Степ
Український степ. Його широчіні немає ні кінця ні краю. Це – безмежна рівнина, вкрита густою ковилою, на якій блищить ранкова роса. Вітерець підхоплює і жене хвилі гіркого й терпкого аромату полину. Небо блакитне і чисте. Споконвіку степ був годувальником. Люди жили з рибальства, полювання та бджільництва. Річки пінилися від риби. У степу випасали худобу. Пізніше розорали землю й почали вирощувати пшеницю і соняшник. Для українців степ став символом вільнолюбства. У низинах Дніпра виникли перші козацькі січі, які відіграли неоціненну роль у становленні нашої державності.
Фізико-географічне положення
Степова зона лежить у південній частині України і займає 39 % її території. На півночі межує з лісостеповою зоною, на півдні простягається до узбережжя Чорного й Азовського морів і передгір’я Кримських гір. Охоплює більшу північну частину Кримського півострова. Зона степу простягається від державного кордону з Молдовою і Румунією на південному заході до кордону з Росією на північному сході та сході.
У зв’язку з рівнем забезпечення теплом і вологою, характером ґрунтово-рослинного покриву степова зона поділяється на три природні підзони: північностепову, середньостепову та південностепову (сухостепову).
Тектонічні структури, форми рельєфу та корисні копалини
Чергування височин і низовин у рельєфі степової зони пов’язане з неоднорідністю будови земної кори та проявом неотектонічних рухів. Більша частина території розміщена в межах різних тектонічних структур давньої докембрійської Східноєвропейської платформи. Центральну частину степу перетинає південна окраїна Українського щита. Між Дніпропетровськом і Запоріжжям Дніпро прорізає кристалічні породи щита й поділяє його на дві частини, які відповідають таким формам рельєфу: на правому березі – відрогам Придніпровської височини, на лівому – Приазовській височині. Їхня поверхня розчленована долинами річок, ярами і глибокими балками. У місцях виходу найдавніших у світі кристалічних порід на поверхню формуються унікальні форми рельєфу, які на півдні України називають могилами. Найвища точка Приазов’я – гора Бельмак-Могила (324 м). З її вершини стікає більше десяти степових річок. А скіфи на верхівці цього пагорба-останця в давнину насипали курган з кількома похованнями.
Скіфські баби Вершини багатьох курганів у степу вінчають кам'яні стели, які в народі називають “кам’яними бабами”. Насправді це символічні статуї закутих у броню чоловіків. Їх колись встановлювали на похованнях відважних скіфських воїнів.
На південь від щита фундамент платформи занурюється під товщу осадових порід різного віку, утворюючи Причорноморську западину. У рельєфі западина відповідає слабо похилій у бік моря Причорноморській низовині. З палеоген-неогенових порід тут поширені глини, пісковики, вапняки; з четвертинних – леси завтовшки 10–25 м, які є материнськими породами для формування чорноземів. Із вапняками та лесами пов’язані типові для степу суфозійні форми рельєфу – поди (степові блюдця) – округлі плоскодонні зниження рельєфу глибиною від 2 до 25 м і діаметром від кількох метрів до 10 км. Біля гирла Дніпра на лівому березі розташований великий піщаний масив Олешківські піски з еоловими формами рельєфу. Вітер, перевіюючи давні піщані відклади Дніпра, створив бархани висотою 5–20 м. Між ними трапляються озера та солончаки. Стримують рух пісків штучні насадження сосни.
На схід від Українського щита лежать південні частини Дніпровсько-Донецької западини, які в рельєфі відповідають Придніпровській низовині. Ще східніше – Воронезький кристалічний масив, виражений у рельєфі відрогами Середньоруської височини.
На південному сході сформувалася у пізньому палеозої в епоху герцинського горотворення Донецька складчаста споруда. Нині на її місці – старі зруйновані гори – Донецький кряж. Типовими для нього формами рельєфу є гриви – вузькі асиметричні видовжені на кілька кілометрів підвищення. Поверхня місцевості складена палеозойськими і мезозойськими відкладами: пісковиками, сланцями, вапняками, крейдою. На Донецькому кряжі розташована найвища точка степової зони та всієї Лівобережної України – гора Могила Мечетна (367 м).
Північна частина Кримського півострова лежить на молодій Скіфській платформі, пізньопалеозойський фундамент якої перекритий потужним мезозойським і кайнозойським осадовим чохлом. Рівнинна частина Криму зайнята Північнокримською низовиною. На Керченському півострові є особливі форми рельєфу – грязьові вулкани, які під тиском газу метану вивергають глинисті грязі.
Неоднакове походження форм сучасного рельєфу степової зони сприяє формуванню різноманітних ландшафтів.
Степова зона дуже багата на корисні копалини різного походження. Найважливішими з них є кам’яне вугілля Донбасу; буре вугілля Дніпровського басейну; нафтогазові родовища Дніпровсько-Донецької (Східної) області та Причорноморсько-Кримського (Південного) басейну; залізні руди Криворізького і Керченського басейнів; марганцеві руди Південноукраїнського (Придніпровського) басейну; ртутні руди Микитівського родовища, кухонна сіль Бахмутського, Слов’янського, Сиваського родовищ; лікувальні грязі Куяльника, західного узбережжя Криму, Миколаївщини, Донеччини.
Кліматичні умови
Клімат зони степу помірний континентальний. Порівняно з лісостеповою зоною для степів характерні більші річні амплітуди температури повітря, менша кількість опадів і недостатнє зволоження. Тут за низької вологості повітря часто бувають суховії, посухи, пилові та чорні бурі, які завдають шкоди сільському господарству.
Степова зона лежить на південь від осі Воєйкова, що впливає на характер атмосферної циркуляції. Як і на всій території України, у степах переважає західне перенесення вологих морських повітряних мас з Атлантичного океану. Проте у формуванні клімату велику роль також відіграють вітри східного й північно-східного напрямків, які приносять сухі континентальні помірні повітряні маси. Улітку південні вітри несуть континентальні тропічні повітряні маси. Через вісь Воєйкова атлантичні циклони не завжди досягають степової зони, що є причиною меншої, ніж у лісостепу, кількості опадів.
Середні температури січня зменшуються на схід від –1 °С до –9 °С, а липня – збільшуються в тому самому напрямку від +20 °С до +23 °С. Річна кількість опадів зменшується від 450 мм до 300 мм з північного заходу на південний схід.
Найсухіше місце в Україні – Тендрівська коса, де середньорічна кількість опадів становить 291 мм (як у пустелі), а абсолютний мінімум – 100 мм. 60– 70 % опадів випадає в теплу пору року. Сніговий покрив нестійкий, утворюється з грудня до кінця лютого. Безморозний період триває 160–220 днів. Кліматичні умови степового узбережжя Чорного й Азовського морів зробили їх популярними місцями відпочинку і туризму, зосередженням санаторно-курортних установ.
Води суходолу
Зазначені кліматичні умови степової зони є причиною бідності річкової мережі. Більшість річок транзитні. У степовій зоні розташовані нижні течії Дніпра, Південного Бугу, Дністра, Дунаю. Східні області перетинає середньою течією Сіверський Донець. У межах степів великі річки приймають мало приток.
Живлення річок забезпечується переважно за рахунок талих снігових вод. Їхньому режиму властиві короткочасна та висока весняна повінь і низька літня межень. Короткі річки маловодні, влітку можуть у верхів’ях пересихати. Деякі несуть воду до полів. Унаслідок затоплення гирла річок морем утворилися відкриті й закриті лимани: Дніпровсько-Бузький, Дністровський, Молочний, Хаджибейський, Тилігульський, Куяльницький та інші.
У зоні степу розташовані найбільші за площею озера в Україні. Численні озера лиманного походження зосереджені переважно на півдні Одещини (Сасик (Кундук)) та західному узбережжі Кримського півострова (Сасик (Сиваш), Сакське, Донузлав). У долині Дунаю є великі заплавні озера: Ялпуг, Кугурлуй, Кагул.
У степовій зоні мало боліт. Вони представлені лише низинним типом. Найбільшими з них є Кардашинське серед Олешківських пісків, болота в пониззях Дніпра, Дністра, Дунаю.
Для перерозподілу річкового стоку в райони з дефіцитом води прокладено канали та зрошувальні системи, які наповнюються водами Дніпра і Сіверського Дінця. Це великі зрошувальні системи Каховська, Інгулецька, Північнокримська. Для водопостачання промислових міст Донбасу і Придніпров’я прокладено канали Дніпро – Донбас, Сіверський Донець – Донбас, Дніпро – Кривий Ріг. На Дніпрі створено водосховища Кам'янське, Дніпровське, Каховське.
Ґрунти
Найбільше природне багатство степової зони – її ґрунтові ресурси, серед яких переважають чорноземи. Саме завдяки їхній високій родючості степ є основним сільськогосподарським районом, де вирощують пшеницю, кукурудзу, просо, соняшник, кавуни. Через кліматичні особливості умови для землеробства складні. Для одержання стійких врожаїв потрібне зрошення земель. Щоб запобігти вітровій ерозії, уздовж полів створюють захисні лісосмуги. Ґрунти сформувалися на лесових відкладах. Залежно від рівня зволоження та характеру рослинності у степовій зоні утворилися різні зональні типи і підтипи ґрунтів. У північностеповій підзоні виникли чорноземи звичайні зі значним вмістом гумусу. Найбільший його вміст мають чорноземи Приазовської височини (7,2 %). У середньостеповій підзоні поширені чорноземи південні, в яких вміст гумусу зменшується до 5 %, наявні включення гіпсу на певній глибині. У найбільш посушливій південностеповій (сухостеповій) підзоні сформувалися каштанові ґрунти з невеликою часткою гумусу та близьким до поверхні заляганням гіпсу.
У степах формуються деякі азональні типи ґрунтів. На терасах річок виникли лучно-чорноземні ґрунти. У південностеповій підзоні у подах в умовах промивного режиму трапляються солонці, солончаки та солоді. Солончаки – це ґрунти, постійно насичені солями у верхніх горизонтах, що пригнічує ріст і розвиток рослин. Вміст гумусу – 1–2 %. На поверхні ґрунту наявна сольова кірка. Утворюються внаслідок випаровування мінералізованих підземних вод, що залягають близько до поверхні. Солоді формуються у зниженнях рельєфу (часто у подах) на краще зволожених землях унаслідок розсолення та вилуговування засолених ґрунтів. Солі при цьому вимиваються на певну глибину, як і у солонців, що менш засолені, ніж солончаки. Вони лужні, потребують гіпсування. Солончаки, солоді та солонці або зовсім не використовують, або використовують для випасання овець і великої рогатої худоби. Основний захід меліорації – промивання солончаків прісною водою, зокрема з метою зниження рівня ґрунтових вод. У степовій зоні за надмірного зрошення розвиваються процеси вторинного засолення ґрунтів, коли солонці знову перетворюються на солончаки. Причиною цього є підйом рівня засолених підземних вод
Рослинний покрив і тваринний світ
Рослинність степової зони відрізняється від лісостепу відсутністю лісів на вододілах. Лісом і чагарниками на півночі степової зони бувають вкриті лише байраки. Переважає дуб, до якого домішуються клен, липа, ясен, глід, шипшина, мигдаль, степова вишня. Лісистість степової зони становить 3 %.
Степова рослинність, як і ґрунти, змінюється поширотно з півночі на південь. Північностепова підзона зайнята різнотравним степом. Тут напровесні після танення снігу одержують воду цибулинні рослини: тюльпани, крокуси, гіацинти. Пізніше квітує яскраво-жовтий адоніс (горицвіт), спалахують степові півники і фіалки. На початку літа викидає свої метілки ковила, розпускаються квіти півонії вузьколистої (воронця), шавлії, волошки, конюшини. З середини літа степ вигорає і життя завмирає до перших осінніх дощів, коли з’являється зелена ковдра з мохів.
У середньостеповій підзоні поширені типчаково-ковилові степи. Вони значно бідніші за видовим складом, ніж різнотравні степи, рослинний покрив розріджений. Основними рослинами є злаки: ковила Лессінга, ковила українська, типчак (костриця), стоколос, а також гвоздика, деревій, шавлія.
У південностеповій підзоні, яка відчуває гострий дефіцит води, формуються сухі степи з переважанням полину, солянки, житняку, типчака, ковили, кермеку. Рослини утворюють окремі острівці, що чергуються з голими пісками.
Природна рослинність степової зони майже не збереглася. Через широкомасштабне зрошення та високу розораність земель нині 80 % території зайнято сільськогосподарськими угіддями. Від цього постраждав і світ степових тварин.
Характерними представниками степової фауни є дрібні гризуни: ховрахи, хом’яки, миші, полівки, тушканчики. Зрідка зустрічається великий гризун байбак. На гризунів полюють хижі звірі: тхір, лисиця, вовк, із птахів – степовий орел, боривітер малий і великий, лунь. Інколи можна побачити дрохву. У полі живуть перепілки, жайворонки, журавлі. На узбережжі морів мешкають баклани, чаплі, пелікани, лебеді-шипуни, мартини. Із плазунів відомі степова гадюка, жовточеревий полоз, ящірки.
Природне районування й охорона ландшафтів
Ви вже знаєте, що з огляду на кліматичні умови, зональні типи ґрунтів і видовий склад рослинності степова зона має підзони, які поділяють на природні провінції (краї), а ті, своєю чергою, – на природні області.
Природні комплекси степів докорінно змінені людиною. Незаймані степи лишилися тільки у заповідниках. У межах зони створено три біосферні заповідники: Асканія-Нова, Чорноморський, Дунайський. Асканія-Нова – найстаріший заповідник в Україні. У 1898 р. його заснував німець Фрідріх Фальц-Фейн як приватний заповідник. З 1921 р. одержав статус державного. У 1983 р. Асканію-Нову реорганізовано у біосферний заповідник. Тут охороняється єдина в Європі неорана ділянка типчаково-ковилового степу. Асканія-Нова належить до 100 визначальних заповідників і парків світу.
На території степової зони існують також природні заповідники: Український степовий, Луганський, Єланецький Степ, Опуцький, Казантипський, Дніпровсько-Орільський і філіал Кримського заповідника – Лебедині острови. Серед національних природних парків України тут розміщені Азовсько-Сиваський, «Святі Гори», «Великий луг» та інші.