Готуйся серйоЗНО
до географії

За підручником "Географія" 8 клас, автори С. Кобернік, Р. Коваленко

Етнічний склад населення

       Етнічні групи людей

   Сучасний національний склад населення світу є результатом тривалого історичного розвитку. Наука, що вивчає культуру, побут, походження та розселення народів, має назву етнографія (з грец. «етнос» – плем’я, народ і «графос» – пишу).

        Слід розрізняти поняття «етнос», «нація» і «народ».

      Етнос – група людей, яка історично склалася на певній території і має свої мову, культуру, особливості менталітету.

    Народність – мовна, територіальна, культурна та економічна спільнота людей.

    Коли спільні риси мови, культури, єдність території набувають стійкого характеру, народність перетворюється на етнічну націю – останню форму етносу. Людям, що належать до однієї нації, притаманні сталі спільні ознаки. Насамперед це мова. Але у зв’язку з міграціями й освоєнням європейцями світу нині багато націй використовують одну мову. Стабільнішою ознакою нації є культура, яку поділяють на матеріальну та духовну. До матеріальної культури належать тип житла, національний одяг і національна кухня. До духовної культури належать свята, обряди, мистецтво, релігія. Вони дбайливо зберігаються нацією, визначають її ідентичність. Також нація має етнічні землі, на яких вона сформувалася, та характерні для неї історичні види господарської діяльності. Говорять навіть про певні риси характеру й менталітету, притаманні націям.

   Отже, етнічна нація (з латин. – народ) – історична спільнота людей, яка склалася в процесі формування єдиної для неї літературної мови, особливостей культури, території та видів господарської діяльності.

       Кожна людина усвідомлює себе представником певної нації. Тоді говорять про її національність.

       Національність – термін, що визначає належність людини до певної нації або народності.

        Політична нація (народ) – це все населення певної країни.

     Більшість учених вважають, що в сучасному світі існує від 2 тис. до 4 тис. націй і народностей: від найдрібніших, чисельність яких становить десятки чи сотні осіб, до найбільших – понад 100 млн осіб. Великою є нація, якщо в ній налічується понад 1 млн осіб. Таких націй відомо близько 310. Разом вони становлять 95,7 % усього населення планети.

     Українці за кількістю посідають 22-ге місце серед націй. Їх у світі близько 45 млн, зокрема на території України проживає 35 млн.

      До найбільших за чисельністю націй, у кожній з яких налічується більше 100 млн осіб, належать китайці (понад 1 млрд осіб), хіндустанці (понад 220 млн осіб), американці США (близько 200 млн осіб), бенгальці (близько 180 млн осіб), росіяни (близько 150 млн осіб), бразильці (близько 140 млн осіб) та японці (близько 130 млн осіб).

      Національний склад населення країн

 За національним складом населення вирізняють три типи держав: однонаціональні, двонаціональні та багатонаціональні.

• Однонаціональними вважаються країни, у яких понад 90 % становлять представники однієї нації. До них належить більшість держав Європи, Латинської Америки, Австралія, арабські країни Аравійського півострова та Північної Африки.
• Двонаціональні – це країни, у яких абсолютну більшість становлять дві нації. До цього типу відносять Канаду (де переважають англоканадці та франкоканадці), Бельгію (у якій живуть фламандці й валлони), Кіпр (у якому є греки-кіпріоти і турки-кіпріоти) та деякі інші країни.
• Найбільше у світі багатонаціональних країн. Вони переважають в Азії та Африці (крім північної частини). Перше місце у світі за цим показником посідає Індія, в якій проживає понад 150 націй і народностей. Майже стільки ж їх в Індонезії. Багатонаціональною державою є і США. У Європі такими країнами є Швейцарія, Велика Британія, Іспанія, Боснія і Герцеговина, Молдова. Саме в країнах із багатонаціональним складом населення часто загострюються міжетнічні суперечності.

          Мови народів світу

    Нації й народності об’єднують у споріднені групи, що дає можливість простежити їхнє походження. Найважливішою для цього ознакою є мова. Загальна кількість мов становить 5–7 тис. З розвитком зв’язків між народами та активізацією міграційних процесів кількість живих мов неухильно скорочується. Здебільшого кожній нації та народності притаманна своя мова. Проте мов значно більше, ніж націй. Частими є й випадки, коли однією мовою говорять кілька народів.

         Найбільш поширених мов – 40. Ними говорять близько 2/3 населення світу.

      Найпоширеніша мова у світі – китайська. Окрім Китаю, вона є державною мовою Тайваню та однією з державних мов Сінгапуру. У Європі найуживанішою є німецька мова. Це єдина державна мова у Німеччині, Австрії та Ліхтенштейні, а також одна з державних у Швейцарії, Люксембургу, Бельгії.

  Сьогодні зростає роль офіційних (державних) мов. Вони є засобом міжнаціонального спілкування, мовами офіційних документів. Часто ними користуються люди, які рідною вважають іншу мову. Зокрема, це явище характерне для Африки, де після періоду колоніалізму залишилися мови країн-метрополій. Так, у цьому регіоні французька є офіційною мовою в 21 державі, англійська – у 19, португальська – у 5, іспанська – в 1. Сучасними мовами світового значення вважають 8 мов: китайську, англійську, іспанську, арабську, російську, португальську, німецьку, французьку. Ці мови найчастіше використовують для міждержавного спілкування, і кількість людей, які володіють ними, є найбільшою. 

       Мовні сім’ї

      Близькі за походженням, граматикою, словниковим запасом мови об’єднують у великі мовні сім’ї. До них відносять мови, які мають не менше 15 % подібних слів, що часто вживаються під час спілкування. Фахівці-лінгвісти виокремлюють близько 420 мовних сімей. Найвідоміших із них – близько 20. Вони поділяються на мовні гілки, а ті, своєю чергою, – на мовні групи. Існує також близько 100 мов, які не можна віднести до жодної з сімей. Процес формування мовних сімей тісно пов’язаний із розселенням людей. Тому сусідні нації часто мають подібні мови.

    Найпоширенішою є індоєвропейська мовна сім’я. Індоєвропейськими мовами говорять 45,2 % населення світу. Вони об’єднують понад 150 мов. На думку вчених, усі індоєвропейські мови походять від єдиної праіндоєвропейської мови, носії якої жили 5–6 тис. років тому. Місцем зародження цієї мови вважають степові райони на межі Європи та Азії. У межах індоєвропейської мовної сім’ї виокремлюють майже 20 мовних груп, які об’єднані у 7 гілок. У Європі найбільші з них германська, італійська, балто-слов’янська, кельтська; в Азії – арійська. Унаслідок колонізації європейцями світу мови цієї сім’ї нині представлені на всіх заселених материках.

   Українською мовою у світі говорять 47 млн осіб (22-ге місце у світі за поширенням серед мов), з яких рідною її вважають 37 млн. Окрім України, вона поширена у країнах Європи, Азії, Америки. В Україні українська мова є єдиною державною мовою. У європейських країнах (Польщі, Словаччині, Молдові, Румунії, Сербії, Хорватії, Боснії і Герцеговині), у яких українці розселені компактно, українська мова має статус мови національної меншини, або регіональної мови. За своїм походженням українська мова належить до балто-слов’янської гілки слов’янської групи східнослов’янської підгрупи.

      Другою за поширенням є китайсько-тибетська (сино-тибетська) мовна сім’я. Її мовами говорять 22,9 % населення Землі. Вона об’єднує близько 300 мов, поширених у Східній, Центральній і Південно-Східній Азії. Найбільші мовні групи цієї сім’ї – китайська й тибето-бірманська. До першої з них належить китайська мова з її кількома діалектами. Друга об’єднує численні мови народів М’янми та західної частини Китаю.

    Народи Південно-Західної, Центральної, Північно-Східної Азії говорять мовами алтайської мовної сім’ї. Ці мови походять від давньої праалтайської мови, яка зародилася на півдні Сибіру і в горах Алтаю. Нині алтайська мовна сім’я об’єднує близько 60 мов. У її межах найбільшими гілками є тюркська (турецька, казахська, узбецька, татарська, азербайджанська й інші мови) та монгольська (монгольська, бурятська, калмицька мови).

   Уральська мовна сім’я складається приблизно з 20 мов. Прауральська мова зародилася в південних околицях Уральських гір. Мовами фінно-угорської гілки цієї мовної сім’ї говорять корінні народи Уралу й Поволжя: мордва, удмурти, марійці. Частина їхніх предків у ІХ ст. переселилися в Центральну та Північну Європу. Так сформувалися, зокрема, угорська, фінська, естонська мови.

    Народи Тропічної Африки, що живуть на південь від Сахари, говорять більш як 200 мовами нігеро-конголезької мовної макросім’ї, яка складається з окремих сімей. Одна з найпоширеніших у світі мов – арабська – належить до афразійської макросім’ї. Нею говорять на півночі Африки та Аравійському півострові.

Національний склад населення України

     Формування складу населення України

    Географічне положення у центрі Європи й особливості бурхливого історичного минулого зумовили формування етнічно неоднорідного складу сучасного населення України. У давні часи населення увібрало в себе представників різних культур: землеробських, скотарських, як осілих, так і кочових племен.

    У IV–IX ст. Велике переселення народів, що проходило через територію України, залишило слід на її етнічному підґрунті. З одного боку, у прибульців населення запозичило деякі елементи матеріальної та духовної культури, а з іншого – слов’янс ько-українське населення зазнало впливу на генетичному рівні. У цей час починає складатися слов’янство і майбутня українська нація.

  У XII–XIX ст. із загарбанням українських земель монголо-татарами, а потім сусідніми державами – Литвою, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Кримським ханством, Румунією, Росією – сформувалася національна основа сучасного складу населення. Вона витворювалася на українському етнічному підґрунті, яке вже не так вбирало нові гени, як готувало умови для самостійного існування національних груп.

   Дані переписів населення Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Чехословаччини та Румунії, що регулярно здійснювалися у XVIII–XX ст., свідчать, зокрема, про те, що в етнічних межах розселення українців їхня питома вага завжди переважала над іншими національними групами. Водночас через еміграцію з найбідніших частин України вона неухильно зменшувалася щодо їхньої загальної кількості у світі. Паралельно з освоєнням Донбасу відбувалася його русифікація. Частка українців зменшувалася в Бессарабії у зв’язку з імміграцією болгар, гагаузів, німців-колоністів. Зменшився відсоток українців також на Галичині, Закарпатті, Буковині, захоплених Польщею, Угорщиною, Румунією.

  Протягом ХХ ст. частка українців неухильно зростала. Після здобуття незалежності цей процес активізувався через піднесення національної свідомості.

   Пройшовши тривалий шлях становлення, нині Україна є державою, в якій проживають представники понад 130 націй і народностей. Усі вони становлять політичну націю – український народ. Конституція України гарантує всім націям і народностям, які мешкають на її території, рівні громадянські, політичні, соціальні, економічні й культурні права і свободи. 

       Українці – титульна нація країни

    Предки українців жили в межах сучасної державної території. Це титульна державотворча нація.

    Титульна нація – частина населення держави, національність якої визначає офіційне найменування цієї держави.

   Українська нація склалася протягом ХІІ–ХV ст. Українці, як правило, круглоголові, високорослі, світлоокі, колір волосся часто світлий. Паралельно у ХІV–ХVІІ ст. формувалася й українська мова. В основу літературної мови покладено київсько-полтавський діалект.

     Назва «українці» вперше зафіксована в письмових джерелах ХVІ ст., присвячених боротьбі з татарами. У першій половині ХVІІ ст. українцями називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств. У першій половині ХІХ ст. українська інтелігенція починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнське поняття. Остаточно ця самоназва утвердилася на Галичині й Буковині у часи піднесення українського національно-культурного руху наприкінці ХІХ ст., а у Центральній та Східній Україні – на початку ХХ ст.

   Українська етнічна територія розташована у центрально-східній частині Європи. Саме на ній сформувалася праслов’янська етнічна спільнота. Українці віддавна сприймали природне середовище як невід’ємний складовий елемент рідного краю. Заселені ними землі зручні у природному та геополітичному сенсі. У XIX ст. і майже до середини XX ст. українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України. Етнічна територія українців залишається найбільшою серед європейських народів.

   Українці належать до великих за чисельністю націй світу. На території України їх проживає 77,8 % від усього населення. Вони становлять абсолютну більшість на всій території держави за винятком Криму, де їхня частка дорівнює 24,3 %, а у Севастополі – 22,4 %.

  Найбільше українців серед населення західних (окрім Закарпатської та Чернівецької областей) і центральних регіонів – понад 90 %. Найбільшим відсотком українців вирізняється Івано-Франківська область – 97,5 %. У Закарпатській області українці (80,5 %) переважають в усіх адміністративних одиницях за винятком Берегівського району. Також українці є меншістю у прикордонних з Угорщиною частинах Ужгородського та Виноградівського районів. У Чернівецькій області українці становлять 75 %.

  Дещо менший показник – 75–80 % – у східних і південних областях. Частка українців знижується менш як до 60 % лише у двох областях: Донецькій (56,9 %) і Луганській (58 %). У деяких містах Донеччини українців навіть менше ніж половина: Донецьку (46,7 %), Єнакієвому (45,3 %), Макіївці (45 %).

    Трохи перевищує 60 % частка українців в Одеській області – у середньому 62,8 %. Українське населення розміщене по території області вкрай нерівномірно: від 90–95 % у північних і північно-східних районах до 7–30 % у південних.

   Частка українців значно більша серед сільського населення (87 %) порівняно з міським (73,3 %). Якщо говорити про вікові групи, українців більше серед дітей і літніх людей (понад 80 %).

   На етнічній території українців можна виділити 7 антропологічних типів. Понад 60 % українців належить до центральноукраїнського типу. У Галичині переважає дунайський тип, а на Волині – поліський.

      Етнографічні групи українців

   Різні історичні долі окремих груп української нації вплинули на формування деяких особливостей їхньої культури, побуту, діалектів мови, зв’язків з іншими народами. Так виникли етнографічні групи українців. Традиційно-побутова специфіка етнографічних груп виявляється в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, народній музиці та декоративно-ужитковому мистецтві. Але ці групи все одно належать до української нації. Їхня поява зумовлена історичними особливостями розвитку частини нації та географічними умовами. Часто етнографічні групи мають самоназву.

    Упродовж багатьох століть на українській етнічній території існували різні етнографічні групи: поляни, батюки, холмщани, степовики, задунайці, кубанці, подоляни, пінчуки, полтавці, черкаси та інші. За сучасних умов урбанізації, стрімкого соціально-економічного розвитку відбулося поширення загальноукраїнських і загальноєвропейських культурних особливостей. Це призвело до стирання меж між більшістю етнографічних груп.

     Етнографічні групи українського етносу найкраще збереглися у Карпатах і на Закарпатті. Досі існують культурно-побутові особливості українських горян: бойків, лемків, гуцулів.

    Бойки вирізняються своєю говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями, побутом, а в минулому – ще й одягом. Бойками їх називають за те, що замість слова «так» вони говорять «бое». З давніх часів вони розводили волів та овець, торгували сіллю, а потім почали займатися землеробством і розведенням корів. Бойки працюють на лісорозробках, збирають гриби та ягоди. З бойків походять професор Юрій Дрогобич, гетьман України Петро Конашевич-Сагайдачний, письменник Іван Франко, провідник ОУН Степан Бандера.

    Лемки також мають свою говірку. Зокрема, замість слова «лише» вони говорять «лем». Основними заняттями лемків віддавна були випасання волів та овець, ткацтво, різьбярство, деревообробка (особливо ложкарство), каменярство. Лемки, які жили біля курортів, продавали молочні продукти, гриби, ягоди. Ця група зазнала значного словацько-польського впливу. Лемки дуже прив’язані до своїх гір, традиційних форм життя і церкви. Їхні садиби збудовані з дерева. Лемки вирізняються пісенним фольклором. З лемків походить композитор, автор музики Державного гімну України Михайло Вербицький.

       Свою етнографічну територію мають у найвисокогірнішій частині Карпат на кордоні з Румунією гуцули. Так їх називали молдавські феодали за національно-визвольну боротьбу проти них («гоц» – розбійник). Гуцульські оселі піднімаються в горах до висоти 1400 м і є найвищими в Україні. Гуцули відомі своєю говіркою, красивим одягом, своєрідною народною архітектурою, звичаями, традиціями, розмаїтим фольклором, широким розвитком народних ремесел. Гуцули – знані вівчарі. Їхніми домашніми заняттями є ткацтво, обробка металу і шкіри, різьблення по дереву, художня вишивка. З гуцулів походить Олекса Довбуш – ватажок селянського повстання.

      Жителів Поділля називають подолянами. Постійна небезпека з боку татар зумовила виникнення тут міст-замків, у яких проживав міщанський прошарок населення. Села і міста були оточені ровами або валами. У центрі села стояла церква, навпроти неї – корчма, наприкінці села – панський будинок, оточений липами. Пісні подолян вирізнялися особливою тугою та ліричністю. У ХVІІІ ст. більша частина Поділля потрапила під владу Російської імперії, що спричинило заборону мови і традицій. Саме тому культура і традиції подолян збережені менше, ніж у гуцулів чи бойків.

    На Закарпатті живуть закарпатські русини. Деякі з них вважають себе окремою русинською нацією. Назву «русини» всі українці використовували як самоназву до ХІХ ст., у Галичині – до початку ХХ ст. А на Закарпатті угорці продовжували називати українців русинами й далі. Русини мають свою говірку, яка є українською мовою з великою кількістю діалектних і угорських слів.

      На Поліссі проживають поліщуки і литвини. У документах перша згадка про поліщуків датована ХVІІ ст. Ця назва охоплювала українське й білоруське населення в межах історико-етнографічної території Полісся. Вони живуть у басейні Прип’яті та її приток. З давніх-давен поліщуки займалися полюванням, пасічництвом, рибальством, скотарством, землеробством. Вони вирізняються своєю давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного фольклору.

      Литвинами називають жителів тих частин Полісся, які у ХІV–ХVІ ст. входили до складу Литовської держави. 

       Національні меншини

    В Україні живуть 22,2 % людей, які належать до інших національностей. Це національні меншини (представники націй, що мають свої історичні землі за межами України) та етнічні меншини (їхня історична батьківщина розташована в сучасних кордонах нашої держави). Найбільші національні й етнічні меншини (за даними перепису 2001 р.) представлені в таблиці.

     Найчисельнішою національною меншиною є росіяни. Вони становлять 17,3 % від усього населення України. Це найбільша російська діаспора у світі та найбільша національна меншина в Європі. До середини ХVІІ ст. її чисельність на території нинішньої України була незначною. Із середини ХVІ ст. почалося заселення вільних земель Слобожанщини, у якому брали участь московські переселенці. Це відбувалося під охороною московських військових укріплень. Від переслідувань уряду й Церкви до України втікали з Московщини деякі церковні діячі. Живучи на українських землях, вони стали проповідниками нового релігійного вчення, яке не визнавало храмів, ікон, обрядів. Утікачем був, наприклад, московський друкар Іван Федоров.

     Сучасна етнічна група росіян в Україні сформувалася переважно до середини ХХ ст. через міграції з ближніх до України територій Росії. Також радянська влада організувала масове переселення росіян на місце вимерлих українців після голодоморів, до Криму – після депортації кримських татар. Чималий вплив справила післявоєнна відбудова підприємств, коли за «оргнабором» прибували робітники в основному з Росії. У подальші роки тривало переселення росіян у промислові райони та великі міста України.

     Треба зазначити, що це була цілеспрямована політика русифікації. Також влада заохочувала українців, щоб вони, оформлюючи документи, записувалися росіянами (особливо в Криму, на Донбасі або раніше на Кубані).

   Нині найбільша кількість росіян мешкає у Криму (58,3 %), Луганській (39 %), Донецькій (38,2 %), Харківській (25,6 %) і Запорізькій (24,7 %) областях здебільшого в містах і селищах міського типу. Найменше росіян живе у західних областях України: Тернопільській (1,2 %), Івано-Франківській (1,8 %), Волинській (2,4 %), Закарпатській (2,5 %) та Рівненській (2,6 %). Інші національні меншини становлять невеликий відсоток від населення України, але подекуди утворюють місця компактного проживання.

   Білоруси – друга за чисельністю національна меншина в Україні (0,6 % від загальної кількості населення держави). Вони компактно розселялися ще з XVIII ст. на Чернігівщині, Волині, Київщині. Також білоруси є в усіх великих містах. В Україні діє Всеукраїнська спілка білорусів, мета якої – сприяти збереженню національної, культурної, мовної, релігійної самобутності білоруської громади України. Працюють білоруські недільні школи, виходить кілька місцевих газет білоруською мовою. Видатною українкою білоруського походження є поетеса, діячка ОУН Олена Теліга.

  Молдавани нині становлять 0,5 % населення України. Їхня спільнота формувалася на українських землях упродовж століть від часів Київської Русі, коли на Галичині їхня частка була істотною. Масове переселення молдаван на українські землі (на Буковину) через турецькі репресії починається з XVI ст. А через століття їхні поселення виникають у межиріччі Дністра та Південного Бугу. Утім основним осередком розселення молдаван була Бессарабія, особливо після її входження до складу Росії. Нині молдавани в основному концентруються в районах їхнього традиційного розселення: на Буковині (9 %) та Одещині (5,5 %). Є молдавські села на Миколаївщині (1,3 %) й Кіровоградщині (0,9 %). Триває процес національно-культурного відродження молдаван. Молдавське походження має видатний український церковний діяч XVII ст. Петро Могила. 

     Три чверті всіх болгар в Україні проживає у Південній Бессарабії на Одещині. Вони становлять понад 0,4 % населення. В окремих районах болгари є абсолютною більшістю. Другий центр їхньої концентрації – південь Запорізької області. Болгари з’явилися в Україні на зламі XVIII–XIX ст., утікаючи від Османської імперії, та після російсько-турецьких війн. Прибувши сюди, болгари заснували місто Болград, десятки сіл. Пізніше, у середині ХІХ ст., вони одержали землі у Приазов’ї. У незалежній Україні болгари мають змогу навчатися рідною мовою в школах і вищих навчальних закладах. У місцях їхнього компактного проживання організовано трансляцію болгарською мовою радіо- і телепередач. Розгорнули свою діяльність численні колективи художньої самодіяльності, які представляють культурно-мистецькі традиції болгарського народу.

      Угорці в межах сучасних земель України проживають з IX ст. на Закарпатті, де нині становлять 12 % населення області. Тривале сусідство угорців і русинів призвело до мовно-культурного взаємовпливу. У період так званої мадяризації XIX – початку ХХ ст. особливо сильного угорського впливу зазнали мова, побут, фольклор, музика Закарпаття. В Україні існує ціла система культурних і освітніх угорських закладів, видавництв, засобів масової інформації, громадських об’єднань.

   Румуни в Україні проживають переважно на Буковині, де їх сконцентровано понад 95 %. Румунські поселення тут відомі з ХVІ ст. Поселенці брали участь у гайдамацьких повстаннях. Після захоплення Румунією Південної Бессарабії там також зросла кількість румунів. Нині у Чернівецькій області румуни становлять 12,5 % населення області. Серед румунів 92 % визнали рідною мовою румунську. Це шоста за поширенням мова в Україні. Також румуни мають у Чернівецькій області певну культурну автономію. У Чернівцях виходять румунською мовою 12 обласних газет. Окреме видавництво випускає видання румунською мовою. Існують початкові й середні школи з румунською мовою викладання, діють самодіяльні гуртки румунської пісні, танцю тощо.

    Розселення поляків в Україні історично пов’язане насамперед із Галичиною та Правобережною Україною. Саме тут існували найчисельніші польські громади. Польська колонізація українських земель тривала з ХІV ст., коли було загарбане Галицько-Волинське князівство й почалося окатоличування населення. З середини XVI ст. посилилося переселення польських селян і міської бідноти на західноукраїнські землі. Наприкінці XVIII ст. багато поляків жили вже по всій Правобережній Україні. У цей період вони становили більшість серед панівної поміщицької верхівки, католицького духовенства, службовців, міщан і селян. Після Другої світової війни чисельність польського населення в Україні стрімко скоротилася. Тоді згідно з угодами між Польщею і СРСР 91,6 % поляків було примусово виселено із західних областей, як і українців – з території Польщі. Нині нечисельні польські громади збереглися на Житомирщині (3,5 % населення області), Хмельниччині (1,6 %) та Львівщині (0,7 %).

   На території сучасної України за часів Київської Русі існували громади слов’яномовних євреїв. У ХVІ–ХVІІ ст. в Україні оселилися європейські євреї, вихідці з Польщі, які говорили мовою германської групи індоєвропейської сім’ї – ідиш. Після другого і третього поділів Польщі й запровадження царизмом у 1796 р. дискримінаційної смуги осілості відбулося штучне скупчення  євреїв у містечках Правобережної України. У ХХ ст. кількість євреїв в Україні стрімко скорочувалася через геноцид під час нацистської окупації, воєнну евакуацію, велику хвилю еміграції до Ізраїля і США. Нині найбільше єврейського населення живе в Одесі, Чернівцях, маленьких містечках Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Тернопільської, Закарпатської областей, у місті Києві. Вихідцями з України є єврейський письменник Шолом Алейхем, одна з засновників держави Ізраїль Голда Меїр, видатний фізик Абрам Йоффе.

     Греки в Україні живуть у Приазов’ї. Їхнє переселення в ці райони почалося з VІ ст. до н. е. з давньогрецьких міст-колоній у Криму. Найбільше грецького населення переселилося з Криму наприкінці 1770 р. після проголошення його незалежним ханством. Утікаючи від турецької навали, греки заснували на березі моря місто Маріуполь і 22 села навколо нього. Із Криму до Приазов’я вони привезли багато назв: Гурзуф, Ялта, Карань, Ласпі. Грецьке походження мають видатний український живописець Архип Куїнджі, учений Василь Каразін, футболіст Євген Хачеріді.

    Етнічні групи в Україні

    На території України до корінних народів належать кримські татари, караїми, кримчаки, гагаузи, кримські греки. Тому вони є етнічними, а не національними меншинами. Такі етнічні групи ще називають «бездержавними націями».

  Кримські татари сформувалися як нація у Криму. Вони вважають себе нащадками народів, що приходили до Криму в різні історичні епохи: таврів, скіфів, сарматів, аланів, греків, готів, римлян, хозар, печенігів, турків, половців. Консолідація цього різноманітного етнічного конгломерату в єдиний кримськотатарський народ відбувалася протягом століть. Єднальними засадами були спільність території, тюркська мова й ісламська релігія.

   Остаточно процес формування нації завершився в період існування держави кримських татар – Кримського ханства (ХV–ХVІІІ ст.). Більшу частину своєї історії ханство перебувало в залежності від Османської імперії та було її союзником. Основна архітектурна пам’ятка того часу, що збереглася до наших днів, – ханський палац у столиці середньовічного Криму – Бахчисараї. Уперше назву кримськотатарського етносу згадано в козацьких літописах ХVІ–ХVІІІ ст.

    Після російсько-турецької війни 1783 р. Крим окупувала Росія. В історії кримських татар почалася доба, яку вони називають «Чорне століття». Гноблення з боку російської адміністрації, відчуження землі у кримськотатарських селян спричинили масову еміграцію кримських татар до Османської імперії. Це призвело до занепаду сільського господарства і майже повного знелюднення степової частини Криму. Наприкінці XIX ст. в Криму лишилося близько чверті всього татарського населення.

   Після встановлення радянської влади у 1921 р. було створено Кримську АРСР у складі Росії. Державними мовами були російська і кримськотатарська, а керівництво республіки складалося переважно з кримських татар. Однак після нетривалого піднесення національного життя (відкриття національних шкіл, театру, випуск газет) почалися сталінські репресії 1937 р. Більшу частину кримськотатарської інтелігенції було репресовано. У 1941 р. Крим опинився під владою гітлерівців, які розв’язали терор проти мирного населення, а 1944 р. став роком головної трагедії у кримськотатарській історії. 18 травня 1944 р. за наказом Сталіна весь кримськотатарський народ було звинувачено у зрадництві й депортовано з Криму в Середню Азію й на Урал. Загалом депортовано майже 200 тис. кримських татар. З-поміж них загинули 40 тис. осіб. На відміну від інших народів, депортованих 1944 р. і повернутих на батьківщину у 1956 р., кримським татарам було заборонено переїздити до Криму.

   Масове повернення почалося у 1989 р. Станом на 2013 р. у Криму мешкали близько 270 тис. кримських татар, що становить 13 % від загального населення півострова. Кримські татари послідовно виступають за територіальну цілісність України на противагу проросійському сепаратистському руху в Криму. Попри це, у березні 2014 р. Росія анексувала Крим, а кримськотатарським лідерам заборонила в’їзд до нього. Кримські татари заявляють про невизнання російської окупації Криму. Татарська та кримськотатарська мови, хоч і споріднені через належність до тюркської мовної групи, не є найближчими родичами. Значно ближчі до кримськотатарської мови турецька й азербайджанська.

     Караїми мешкають переважно у Криму (кримські караїми) та Івано-Франківській області (галицькі караїми). Їхня загальна чисельність – близько 1200 осіб. Тюркомовні караїми є корінними жителями Кримського півострова, нащадками племен, які в VIII–IX ст. входили у Хозарський каганат і прийняли іудаїзм. Староєврейське слово «караїм» означає «читець Тори» – священного писання іудеїв. У ХІV ст. частина караїмів переселилися в міста Галич, Тисменицю і Луцьк. У XV ст. в Києві засновано караїмську колонію. Згодом такі колонії з’явилися у Львові, Самборі та інших містах. Завдяки общинній формі життя караїми і за межами Криму зберегли мову й культуру, тюркську основу обрядів, одягу, фольклору, національної кухні.

    Кримчаки – корінна народність Криму. Етнічно вони близькі до євреїв, тому сповідують іудаїзм, але говорять мовою, спорідненою з кримськотатарською. Часом появи кримчаків у Криму вважають VI–IX ст. н. е. Їхніми основними заняттями були садівництво та ремесла. Сто років тому кримчаків налічувалося близько 6 тисяч. У роки нацистської окупації багато кримчаків було розстріляно разом з євреями. У 90-х роках ХХ ст. деякі родини емігрували до Ізраїлю. Нині лишилося близько 400 кримчаків, більше ніж половина живуть у Криму.

   На півдні Одещини мешкає близько 30 тисяч гагаузів, що належать до тюркської гілки алтайської мовної сім’ї. У зв’язку з переслідуванням турками населення Балканського півострова наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. гагаузи повністю переселилися з Північно-Східної Болгарії й Добруджі. Походження гагаузів досі неясне. За однією з гіпотез, це отуречені болгари, які зберегли православ’я, але не зберегли мови. Прихильники іншого погляду вважають, що гагаузи є нащадками тюркських племен, які переселилися у Х ст. з Приуралля і перейняли християнство.

   До корінних народів також належать кримські греки – нащадки перших грецьких колоністів у Криму в давні часи. Нині їх близько 2,5 тисячі осіб. 

Релігійний склад населення 

 Географія світових і національних релігій

       Як виникла релігія

   Особливе місце в духовному житті людей завжди посідала релігія. Вона визначає систему світогляду, світосприйняття та ставлення до світу людини, передбачає сукупність звичаїв, обрядів, набір культурних, духовних і моральних цінностей, що зумовлюють поведінку людини.

   Релігія (з латин. – «зв’язок») – сукупність вірувань і віровчень, наявних у суспільстві.

       Релігійні вірування і пов’язані з ними обряди виникли ще в первісної людини. Це був:

• фетишизм (шанування неживих предметів та приписування їм надзвичайної сили)
• анімізм (вірування в духів і безсмертну душу людини)
• тотемізм (віра у священних тварин і рослини, їхню надзвичайну спорідненість із людьми)
• культ предків.

    У таких віруваннях божеств було багато. Спершу люди самі здійснювали релігійні обряди. Пізніше це стало заняттям чаклунів, магів, шаманів, жерців, а з часом – духовенства. З переходом до класового суспільства змінилася й релігія. Люди почали вірити в одного бога. Спершу релігії обслуговували один народ, а з I тис. до н. е. вони долають державні кордони.

     Сучасні релігії залежно від їхнього поширення та ролі поділяють на світові, тобто ті, що сповідують у багатьох країнах, і національні, притаманні одному або ж небагатьом народам. Кожна релігія має свої догмати (вірування, які приймаються бездоказово), священні книги та обряди.

       Світових релігій три: християнство, мусульманство (іслам) і буддизм. Усі вони виникли в Азії. 

        Християнство

     Найпоширеніша у світі релігія – християнство. Нині налічується близько 2,3 млрд християн, тобто вони становлять понад 45 % населення планети. Ця релігія зародилася на початку І тис. до н. е. у Південно-Західній Азії. Священною книгою християн є Біблія, яка складається зі Старого і Нового Завітів. Основу вчення становить віра у Бога Ісуса Христа, який своєю мученицькою смертю спокутував гріхи людей. Бог виступає у трьох іпостасях: Бог-Отець, Бог-Син і Бог – Дух Святий. Християни вірять у безсмертя душі, загробне життя, пекло і рай, а також у друге пришестя Христа. Один з основних постулатів християнства – заклик до терпіння та всепрощення. У сучасному світі християнство поширилося на всі материки. Це основна релігія вірян Європи, Америки, Австралії та Нової Зеландії. Християнство сповідують також деякі країни Азії (Грузія, Вірменія, Філіппіни) та Африки (Ефіопія, Південна Африка).

    У XI ст. через релігійні суперечки християнство розпалося на дві гілки: православ’я та католицтво. А в XVI ст. від католицтва відокремився протестантизм. Ці три течії християнства дуже близькі, проте різняться організацією церкви, обрядами й деякими особливостями вірування.

     Нині 60 % усіх християн світу є католиками. Поширене католицтво у Південній і частково Центральній Європі, Латинській Америці, на Філліпінах. У католиків єдиний центр керування – Ватикан, глава – Папа Римський. Католицькі костьоли оздоблені скульптурами, не мають ікон, здійснюють пишні обряди.

    Близько 30 % християн становлять протестанти. Їхнє вчення поширилося в Північній і частково Середній Європі, США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці. Протестантизм виник як сила опору Ватикану, тому протестанти не підпорядковуються Папі Римському. Протестантизм вирізняється великою демократичністю та спрощенням обрядів. Богослужіння зведене до проповіді, молитви, співу псалмів і гімнів рідною мовою.

  Православні християни становлять лише 10 %. Православ’я – найдавніша, класична гілка християнства. Навіть назва її трактується як «правильно славлю Бога». У православних немає єдиного центру керування, як у католиків, а існують автокефальні національні церкви.  Обряди та оздоблення церков дуже пишні. Поширене православ’я у Східній і Південно-Східній Європі, Росії, Греції, Грузії, частково на Кіпрі.

     Мусульманство (іслам)

   Другою за кількістю вірян світовою релігією є мусульманство (іслам). Цю віру сповідують понад 1,5 млрд осіб, що становить 21 % населення світу. Іслам виник на Аравійському півострові пізніше від християнства (у VII ст.), тому запозичив у нього окремі риси. Зокрема, мусульмани також вірять у безсмертя душі, загробне життя, пекло і рай. Священною книгою ісламу є Коран – основа релігійного та громадянського законодавства мусульман. Вони вірять у єдиного Бога Аллаха, повинні кілька разів на день здійснювати намаз (молитву). Будинок моління мусульман – мечеть. Іслам переважно поширений у Південно-Західній, Центральній і частково Південно-Східній Азії, Північній, Західній та Східній Африці. Найбільшою мусульманською державою за кількістю вірян є Індонезія. Державною релігією іслам проголошено у 28 країнах світу, зокрема в Пакистані, Афганістані, Ірані, Саудівській Аравії. До Європи мусульманство потрапило за часів турецького поневолення. У наш час його сповідують такі європейські країни, як Албанія, Боснія і Герцеговина. 

         Буддизм

    Третьою за кількістю вірян світовою релігією є буддизм. Нині у світі налічується до 500 млн буддистів, що становить 7,7 % населення Землі. Виник буддизм на півночі Індії в VI–V ст. до н. е. Він заперечив поширений тут поділ людей на стани та проголосив рівні можливості людей щодо «спасіння». Священні книги буддизму відомі під назвою «Трипітака». Буддійські храми дуже ошатні. Головним атрибутом у них є скульптура Будди, що сидить на квітці лотоса. Нині буддизм поширений у країнах Східної, Південно-Східної та Центральної Азії. У Монголії, Бурятії (Росія) і на Тибеті він набув форми ламаїзму, в якому особливу увагу приділяють магічним заклинанням.

       Національні релігії

   Крім світових, є багато національних релігій. Найдавніша з них – іудаїзм, поширений серед євреїв. Цій релігії вже понад 3 тисячі років, тобто на тисячу років більше, ніж християнству. Євреї вірять у єдиного бога Яхве, а свій народ вважають богообраним. Нині іудаїзм – державна релігія Ізраїлю. Шлюб, розлучення, смерть, перехід в іудаїзм належать винятково до відання релігійних установ. Існує навіть релігійний суд. Символами іудаїзму є шестикутна зірка та семисвічник менора. Священна книга іудеїв – Тора, або П’ятикнижжя Мойсея. Також іудеї читають Талмуд. Синагога – це не храм, а тільки місце, де іудеї збираються для молитви, проведення релігійних обрядів і просто для зустрічі одне з одним. Часто при синагогах є школи, де діти й підлітки вивчають Тору. Храм у іудеїв тільки один, від якого нині в Єрусалимі збереглася Стіна Плачу – найсвятіше місце євреїв. У ній між каменями можна залишити записку з проханням до Бога.

     Жителі Індії та Непалу сповідують індуїзм, який освятив поділ людей на стани. Для кожного стану встановлено суворий порядок, виконання якого дає людині посмертну відплату. В індуїзмі існує кілька мільйонів божеств. Найшанованіші з них – Брахма, Шива та Вішну. Індуси вірять у переселення душ, священними тваринами вважають корову, мавпу й кобру. У загальних рисах індуїзм сформувався в перших століттях нашої ери. Священних книг в індуїзмі кілька: Веди, Махабхарата і Рамаяна. Індійські храми дуже пишні, багатоступінчасті. У них символічно передано ідею поступового сходження до неба.

    Національними релігіями китайців є конфуціанство й даосизм, які склалися в VI–V ст. до н. е. Даосизм проголошує віру в багатьох богів і святих. Жерці займаються ворожінням, магією, торгівлею амулетами. У конфуціанстві ж немає не лише жерців, а й Бога. Це філософське вчення, яке передбачає підкорення старшому за віком або посадою, стверджує, що соціальне становище людей визначене небом.

   Японці на основі культів природи та предків сповідують синтоїзм. За їхніми поглядами, світ населений різними духами й божествами – камі, які оточують людину і впливають на її життя. Храм синтоїстів – це невелике скромне приміщення, обмежене П-подібними ритуальними воротами – торіями. Вони не мають дверей, традиційно пофарбовані у червоне. Вважають, що торії є входом у світ, де панують камі, й кожен може поспілкуватися з ними. Приходячи до храму, увагу духів привертають плесканням у долоні або ударом ритуального дзвона. Молебного залу немає. Усі обряди відправляють просто неба.

    Варто зазначити, що в Китаї та Японії одні й ті самі люди сповідують кілька релігій одночасно: окрім названих, ще й світову релігію – буддизм.

   Жителі деяких країн Тропічної Африки, Океанії, а також окремі племена Азії, індіанці Америки, аборигени Австралії мають свої традиційні вірування, так звані примітивні релігії, що подібні до поглядів наших давніх предків. 

      Держава і релігія

   У різних державах склалися неоднакові відносини державних та релігійних закладів. Є держави з режимом державної церкви. Наприклад, у Великій Британії, Данії, Швеції, Фінляндії, Італії, Греції, Ізраїлі переконані в благотворній дії релігії на політику і суспільну мораль. У школах таких країн наявна релігійна освіта. Священики утримуються за рахунок державного бюджету, тому держава делегує їм певні повноваження: реєстрацію шлюбів, народжень, смертей тощо. У конституціях понад 40 держав світу зафіксовано особливий статус певної церкви.

    Є держави, які навіть очолюють духовні особи. Скажімо, на чолі Ватикану стоїть Папа Римський. Таким є й Іран, де публічна влада зосереджена в руках довічного лідера мусульманського духовенства. Ці держави називають теократичними. У них громадянам заборонено сповідувати іншу релігію, окрім державної. Усе життя регулюється релігійними нормами.

    В інших державах конституція не наділяє ту чи ту релігію статусом державної, але надає статус традиційної одній або кільком релігіям. Саме вони мають перевагу у співпраці з державою у сфері культури, освіти, соціального захисту. Священики цих релігій допускаються у збройні сили і виправні установи. Фінансові витрати на утримання служителів культу покриваються з державного бюджету. Такі відносини держави і церкви притаманні, зокрема, Німеччині, Австрії, Іспанії, Португалії, Ірландії.

    Нарешті, є країни, де діє принцип відокремлення церкви від держави. До них належать Франція, Нідерланди, Росія. Це не означає однакового ставлення до будь-яких релігій. До уваги беруть усталені століттями традиції. Священики живуть за рахунок пожертв прихожан. Такі держави називають світськими. У них немає жодної державної чи обов’язкової релігії, визнається свобода релігії та атеїзму, тобто релігійних або антирелігійних поглядів. 

           Релігія в Україні

     Україна є світською державою. У ній державні органи не контролюють громадян у сфері релігії, керуючись Резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи, що декларує невтручання держави у релігійні справи. Водночас держава гарантує захист прав і свобод людини, виступає проти розпалювання релігійної ворожнечі. У Конституції України закріплено свободу волі та совісті громадян, тобто законодавчо держава затверджує політику віротерпимості, можливості сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, у тому числі для військовослужбовців та ув’язнених. Церковні організації не підконтрольні державі й не мають засобів прямого впливу на органи влади, політичну ситуацію в країні. Разом з тим на законодавчому рівні визнано значущість православ’я для історії, культури, державності, моральності, спадкоємності традицій українського суспільства.

         Україна – багатоконфесійна держава. У її межах існує майже 35 тис. релігійних громад, які є прихильниками близько 90 конфесій (віросповідань). Утім 98 % вірян вважають себе прихильниками християнства. Християнська церква в Україні має понад тисячолітню історію. Вона завжди була осередком культури, формувала етичні норми, впливала на розвиток освіти й мистецтва, проповідувала принципи любові та справедливості. У давні часи християнство сприяло об’єднанню державних земель навколо Києва.

      Більше ніж половина християн в Україні є прихильниками православ’я. Нині воно представлене Українською православною церквою (УПЦ) Московського патріархату, Українською православною церквою (УПЦ) Київського патріархату та Українською автокефальною церквою. Кожна з них має свої монастирі, духовні навчальні заклади, періодичні видання, недільні школи.

    Близько 20 % віруючих є прихильниками католицької церкви. Серед них приблизно 16 % – греко-католики, а решта – римо-католики. Представники цих конфесій проживають переважно в Західній Україні, найбільше їх у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській та Закарпатській областях. Греко-католицька (уніатська) церква була створена Брестською унією у 1596 р. Вона підпорядковується Папі Римському, визнає догмати католицтва, але зберігає православні обряди. В Україні багато християнських церков протестантського спрямування. Серед протестантів найбільш значні євангельські християни-баптисти, п’ятидесятники, свідки Єгови, адвентисти сьомого дня, харизмати та інші. Кількість прихильників протестантських церков в Україні неухильно зростає.

      На мусульманські громади припадає близько 1,2 % кількості релігійних громад. Найбільше мусульман у Криму серед кримських татар.

       Понад 0,5 % громадян сповідують іудаїзм. Це євреї та караїми. 

Трудові ресурси й економічно активне населення

      Кого відносять до трудових ресурсів

   Усіх працездатних людей, які справді задіяні або можуть бути задіяними у виробництві, вважають трудовими ресурсами. Залежно від нормативних документів різних країн працездатний вік людей визначають по-різному.

   Трудові ресурси – це все населення працездатного віку, яке за своїм станом здоров’я та рівнем кваліфікації може працювати, а також підлітки і пенсіонери, які працюють. Цих людей ще називають «працездатне населення», іноді «людські ресурси» та «робоча сила». Останніми десятиліттями розвинені країни Європи, США та Японія дотримуються нового погляду на робочу силу як на один із ключових ресурсів економіки.

   До трудових ресурсів відносять три категорії осіб. Основна категорія – це населення працездатного віку, крім інвалідів І і ІІ груп, котрі не працюють. Друга категорія – задіяне у господарстві населення, молодше працездатного віку. За українським законодавством повний робочий день можуть працювати особи, які досягли 16-річного віку, виконувати певні види робіт упродовж неповного робочого дня дозволено з 14-ти років. Третя категорія – задіяне у господарстві населення, старше працездатного (пенсійного) віку.

    Пенсійний вік – установлений законодавством вік, після настання якого людина може претендувати на пенсію за віком.

   У країнах Європи наприкінці ХІХ ст. пенсійний вік становив 70 років. Це давало можливість отримувати пенсію лише особам, які майже повністю вичерпали ресурс своєї працездатності. До пенсійного віку в той час доживали небагато людей, тому на вимогу профспілок його було знижено до 65 років. У Китаї та деяких інших країнах узагалі немає пенсійного забезпечення за віком.

   За українським законодавством пенсійний вік для чоловіків і жінок настає у 60 років. Деякі категорії людей мають право на пільгові пенсії. 

    Кількість і якість трудових ресурсів

    61 % сучасного населення світу, тобто близько 4,4 млрд осіб, складають світові трудові ресурси. В Україні загальна кількість трудових ресурсів становить близько 25 млн осіб, або 55 % населення країни. Цієї кількості цілком достатньо для функціонування господарства. Але різні частини України неоднаково забезпечені трудовими ресурсами.

  Значна частка працездатного населення, але дуже низькі показники природного приросту й істотний відтік населення спостерігаються у промислових областях на сході і в центрі держави: Донецькій, Луганській, Харківській, Дніпропетровській. Такі самі ознаки притаманні й Київській області. Чимала кількість працездатного населення, високі показники «старіння», від’ємні або низькі показники природного приросту і значний відтік населення характерні для південних (Одеської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької) та західних (Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Чернівецької, Закарпатської, Рівненської, Волинської) областей України. Найгірша ситуація із забезпеченням трудовими ресурсами на територіях, де невелика частка працездатного населення, від’ємні або дуже низькі показники природного приросту, швидкі темпи «старіння» населення та значний відтік людей. Ідеться про сім областей України: Хмельницьку, Житомирську, Вінницьку, Кіровоградську, Черкаську, Полтавську, Сумську.

       Чисельність трудових ресурсів постійно змінюється під впливом природного руху населення та міграцій. Основне джерело поповнення трудових ресурсів – молодь, яка вступає у працездатний вік, і переселенці з інших територій.

 Якість трудових ресурсів забезпечується їхнім віком, станом психофізіологічного здоров’я, якістю харчування, рівнем освіти та досвідом роботи. Тому розрізняють два типи працездатності. Загальна працездатність припускає наявність у людини фізичних, психічних, вікових даних, що дають змогу виконувати роботу, яка не потребує спеціальної підготовки. Людей на таких видах роботи називають «некваліфікована робоча сила». Професійна працездатність передбачає можливість до конкретної праці, що здобувається у процесі спеціального навчання.

    У зростанні освітнього рівня та професійної майстерності трудових ресурсів істотну роль відіграє система підготовки кваліфікованих кадрів для всіх видів господарської діяльності. Це забезпечують заклади вищої освіти різних рівнів. У час бурхливого розвитку техніки і технологій освіта повинна випереджати наявний рівень виробництва.

  Залежно від віку люди мають різний стан фізичного здоров’я, рівень освіти, досвід роботи. Людям старшого віку необхідна перекваліфікація у зв’язку зі стрімкими змінами науки і техніки. Люди молодого віку висувають багато вимог до умов роботи, часто змінюють робочі місця, шукають кращу роботу, тому спостерігається висока плинність. Люди літнього віку, навпаки, тримаються свого робочого місця. Жінки в молодому віці народжують дітей, тому потребують оплачуваної відпустки для догляду за дитиною. Враховуючи всі зазначені особливості, фахівці послідовно виокремлюють 5 вікових груп трудових ресурсів, починаючи з такої, що має найбільше переваг: перша – 30–39 років, друга – 20–29 років, третя – 40–49 років, четверта – 50–59 років, п’ята – 16–19 років.

     Існують два типи відтворення трудових ресурсів:

• екстенсивне – означає збільшення чисельності працівників в окремих регіонах або країнах;
• інтенсивне – пов’язане з підвищенням кваліфікації робітників, їхніх фізичних та розумових здібностей. Великої шкоди інтенсивному відтворенню трудових ресурсів завдає інтелектуальна еміграція з країни. 

       Економічно активне населення

    Про ступінь залучення трудових ресурсів у виробництво свідчить показник економічно активного населення. Частку економічно активного населення визначають у відсотках від загальної кількості мешканців країни. За класифікацією Міжнародної організації праці (МОП) населення, старше визначеного мінімального віку, поділяють на три категорії: зайняті у виробництві, безробітні та особи поза робочою силою. Перші дві категорії відносять до економічно активного населення.

   Економічно активне населення (ЕАН) – це частина трудових ресурсів, що забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів і надання послуг.

      Отже, до складу економічно активного населення входять тільки ті особи, які займаються економічною діяльністю, тобто зайняті, або шукають роботу й готові приступити до неї – безробітні. Близько 50 % населення світу належать до економічно активного населення. У більшості розвинутих країн його частка коливається в межах 50–55 %. Враховуючи те, що люди пенсійного віку продовжують працювати, а деякі підлітки також задіяні у виробництві, та з урахуванням рекомендацій МОП економічну активність населення в Україні визначають щодо осіб обох статей віком від 15 до 70 років включно.

    Особи поза робочою силою – це люди, які не мають роботи і не шукають її, в тому числі люди, молодші працездатного віку. Цю групу вважають економічно неактивним населенням у конкретний період. В Україні економічно неактивним є більше ніж третина працездатного населення. 

Проблеми зайнятості населення в Україні

     Зайнятість населення

     Економічно активне населення задіяне в різних видах господарської діяльності, виконуючи певну роботу. Роботою вважають будь-яку діяльність у межах виробництва або надання послуг.

   Зайнятість – це економічна діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.

     Вирізняють кілька видів зайнятості. Постійна зайнятість передбачає роботу, яка виконується на основі трудового договору, укладеного на невизначений термін. Якщо термін зайнятості обмежений, зайнятість може бути тимчасовою (на термін до двох місяців) та сезонною (яку через природні й кліматичні умови виконують не весь рік, а протягом певного періоду, але не довше шести місяців). Існує також випадкова зайнятість. Це робота, яка має одноразовий характер.

   За сферами господарства трудові ресурси розподіляються нерівномірно в різних за рівнем розвитку типах країн. Але в цілому в сучасному світі зростає кількість осіб, які працюють у сфері послуг, і скорочується – у виробничій сфері. Так, у розвинутих країнах частка зайнятих у невиробничій сфері (наука, освіта, медицина, культура, торгово-фінансова діяльність тощо) становить до 60–80 %. У промисловості зайнято в середньому близько 25–40 %, а кількість зайнятих у сільському господарстві постійно зменшується – зазвичай 3–6 %.

   У найбідніших країнах світу, де головна мета економіки – задовольнити первинні потреби людей (їжа й одяг), більшість людей зайняті у малопродуктивному сільському господарстві (75–90 % працездатного населення). Частка зайнятих у промисловості не перевищує 10–20 %, у сфері послуг – до 10 %.

     В Україні у виробничій сфері, яка виробляє матеріальні блага, зайнято 38,8 % населення. З них у промисловості – 18,4 %, сільському господарстві – 15,4 %, будівництві – 5 %. У сфері послуг працює 61,2 % населення. Спостерігається відплив зайнятих із державного сектора економіки до приватних і спільних підприємств. 

       Проблеми зайнятості населення

    Конституція України визначає право людини на працю і трудову діяльність. Кожен має право на працю, що передбачає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від установленої законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Вони мають право на соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, безробіття з незалежних від них обставин.

  Незважаючи на гарантії Конституції, в Україні наявні проблеми з використанням трудових ресурсів. Найгостріша з них – безробіття. Воно виникає тоді, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї. В Україні з прийняттям Закону «Про зайнятість населення» в 1991 р. вперше законодавчо визначили, хто вважається безробітним.

      Безробітні – це особи працездатного віку, які відповідають таким умовам: не мають прибуткового заняття (роботи), втратили роботу з незалежних від них причин, шукають роботу або намагаються організувати власну справу та готові приступити до роботи протягом наступних двох тижнів.

      Безробітними також є громадяни, що вперше виходять на ринок праці; особи, які навчаються за направленням служби зайнятості, знайшли роботу і чекають відповіді, але поки не працюють. За українським законодавством безробітні повинні бути зареєстровані в органах служби зайнятості. Це дає право на одержання грошових виплат із безробіття. Існує частина незареєстрованих людей, що не мають роботи.

    Безробіття характеризується рівнем і тривалістю. Рівень безробіття показує частку офіційно зареєстрованих безробітних від кількості працездатного населення. Більше ніж половина безробітних в Україні не мають роботи упродовж часу, що перевищує 1 рік. Така висока тривалість безробіття – наслідок недостатньо динамічного розвитку економіки.

  Безробіття вважають, з одного боку, важливим стимулятором активності населення, яке працює, а з іншого – великим суспільним лихом. Експерти Міжнародної організації праці прогнозують, що найближчими роками рівень безробіття у світі досягне в середньому 10 %. У більшості країн Африки він уже нині становить близько 25 %.

   Наслідки безробіття в Україні значні. Через нього на заробітки за кордон виїхали 7 млн наших співвітчизників, або понад 15 % населення. При цьому серед емігрантів 67 % становлять чоловіки, а 33 % – жінки. Через занепад сільського господарства близько 2 млн селян живуть лише із присадибного господарства. Частина людей мають тимчасові підробітки. У понад 2 млн осіб неповне робоче навантаження (неповний робочий день чи неповний тиждень). Нині найвищий рівень офіційного безробіття характерний для західних областей України: Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської і Тернопільської. Найнижчі показники в Києві й Одеській області.

    Для розв’язання проблеми зайнятості потрібно створювати нові робочі місця, залучати безробітних до здобуття нових професій. Держава має допомагати їм у створенні приватних підприємств. Подолання безробіття безпосередньо пов’язане з розвитком суспільного виробництва, підприємництва, насамперед малого й середнього бізнесу.