туреччині, Ріо-де-Жанейро в Бразилії, Йоганнесбург у ПАР.

Є чимало країн, де столичні функції розподілені між кількома містами, тому тут існують фактично два, а іноді й три столичні міста. Наприклад, у Нідерландах столиця за конституцією перебуває в Амстердамі, а резиденції монарха, уряду, парламенту, верховного суду – в Гаазі. В Ізраїлі резиденції парламенту й уряду розташовані в Єрусалимі, а іноземні посольства і кілька міністерств – у Тель-Авіві. Офіційною адміністративною столицею ПАР є Преторія, законодавчої влади – Кейптаун, судової – Блумфонтейн. Така сама ситуація характерна для ФРН, Танзанії, Кот-д’Івуару, Шрі-Ланки, Малайзії, Болівії, Чилі, Бутану та ін.

Зазвичай столичні міста є найбільшими економічними, адміністративними, культурно-історичними центрами країн. Великих столиць, де в міських межах мешкає понад 2 млн осіб, налічують вже близько 50.

Багато столичних міст сформували навколо себе величезні за площею і людністю столичні міські агломерації, які настільки зрослися зі столицею, що фактично перетворилися на єдину міську територію. Тому чимало столиць за своєю людністю відносно невеликі, але разом зі своєю агломерацією є найбільшими економічними і культурними ядрами своїх країн. Такі столичні агломерації сформувалися навколо Токіо (34 млн осіб), Сеула (23 млн), Мехіко (22 млн), Делі (21 млн), Каїра (16 млн), Москви (16 млн), Джакарти (15 млн) тощо.

Перенесення столиць. З другої половини XX ст. у деяких країнах намітилася тенденція до передачі столичних функцій від одного міста до іншого, тобто перенесення столиць. Потреба в цьому виникає зазвичай через перенаселеність міста, через гіпертрофоване домінування існуючої столиці над рештою країни, для вирішення суперечок між містами, що водночас претендують на столичний статус, через пряму військову загрозу існуючій столиці, або через її невдале географічне й геополітичне положення, або для прискорення розвитку тих територій, де створюється нова столиця. За останні 100 років таких нових столиць налічують понад 20.

Місце для нової столиці обирають дуже ретельно. Враховують і географічне положення, і транспортну доступність, і кліматичні умови, і навіть те, наскільки місто буде захищене на випадок нападу зовнішніх ворогів. Зазвичай обирають центр країни – Бразиліа, Астана, Анкара, Абуджа, Нью-Делі. Лише Канберра розташована на березі океану, між двома найбільшими містами країни – Мельбурном і Сіднеєм, адже центр країни охоплений величезними пустелями.

Нині ведеться активна підготовка до перенесення столиці в Південній Кореї, Монголії, Ірані, Аргентині, Болівії, широко обговорюються доцільність і можливі варіанти перенесення столиць у Грузії, Азербайджані, Франції, Великій Британії, Іспанії, Японії, Мексиці та ін.

У Бразилії вважали, що перенесення столиці з Ріо-де-Жанейро в глиб країни сприятиме розвитку величезних внутрішніх областей держави. Нову бразильську столицю 1957 р. доручили будувати відомому архітектору Оскару Німейеру. І нині місто Бразиліа з висоти пташиного лету схоже на літак, а кількість будинків у кожному кварталі строго визначена.

Канберра в Австралії стала столицею в результаті компромісу між Сіднеєм і Мельбурном, які тривалий час конфліктували за право бути столицею країни.

Нова столиця Нігерії Абуджа розташована в самому центрі країни, в економічно слаборозвинутому й етнічно нейтральному районі. Влада, вибираючи нову столицю, намагалася створити місто, у якому не домінувала б жодна етнічна, соціальна чи релігійна група.

 У Малайзії спеціально збудували нову столицю Путраджаю в 20 км від старої з метою перенесення головного міста країни в екологічно чисте і з військово-стратегічної точки зору безпечне місце.

Типологія країн за формою правління

Державний лад будь-якої країни характеризується насамперед формою правління. Вона визначає спосіб організації верховної державної влади, принципи взаємин її органів, ступінь участі населення в їхньому формуванні. За формою правління країни поділяють на чотири типи.

Республіка (з лат. — суспільна справа) – форма правління, за якої суверенні права на владу належать або всім дієздатним громадянам, або їхній більшості. Республіканська форма правління виникла ще в стародавні часи (Афінська демократична республіка, Спартанська й Римська аристократичні республіки, міста-республіки: Флоренція, Венеція, Генуя – в Італії, Новгород і Псков – у Росії й ін.), проте найбільше поширення здобула в періоди Нової й Новітньої історії.

На сучасній політичній карті з майже 190 держав понад 145 є республіками.

У них від імені народу управління здійснюють представницькі органи, які обираються або прямим голосуванням, або на основі визначених процедур непрямого народного волевиявлення (через довірених осіб, вибірників тощо). Цю форму правління вважають найпрогресивнішою і найдемократичнішою. Республіками є більшість країн Європи, Латинської Америки, Азії, 49 із 52 країн Африки та ін.

Традиційно визначають три типи республік:

парламентська – верховенство влади має парламент, перед яким уряд несе колективну відповідальність за свої дії; роль президента в державному управлінні зменшена. Уряд на чолі з прем’єр-міністром формується із членів партій, що мають більшість голосів у парламенті. Такий тип республіки існує в країнах з високорозвинутою економікою (ФРН, Італія, Греція, Туреччина тощо);

президентська – у руках президента поєднані повноваження голови держави і голови уряду (США, більшість країн Латинської Америки й Африки);

президентсько-парламентська або парламентсько-президентська – роль президента і парламенту фактично врівноважена. Парламент має право винести вотум недовіри уряду, який сформував президент, а президент має право розпустити парламент і призначити позачергові вибори парламенту (Франція, Україна, Росія, Португалія, Словаччина та ін.).

Монархія (від грец. monarchia – єдиновладдя) – така форма правління, за якої верховна державна влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного керівника держави – монарха. У різних країнах монарх має різний титул: султан (Бруней, Оман), папа (Ватикан), емір (Кувейт, Бахрейн), герцог (Люксембург), імператор (Японія), король (у більшості монархій), князь (Монако, Ліхтенштейн). Нині у світі існує 29 монархій. У сучасному світі лишилося 29 монархій. В Азії їх 13, в Європі — 12, в Африці — 3, в Океанії — 1, в Америці їх немає. Вони відрізняються за своєю формою і бувають трьох видів.

В абсолютній (необмеженій) монархії глава держави – монарх є головним джерелом законодавчої і виконавчої влади, а парламенту взагалі немає або він є дорадчим органом. На сучасній політичній карті світу збереглося 8 абсолютних монархій, 7 з яких — в Азії. Такими державами є Саудівська Аравія, Катар, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Оман, Бруней, Ватикан, а також де-факто Бахрейн та Кувейт. Підвидом абсолютної монархії є теократична.

У теократичній монархії вся політична й духовна влада перебуває в руках церкви. При цьому панівна релігія є обов’язковим атрибутом і частиною суспільства, а норми релігії є головним законом. До них належать Ватикан (папа є головою всіх католиків світу) і Саудівська Аравія (король є водночас головою релігійної громади мусульман-сунітів).

У конституційній (обмеженій) монархії влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, а виконавчі – уряду. Монарх юридично є верховним главою виконавчої влади, формально призначає уряд, замінює міністрів, розпоряджається військами, може скасувати прийняті  парламентом закони і розпустити парламент, але фактично ці повноваження належать уряду. Конституційних монархій у світі 21. Більшість їх — у Європі: Велика Британія, Іспанія, Данія, Норвегія, Швеція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Ліхтенштейт, Монако, Андорра. Конституційними монархіями також є Японія, Таїланд, Малайзія, Йорданія, Камбоджа, Бутан, Марокко, Лесото, Свазиленд, Тонга.

Із 29 світових монархій 16 є королівствами. У Європі це Велика Британія, Данія, Іспанія, Норвегія Швеція, Бельгія, Нідерланди; в Азії — Таїланд, Камбоджа, Бутан, Саудівська Аравія, Йорданія; в Африці — Марокко, Лесото, Свазіленд; в Океанії — Тонга.


король Йорданії                                 королева Великобританії

Існують 4 емірати, і всі вони — в Азії: Кувейт, Катар, Бахрейн, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ).

 емір Кувейту

Є у світі 3 князівства (європейські держави-карлики Андорра, Монако, Ліхтенштейн)


князь Монако

3 султанати (азійські країни Бруней, Малайзія, Оман).

 султан Малайзії

Імперією є Японія

 імператор Акіхіто

герцогством — Люксембург

 герцог Люксембургу

папською державою — Ватикан

 Папа Франциск

Найстарішою у світі монархією є Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії. Королева має право скликати та розпускати парламент, призначати та звільняти від служби прем’єр-міністра, затверджувати закони, нагороджувати та надавати помилування. Країною керує «уряд її величності».

Ще одна специфічна форма правління визначає держави у складі Співдружності, до яких належать 14 країн, що раніше були колоніями Великої Британії. Проте і нині згідно з традиціями формальним главою держави в них є британський монарх, представлений генерал-губернатором. У цих країнах є свій парламент і уряд, вони проводять незалежну зовнішню й внутрішню політику, їхні мешканці є громадянами своїх держав, а не підданими Британської корони, але об'єднує їх те, що всі вони як верховну владу визнають владу монархів Великої Британії. Така форма правління панує в Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Папуа-Новій Гвінеї, Багамах, на Ямайці та ін.

Commonwealth of Nations.svg

Співдружність (синій = дійсні члени, помаранчевий = колишні члени, зелений = членство призупинене, блакитний = залежні території членів)

Особливою формою народовладдя є джамахірія (з арабської – «держава мас»), де влада безпосередньо належить народу. Джамахірією у 1977 р. проголошена Лівія. Тут ліквідовані політичні партії, уряд і парламент у його класичній формі. Країна керується первинними народними зборами, які наділені законодавчою і виконавчою владою.

Лівія офіційно була джамахірією з 2 березня 1977 року по 2011 рік.

Типологія за формою державного устрою

Під формою державного устрою розуміють територіально-організаційну структуру держави, що встановлює порядок розподілу країни на частини і взаємовідносини центральних і місцевих органів влади. До її основних функцій належать ступінчасте розміщення органів влади і державного управління, забезпечення збору податків і інформації, контроль центру над місцями, здійснення гнучкої економічної, соціальної та регіональної політики, проведення виборчих кампаній тощо.

Традиційно в світі склалися три форми державного устрою.

Унітарна держава (від лат. unitar – єднання) – форма державного устрою, за якої її частини є адміністративно-територіальними одиницями і не мають статусу державного утворення. Для таких держав характерні єдині для всієї країни вищі органи державної влади, єдине громадянство, єдина конституція, єдина правова система. Нині 159 суверенних держав світу є унітарними, серед них у Європі – Велика Британія, Франція, Іспанія, Італія, Україна тощо, в Азії – Японія, Китай, Саудівська Аравія, Туреччина та інші, в Америці – Колумбія, Куба, Чилі тощо, в Африці – переважна більшість країн.

За федеративного устрою (від лат. foederatio – союз) кілька державних утворень, що юридично мають визначену самостійність, утворюють єдину союзну державу. Територія федерації складається з територій окремих її суб’єктів (штатів, кантонів, земель, республік тощо); суб’єкти федерації зазвичай наділені власною законодавчою, виконавчою і судовою владою, мають власну конституцію. У більшості федерацій парламенти складаються з двох палат, і в них існує єдине союзне громадянство і громадянство союзних одиниць. Нині в світі налічують 25 федерацій, що створені переважно на основі етнічно-національних розходжень (Бельгія, Індія, Росія, Нігерія тощо) або з урахуванням історико-географічних особливостей становлення державності (Австралія, Аргентина, Бразилія, США, Канада та ін.).


Конфедеративна держава (від лат. соnfoederatio – союзний договір) – постійний союз суверенних держав, створений для досягнення політичних або військових цілей. У конфедерації немає єдиної території і громадянства, єдиної податкової і правової системи. Правова основа конфедерації – союзний договір, а федерації – конституція. Нині в світі формально існує одна Швейцарська Конфедерація, яка фактично є федерацією, хоча багато століть (XIII–XIX ст.) дійсно була конфедерацією.